– Наталю, ти вдома? – Ігор залетів у квартиру і завмер, коли побачив дружину в передпокої. Вона сиділа і голосно схлипувала.
– Я так нічого і не зрозумів, що у тебе сталося. Ти так ридала, що слів було не розібрати. Потім ще телефон розрядився, як на зло. Що сталося, Наталю? На тобі обличчя зовсім немає.
– Мурзик зник… – насилу видавила з себе Наталя. – Його немає вдома.
– Як це зник?! – здивувався Ігор. – Куди він міг зникнути? – Ти можеш пояснити нормально? Може, він просто десь у квартирі сховався?
– Ні. Твоя сестра… Віка… Загалом, вона сказала, що Мурзик випадково вибіг у під’їзд, коли вона виходила з Михайлом на вулицю погуляти. Але ти ж розумієш, Ігор, що наш Мурзик… Адже він не міг сам вибігти з квартири. Навіщо йому ця вулиця? Мені здається, що це її рук справа…
– Що?! – Ігор з силою стиснув кулаки. – Де вона зараз? Де Віка?
– Ніби в магазин пішла… Не знаю. Я Мурзика весь цей час шукала, але його ніде немає. І ніхто його поблизу не бачив. Ну як же так, Ігор? Невже людина здатна на таку підлість? Взяти і викинути беззахисну істоту на вулицю. Взимку. Хіба так можна?
– Людина – не здатна. А Віка… Віка може. Тим більше, що одного разу вона вже робила щось подібне. Не переживай, сьогодні ж її не буде в нашій квартирі. Ех, навіщо ми взагалі пустили її.
*****
Місяць тому…
Ігор йшов у бік зупинки, як раптом помітив щось сіре під шаром снігу.
Спочатку він подумав, що це просто якийсь камінь лежить на землі. Ось тільки це був якийсь дивний камінь, тому що він не просто лежав, а ще й тремтів.
Напевно, саме це і привернуло його увагу. Ну ніколи раніше він не чув, і тим більше – не бачив, щоб камені тремтіли від холоду.
Загалом, щоб задовольнити свою цікавість і отримати відповідь на питання: «Що це таке?», Ігор звернув з дороги і підійшов ближче.
І тільки тоді помітив, що на землі лежить не камінь, а маленьке сіре кошеня.
– Ну і справи… – задумливо промовив Ігор, почухавши потилицю. – Ти що тут робиш, малюк?
Втім, це було риторичне питання.
Тому що будь-якій людині і так зрозуміло, що домашні тварини роблять на вулиці.
Вони там виживають, як можуть… Ось і це маленьке кошеня просто намагалося вижити.
Воно не нявкало, не кликало на допомогу… Ні. Просто лежало на землі і тремтіло.
Мабуть, кошеня вже змирилося з тим, що нікому до нього немає діла. Тому не намагалося більше звертатися до людей. Замість цього воно намагалося зігрітися.
Ігор обережно підняв малюка з землі, одночасно змахуючи сніг з його шерсті, а потім швидко засунув його собі під куртку і, притримуючи кошеня однією рукою, побіг на зупинку, до якої якраз під’їжджав тролейбус.
А поки їхав додому, згадав, що Наталя давно хотіла саме такого кошеня – сіренького і смугастого, та все якось не було часу сходити разом з нею до притулку.
А тут сама доля ніби підкинула його під ноги. А якщо доля щось дає – треба брати.
– Наталю, а у мене для тебе сюрприз, – радісно повідомив Ігор, коли зайшов у квартиру.
– Ох, щось ти мене зовсім балуєш останнім часом, – відповіла дружина, коли вийшла в передпокій. – То сережки золоті просто так, то телефон новий, про який я давно мріяла, то квитки в кінотеатр. Що цього разу? Путівки на гірськолижний курорт?
– Крутіше! – посміхнувся Ігор і, розстібнувши блискавку на куртці, дістав кошеня. – Ось! На вулиці його підібрав. Ти начебто собі такого хотіла, так? Сірого і смугастого?
