Колишній чоловік з’явився на порозі несподівано. Віка, промучившись всю ніч від болю і з темними колами під очима, дивилася в вічко, не наважуючись відкрити двері.
Вона не уникала спілкування з ним — їй було все одно. Але так не хотілося, щоб він бачив, наскільки сильно вона змінилася за останні півроку.
Хвороба, яка, здавалося, відступила спочатку, знову взяла Віку в свої залізні обійми і вже не збиралася відпускати.
— Лікування не дало результатів. Вам залишилося не більше місяця.
Ці слова лікаря, що прозвучали як вирок, не раз спливали в її голові. Віка не заплакала, не обурилася, не звинуватила долю. Вона просто мовчки вийшла з кабінету і цілий день тинялася вулицями.
Життя навколо вирувало: люди поспішали у своїх справах, природа, віщуючи весну, пробуджувалася. Коти з піднятими хвостами мчали по дворах, горобці весело плескалися в калюжах. Все це здавалося таким далеким і чужим.
Як хотілося комусь поплакатися, притиснутися до рідної людини, щоб вона просто погладила її по голові і сказала: «Все буде добре». Але цього у Віки вже не буде.
Колись єдиною близькою людиною для неї був Кирило. Але дізнавшись про хворобу, він швидко віддалився, а незабаром і зовсім пішов, залишивши Віку в квартирі, яка дісталася їй від бабусі.
Дітей у них не було — тепер Віка розуміла, що причина крилася в її хворобі.
І ось він стоїть за дверима її квартири, весь такий доглянутий, квітучий, і наполегливо дзвонить. Віка, розуміючи, що так просто він не піде, важко вичавила з себе питання:
— Навіщо ти прийшов?
— Віка, відчини, треба поговорити!
— Нам нема про що говорити.
— Ти помиляєшся!
— Приходь через півгодини.
Кирило повагався, але в підсумку Віка побачила у вічко, як він йде. У неї було півгодини, щоб привести себе до ладу.
У ванній вона подивилася на своє відображення. Від колись красивої тридцятирічної жінки залишилася лише тінь. Скільки б вона не вірила раніше в диво, зараз їй хотілося тільки одного: щоб все якнайшвидше закінчилося.
Насилу вона випила жменю таблеток, дістала стару косметичку, спробувала замазати блідість тональним кремом, прикрити голову хусткою. Дивлячись на себе, подумала: “Чи це та Віка, яку я знала?”
Дзвінок знову пролунав. Кирило стояв на порозі з запахом дорогого, але різкого одеколону, який відразу викликав у Віки напад нудоти.
— Ти погано виглядаєш, — здивовано сказав він, проходячи повз неї.
— А ти здивований?
— Вибач, я не подумав…
— Ти взагалі рідко думаєш. Навіщо прийшов?
— Віка, тільки не сердься. Я тут з Лізою подумав… ти ж скоро…
— Ну кажи! Ти ж хотів сказати — піду засвіти?
— Ну так, — Кирило зробив вигляд, що йому соромно, — у тебе ж немає спадкоємців. Виходить, квартира дістанеться мені.
— Чому ти так вирішив?
— А кому ще? У благодійний фонд відпишеш? — він неприємно розсміявся.
— Припустимо, тобі. І що далі?
— Щоб не тягнути півроку з оформленням, ти могла б переписати її на мене зараз.
— Це ти сам додумався чи Ліза підказала? — Віка майже кричала. — Ти вже ховаєш мене! А я ж кохала тебе!
— Віка, я не пішов би, якби не твоя хвороба…
— Тим болючіше мені це чути!
Кирило підняв руки в жесті примирення:
— Послухай, не будь егоїсткою. Я здоровий, моє життя триває!
Слова врізалися в серце, але Віка не стала заперечувати. Вона мовчки погодилася:
— Гаразд, давай зробимо, як ти хочеш.
Кирило посміхнувся, швидко підійшов, поцілував її в щоку, але тут же скривився:
— Що за гидота?…
– Нічого, потерпиш! Заради квартири і не таке зробиш!