– Господи, – ахнула Наталя. – Та воно ж зовсім замерзло, бідолашний. Давай його мені, буду відігрівати. А ти давай роздягайся, мий руки і йди на кухню. Вечеря вже готова.
Наталя знову подивилася на кошеня і посміхнулася: «Яке ж воно гарне».
Ось так у Ігоря і Наталі з’явився Мурзик. Вони довго вибирали йому ім’я, перебрали стільки різних варіантів, але зупинилися в кінці кінців на «класичному».
– Мені здається, що Мурзик йому підходить більше, ніж якийсь Том або Лукас.
– Згоден, люба.
Сталася ця радісна подія в кінці листопада, коли випав перший сніг. Тож кошеня не встигло пізнати «всі принади» вуличного життя в зимовий період.
І слава Богу. Бо для багатьох це випробування виявляється останнім…
За два тижні, що Мурзик жив у своєму новому домі, Наталя та Ігор сильно до нього прикипіли.
Точніше – вони прикипіли до нього вже в перший день, але з кожним новим днем закохувалися в нього все сильніше і сильніше.
Кошеняті теж дуже сподобалися Наталя та Ігор – добрі та хороші люди. Такі не образять і не викинуть на вулицю, як це зробили його колишні господарі. Тому він був спокійний.
Навіть коли він щось випадково скидав зі столу або комода на підлогу, вони його не лаяли, а просто просили, щоб наступного разу він був обережнішим.
«Буду, обов’язково буду!» – впевнено нявкав їм у відповідь Мурзик, вдесяте за день застрибуючи на комод у спальній кімнаті і вдесяте скидаючи звідти пульт від телевізора.
Загалом, все було добре, поки одного разу в двері не постукали.
– Кого це там принесло в неділю зранку? – Ігор швидко протер очі і здивовано подивився на настінний годинник, який показував пів на сьому ранку.
За вікном ще було темно.
– Може, сусіди? – припустила Наталя. – Може, у них щось сталося?
– Зараз піду дізнаюся.
Коли Ігор вийшов у передпокій і відкрив двері, то побачив на порозі свою сестру Віку. Та не одну, а зі своїм сином Мишком. На той момент йому було п’ять років.
– Привіт, братику, – посміхнулася вона. – А ми тут до вас в гості. Ти не проти?
– Взагалі-то…
– Так знаю, знаю – попереджати треба. Вгадала? Тільки ось у мене ситуація така, що не встигла я тебе попередити. Та й в таку рань телефон ти навряд чи взяв би. Тому вирішила приїхати. Ти мене впустиш? І валізу допоможи затягнути, а то я поки з нею на четвертий поверх піднімалася, думала, що копита відкину.
Ігор, звичайно, впустив сестру з племінником у квартиру. Ось тільки його трохи збентежила наявність валізи. Зазвичай в гості з валізами не ходять.
– У тебе щось сталося?
– А що незрозуміло? – питанням на питання відповіла Віка. – Чоловік мене з дому вигнав. Іншу він собі дружину знайшов, уявляєш? А мені йти більше нікуди. Якщо ти не проти, я поживу у тебе деякий час. Ну поки не вирішу, що далі робити. Заразом і Новий рік разом відзначимо. Здорово, правда? А то ми з тобою останні чотири роки майже не спілкуємося. Адже ми не чужі люди один одному.
– Ти знаєш, чому ми з тобою не спілкуємося… На обмані складно побудувати нормальні стосунки.
– Ой, та годі тобі. Хто старе згадає, як то кажуть. Скільки можна вже мене дорікати цим? Ну, помилилася, з ким не буває. Всі люди помиляються.
Ігор хотів щось сказати Віці, але в останній момент передумав.
Не хотілося починати ранок зі скандалу.
Та й Наталя явно не схвалить, якщо він почне «нападати» на сестру, яку чоловік вигнав з дому.
Хоча дорікати Віці було чим.
Справа в тому, що п’ять років тому пішов з життя батько Ігоря і Віки. Він давно вже з ними не жив, але постійно допомагав. І у нього в місті була велика трикімнатна квартира, яка за спадщиною повинна була перейти Ігорю і Віці. Інших родичів у нього не було.