Кирило з огидою стер залишки крему з губ.
-Тоді на завтра я домовлюся з нотаріусом?!!
-Роби як хочеш! Тільки повідом час заздалегідь. Мені треба підготуватися!
-Звичайно, звичайно! Я розумію!
Окрилений Кирило вискочив з квартири, а Віка зібрала останні сили, щоб закрити за ним двері і тут же звалилася в ліжко.
*****
Наступного дня зранку прийшло повідомлення «О 12 заїду за тобою».
Зробивши ті ж маніпуляції, що й напередодні, Віка вийшла з квартири з однією лише думкою, що побачить колишнього чоловіка востаннє.
У приймальні нотаріуса було тихо. І майже нікого. Віка не відразу помітила літню жінку, яка весь час витирала очі хусткою. Кирило, залишивши її чекати на диванчику, відразу вийшов на вулицю.
Годинник голосно цокав, і тільки схлипування жінки порушували тишу.
-Чому ви плачете? – запитала Віка.
Її хвороба давала їй можливість, не думаючи, заговорити з жінкою. Раніше вона так би не вчинила, але тепер вона не соромилася і не мучилася довгими роздумами.
Літній жінці, напевно, теж втрачати вже не було чого, і вона, побачивши у Віці добру душу, заговорила.
— Мій онук тяжко хворий, але допомогти йому можна, і ліки є, тільки коштують вони непомірних грошей!!! Ось сиджу, чекаю, продаю свій будиночок.
Куди ми тепер з Михайлом подамося, не знаю! Але ж не це головне! Головне, що мій онук буде жити!
-Не плачте! Все владнається! У вас є надія!!!
З кабінету нотаріуса вийшла помічниця і запросила жінку. Та схаменулася, попрощалася і, затиснувши в руці пожмаканий файл з пожовклими паперами, зайшла всередину.
Віка проводжала її сумним поглядом і пішла на вулицю кликати Кирила.
-Ми наступні!
Кирила не було біля входу. Віка побачила неподалік альтанку, в якій колишній чоловік розмовляв зі своєю новою пасією Лізою.
Вона наблизилася, прислухалася.
-Кирило, вона точно не передумає??! Я вже внесла завдаток за котедж! — пропищала Ліза.
-Куди вона подінеться? На той світ за собою квартиру не забере!
-Ну дивись!
Кирило смачно поцілував її в напудрені губи.
-Іди! Відвезу хвору і відразу подзвоню тобі!
Віка, поки її не помітили, кинулася назад.
Жінка вже вийшла з кабінету нотаріуса. Тремтячими руками вона тикала кнопки в старенькому телефоні.
-Подивися, дитинко! Повідомлення з банку має прийти! Щось я не розберуся, -попросила вона.
Віка, піддаючись пориву, схопила її за руку і потягла назад до нотаріуса.
Вона вже підписувала документи на квартиру і бачила, як Кирило, витріщаючи очі, ломився в кабінет нотаріуса. Бачила і раділа.
Через кілька хвилин Віка вийшла, тримаючи під руку літню жінку.
Кирило накинувся на неї, тикаючи кулаками в груди.
-Як ти могла??? Нехай тепер ця жебрачка тебе ховає!!! Була стерво, нею і підеш.
Колишній чоловік, захлинаючись злістю, шипів як змія, посилаючи прокляття на голову Віки і в цьому житті, і в наступному. Дісталося і літній жінці, і нещасному хлопчикові Михайлу, який чекав біля входу.
****
Віка йшла тихо, рано вранці, коли косі промені квітневого сонця ковзали по дахах будинків. За руку її тримала літня жінка, гарячі краплі падали з її очей на бліду щоку Віки.
На прощання Віка посміхнулася їй і смиренно закрила очі, віддаючи душу на милість Творця. Останнім, що вона почула, був плач хлопчика Михайла за дверима і тремтячий голос жінки, яка схилилася над нею.
— Прийми, Господи, у своє царство цього чистого Ангела!
Спеціально для сайту Stories