А Віка в той момент якраз була при надії. Від кого – досі невідомо.
Сестра, заручившись підтримкою матері, почала просити Ігоря, щоб той добровільно відмовився від своєї частки спадщини. Нібито їй квартира потрібніша, а він чоловік. До того ж, неодружений.
– Синочку, у Віки ж скоро буде дитинка. Їй десь треба жити, – вмовляла Ігоря мати.
Ігор особливо не пручався. Розумів, що сестрі житло дійсно важливіше, ніж йому. Адже в той момент він проживав у студентському гуртожитку.
Загалом, він змирився з ситуацією і пішов назустріч Віці. Зрештою, він же справжній чоловік, і якось сам на житло собі заробить. Ну або в крайньому випадку оформить іпотеку. Зараз всі так роблять.
І все б нічого.
Ось тільки незабаром після народження сина Віка квартиру продала, а сама переїхала жити до якогось нового свого залицяльника, який погодився взяти її разом з дитиною.
– Валера займається бізнесом, і йому дуже потрібні гроші на розкрутку, – пояснювала Віка своє рішення братові. – І зрештою, ця квартира моя, тому, що хочу, те й роблю. Зрозуміло?
Ігор, звичайно, влаштував скандал з цього приводу, адже домовленість була зовсім іншою.
А раз вона квартиру продала, то могла б йому і половину грошей віддати. Щоб було справедливо. Але грошей йому ніхто не дав, бо все до копійки пішло на розкрутку бізнесу.
Мама тоді вирішила в стосунки брата з сестрою не втручатися – самі розберуться, не маленькі.
Втім, десять років тому, коли вони були маленькими, вона теж не особливо втручалася.
Ігор тоді, повертаючись зі школи, врятував вуличного кошеня і приніс його додому, а те через деякий час зникло.
Про маму Ігор, звичайно, не думав – адже вона сама дозволила йому залишити тварину (вони жили в селі, і місця в будинку всім вистачало), тому єдиною людиною, яка могла бути причетною до зникнення кошеняти, була саме Віка.
– Кажи, куди ти його поділа! Кажи негайно! – кричав Ігор.
Але сестра тоді в скоєному не зізналася. Хоча Ігор по її очах бачив, що вона бреше. Це кошеня їй з першого ж дня спокою не давало. Потім він приніс додому ще одне, і те теж через деякий час зникло. Збіг? Навряд чи.
Мама лише розводила руками, а Віка знизувала плечима і робила вигляд, що не має до цього ніякого відношення. Ігор після цього тварин більше додому не приносив…
Загалом, не дивно, що стосунки з сестрою у нього були дуже напруженими.
А тут вона з’являється з самого ранку і просить пожити якийсь час.
– Ігор, ну а куди їй подітися? – важко зітхнула Наталя. – Нехай поживе у нас трохи. Поки не знайде собі орендовану квартиру. – Не на вулицю ж її виганяти з маленькою дитиною. Та й Новий рік на носі. Зрештою, може ви вже помиритеся.
– Гаразд, – махнув рукою Ігор. – Якщо ти не проти, то нехай так і буде, поживе у нас трохи.
Правда, Ігор інтуїтивно відчував, що нічого хорошого з цього не вийде.
Так і вийшло.
Вже наступного дня Віка почала скаржитися на Мурзика. То він заважає їй спати вночі, коли бігає по квартирі, то на її дивані лежить. То якось дивно дивиться на неї.
А ще у її сина з’явився нежить.
– Це, напевно, алергія на вашого кота, – сказала Ігорю сестра. – Раніше мій Михасик, як огірочок був завжди.
– Не факт. Він міг просто застудитися, – заперечив Ігор. – Ти ж з ним гуляєш на вулиці. А навіть якщо і алергія, то що ти пропонуєш? Мурзик – це член нашої родини.
– Ой, знову ти нісенітницю говориш, – розсміялася Віка. – Нашої родини… Я думала, що дитинство в твоїй голові давно закінчилося. А ти, що тоді додому тварин з вулиці тягав, що зараз тягаєш. Як твоя дружина тебе такого тільки терпить?
– Наталя теж тварин любить, як і я. А ось ти їх, мабуть, ненавидиш. Тільки от, що вони тобі поганого зробили?
– Вони заважають нормально жити. Я, наприклад, не висипаюся через вашого Мурзика. І Михасик мій погано ночами став спати. Для дитини це стрес! Втім, кому я пояснюю? Ось коли у тебе свої діти з’являться, тоді ти мене зрозумієш.
Ігор замовк. Діти – це була болюча тема для нього. Дуже болюча.
Вони з Наталею вже кілька років намагаються, та тільки нічого не виходить. І лікарі нічого зрозумілого сказати не можуть. І Віка про це прекрасно знає. Мати, напевно, їй розповідала. І все одно торкнулася цієї болючої теми.
– Загалом, я пропоную на час здати вашого кота в притулок. Михайло – все-таки твій племінник, а я – твоя сестра. І ми не повинні страждати через якогось там Мурзика. Кіт – це всього лише кіт. Тварина. А я і мій син – твоя справжня сім’я, розумієш? Впевнена, що мама скаже тобі те саме.
– Ти взагалі розумієш, що говориш? – розлютився Ігор. – Який ще притулок?! Мурзик живе у своєму будинку, на відміну від тебе. А якщо тобі щось не подобається, тебе тут ніхто не тримає. Я тебе не запрошував до себе. Шукай квартиру і переїжджай.
«Свою дитину в притулок віддай, раз така розумна», – подумав Ігор.
Вголос він, природно, цього говорити не став, бо знає, що закінчиться це скандалом.
На деякий час Віка ніби заспокоїлася, але все одно продовжувала тихо ненавидіти кота.
А коли ні Ігоря, ні Наталі не було вдома, вона проганяла його з дивана і заганяла в кут, щоб той навіть носа свого не показував.
Мурзик довго терпів, а потім почав мститися. Спочатку він скинув з приліжкового столика її телефон, потім «випадково» зробив затяжки на її улюбленій кофті.
– Твій кіт псує мені речі! – кричала Віка. – Навіщо заводити тварину, якщо не можете її виховати і пояснити, що таке добре, а що таке погано? Ось мій Михайло собі такого не дозволяє.
Віка, звичайно, промовчала, як її Михайло тягав Мурзика за хвіст і навіть забрав його улюблену м’яку іграшку, сховавши її у валізу. Вкрав, одним словом.
– Значить, так! – категорично заявив Ігор. – Не забувай, сестро, що ти зараз перебуваєш у моїй квартирі. І якщо хочеш жити тут далі – мого кота не чіпай!
– Гаразд, гаразд…
А напередодні Нового року Ігорю зателефонувала Наталя і, постійно схлипуючи, щось йому розповідала. Тільки ось Ігор, як не намагався, але так нічого і не зрозумів.
Відчув тільки, що щось сталося і, відпросившись з роботи раніше, поїхав додому.
– Наталю, ти вдома? – Ігор залетів у квартиру і завмер, коли побачив дружину в передпокої. Вона сиділа і голосно схлипувала.
– Я так нічого і не зрозумів, що у тебе сталося. Ти так ридала, що слів було не розібрати. Потім ще й телефон розрядився, як на зло. Що сталося, Наталю?
– Мурзик зник… – насилу видавила з себе Наталя. – Його немає вдома.
– Як це зник?! – здивувався Ігор. – Куди він міг зникнути? – Ти можеш пояснити нормально? Може, він просто десь у квартирі сховався?
– Ні. Твоя сестра… Віка сказала, що він випадково вибіг у під’їзд, коли вона виходила на вулицю погуляти. Але ти ж розумієш, Ігор, що наш Мурзик… Він не міг сам вибігти з квартири. Навіщо йому ця вулиця, якщо він там мало не заги нув? Мені здається, що це її рук справа…
– Що?! – Ігор з силою стиснув кулаки. – Де вона зараз? Де Віка?
– Ніби в магазин пішла… Не знаю. Я Мурзика весь цей час шукала, але його ніде немає. І ніхто його не бачив. Ну як же так, Ігор? Невже людина здатна на таку підлість? Взяти і викинути беззахисну істоту на вулицю. Взимку. Хіба так можна?
– Людина – не здатна. А Віка… Віка може. Тим більше, що одного разу вона вже робила щось подібне. Не переживай, сьогодні ж її не буде в нашій квартирі. А Мурзика я обов’язково знайду!
Мурзика того дня Ігор так і не знайшов. Все-таки на вулиці було вже темно, а сховатися він міг де завгодно.
Зате, коли прийшла Віка з Михайлом, Ігор влаштував їй «допит з пристрастю».
– Ти навіщо це зробила?! – кричав він. – Навіщо вигнала кота на вулицю?
– Нічого я не робила, братику, – знизала плечима Віка. – Я просто відкрила двері, а він взяв і вибіг. Ну так, я не побігла його ловити. Здався він мені. Для мене моя дитина на першому місці, а не якесь там кошеня.
Ігор дивився в її очі і бачив, що вона бреше. Більше того – просто насміхається над ним. Він добре знає свою сестру, тому Наталя була права – Віка зробила це спеціально.
Спеціально випустила Мурзика на вулицю. А може, і віднесла кудись подалі від дому.
– Слухай, Ігор, завтра Новий рік. Я тут ігристе купила. Давай не будемо сваритися через дрібниці, га? – посміхнулася Віка.
– Давай не будемо, – погодився з нею Ігор. – Збирай свою валізу.
– Що?!
– З слухом проблеми? То я повторю: збирай свою валізу, інакше я її у вікно викину. І на вихід!
Ігор відвіз сестру з племінником на вокзал і дав їй трохи грошей, щоб вона могла купити собі квитки.
– Можеш їхати до свого чоловіка, можеш – до мами. Можеш хоч на вокзалі ночувати, мені все одно. Але я не хочу тебе більше бачити. Зрозуміла? І чути теж. Тому прошу: не дзвони мені більше ніколи, і ніколи більше не потрапляй мені на очі. І ще: мені дуже шкода, що у мого племінника така мати.
Того дня Ігорю зателефонувала мама, звинуватила його в нелюдяності, додавши, що вона не очікувала від нього такого:
– Віка ж до тебе за допомогою звернулася, як до найближчої і рідної людини. А ти її за двері виставив. Та ще й з дитиною на руках. Хіба так можна, синку?
– Я думаю, що вона щось придумає. Вона ж не маленька. А я з нею більше спілкуватися не хочу.
31 грудня, сидячи за святковим столом, Наталя та Ігор зовсім не раділи прийдешньому Новому року. До дванадцяти залишилося близько десяти хвилин, а у них навіть ігристе ще не було відкрито. Це й зрозуміло.
Ну хіба могли вони святкувати Новий рік, коли їх улюблений Мурзик знаходиться невідомо де?
Ігор з Наталею з самого ранку його шукали, але так і не змогли знайти. Він наче крізь землю провалився.
– Ігор, ти чуєш? – раптом злякано запитала Наталя. – Хтось у двері шкребеться.
– Віка, чи що, знову? – невдоволено пробурмотів Ігор, встаючи з-за столу.
А коли він відчинив двері, то побачив на порозі Мурзика. Той весь тремтів від холоду, але якимось дивом зміг пережити морозну ніч і знайти дорогу додому.
– Наталю! Він повернувся! Повернувся! – радісно закричав Ігор, беручи кота на руки.
Мурзика швидко відігріли і нагодували. Наталя міцно притискала його до себе і не відпускала ні на секунду.
А він лише задоволено муркотів. «Він зміг. Він повернувся додому. Туди, де його люблять».
– Ігор, залишилася хвилина до Нового року, – сказала Наталя. – Відкрий ігристе.
– Звичайно!
Він швидко відкрив пляшку, розлив ігристий напій по келихах.
У народі кажуть: як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш.
Що ж, значить, тепер Мурзик завжди буде разом зі своїми господарями і… їхньою дитиною.
Так, дитиною. Самі подружжя ще про це не знали, але Мурзик в той момент, коли Наталя притискала його до себе, чітко відчував, як всередині неї зароджується нове життя.
Спеціально для сайту Stories
