Михайло сидів за столом, закопавшись у купу паперів і хмуривши брови. Як батько це все пам’ятає? Якби Михайло, пропустив усе, що стоїть за цими цифрами через розум, нерви та серце, він би теж не дивився зараз на них, як студент у конспект предмета, усі лекції якого прогуляв. І чому батько раніше не підпускав його до управління фірмою та не вводив у курс справи? Він же просив і неодноразово.
Але тато був невблаганний: вчись, пізнавай життя, встигнеш, нікуди фірма від тебе не дінеться. Михайлу навіть іноді здавалося, що батько йому чи не довіряє, чи ревнує до свого дітища. Зрозуміти було важко: батько був і від природи людиною потайливою, стриманою і небагатослівною, а те, що матір раптово пішла у засвіти, зробило його похмурим.
Михайло ставився до батька з розумінням, він бачив, як нелегко йому було поєднувати роботу і турботи про так раптово спорожнілий будинок. Він сам був ще зовсім хлопчиськом, мало чим міг допомогти, але в батька був залізний характер і рідкісна витривалість, так що, нехай і з явним недобором тепла і ласки, але турботу, увагу і хліб насущний синові він забезпечив і досяг хорошого результату в роботі.
Бізнес – це було його друге чадо, за яким він пильнував і вдень і вночі, і синові завжди здавалося, що в цю вотчину він ніколи нікого не впустить, і його в тому числі. І ось на тобі! Без жодних стажувань зараз треба приймати управління фірмою. Можливо, батько вважає, що найефективніший метод навчання – це метод глибокого занурення? Раз потрапив у ополонку – випливай, а то помреш. Можливо.
І навіть, можливо, в цьому є якесь раціональне зерно, але Михайло почував себе повним ідіотом, зависаючи на незнайомих нюансах і ловлячи на собі скептичні погляди заступників, для яких він – салага, а не керівник. Добре хоч батько інструктує, до кого з яким питанням можна звернутися, на кого покластися і взагалі хто чим дихає, але авторитет треба заробляти самому. Скільки він ще шишок наб’є і чи зможе заробити?
Он, один Анатолій Васильович чого вартий: каже гладко, а губи підтискає, а очі холодно глузливі: мовляв, тужся пташеня, може крила виростуть. Добрі люди, які в будь-якому місці з надлишком є вже донесли, що він себе на батьківському кріслі вже бачив. Потрібно б обережніше з ним, хижий він мужик. При думці про Анатолія Васильовича, готового спіймати його на промасі, Михайло з подвійною старанністю поринув у фінансовий звіт.
Через дві години, втомлений і вимотаний, він їхав додому вечірнім містом. Сутінки вже поступилися місцем темряві, що розганяється вуличним освітленням і різнобарвними вогнями вивісок і вітрин. Біля клубу у Михайла тужливо засмоктало під ложечкою. Цікаво, Ілона зараз там? І якщо так, то з ким? Хоча… яке йому тепер, власне, діло? Вони обидва зробили свій вибір. Якщо подивитися правді в очі, то цього й треба було очікувати.
Ілона – дочка директора міжнародної кампанії, яка не знала ні в чому відмови, не має поняття, звідки беруться гроші, звикла ними смітити і не знає їм ціни. А він… Так, він не бідний хлопчик, але прибутки їхнього бізнесу навіть приблизно не можуть зрівнятися з тим рівнем життя, до якого звикла Ілона. Батько все одразу оцінив. Михайло тоді не зрозумів, чому той, побачивши Ілону, наодинці на запитання сина тільки коротко кивнув.
Батько через життєвий досвід добре розумів, з чим його син зіткнеться. Добре, що нічого не сказав йому, закоханому дурню, дав на власному досвіді переконатися. Тепер, коли його вимотали постійні примхи Ілони та образи на те, що парфуми можна було б купити і дорожче, ресторан для зустрічі можна було б обрати кращий, як і квіти, все видається в дещо іншому світлі, а тоді…
Ну чому вона так привабливо, так неможливо гарна: довге каштанове волосся, точена фігура, зелені очі, як у русалоньки… Навіть зараз, після стількох сварок, розчарувань і розриву мороз пробирає по шкірі при одному спогаді. Пам’ять підсовувала і неприємні моменти: він досі пам’ятає, як вона смілася з його щирих, але аж ніяк не мажористих друзів, коли його догодило притягнути Ілону на вечірку з нагоди закінчення навчання в університеті.
Як не хотіла зважати на те, що треба було за відсутності батька мотатися до лікарні до його прооперованої бездітної сестри. Його ще тоді почало накривати подив: звідки в такому чудовому образі такий егоїстичний характер? Останньою краплею стала спроба їхнього спільного відпочинку. У батька тоді якраз зірвалася вигідна угода, довелося платити штраф і Михайло добре знав, як важко було знайти гроші для відпочинку на Мальті, але Ілоні закортіло в Мексику.
Бачте, вона все життя мріяла побачити Мачу-Пікчу! Заплатити за Мачу-Пікчу Михайлу було важче, ніж доплисти до Мексики на човні, і він сказав «ні». Напруга, що довго накопичувалася, отримала вихід і Ілона дізналася досить багато про свою повну непристосованість до життя і незнання його реалій, небажання подивитися на життя не з вікна нічного клубу або татового авто і невміння бути чуйною до інших людей.
У відповідь Михайло дізнався про те, що він скнара і плебей, не розуміє, який дорогоцінний діамант щасливо впав йому в руки і що дорогий камінь потребує дорогої оправи. Михайло, що вийшов із себе, заявив, що самоцвіти теж дивовижно красиві, але головного болю з ними набагато менше і гучний хлопок дверей поставив жирну точку в їхніх стосунках.
При всьому розумінні правильності і закономірності події, незагоєна рана саднила, і Михайло, при спогаді одного імені Ілони скрипів зубами і давав собі слово вивести будь-що батьківський бізнес на новий рівень, щоб ніхто і ніколи його більше не посмів так принизити через гроші. Нарада наступного дня пройшла успішно. Навіть вдалося втерти носа Анатолію Васильовичу, який спробував поставити новоспеченому керівнику питання з каверзою.
Отже, коли двері його кабінету прочинилися і дівчина в уніфомі запитала, чи не завадить вона керівнику поливом гібіскуса, що росте в кабінеті, Михайло добродушно кивнув і навіть відірвався від паперів, що краще роздивитися того, хтоувійшов. Дівчина швидко опустила очі. «А вона грана», – зазначив чоловік: «Зачіска, звичайно, ніяка й вдягтися, судячи з усього їй нема на що, але вона нічого, особливо якщо врахувати відсутність макіяжу». Вголос він запитав:
— Ви новенька?
— Так, мене тільки сьогодні оформили, тому впоратися у Вашу відсутність я не встигла.
Михайло сам зауважив, що дівчина тримається скромно, але з гідністю і це йому сподобалося:
— А як вас звуть?
— Валерія, – відповіла дівчина і трохи посміхнулася.
Посмішка в неї виявилася сонячною, обличчя наче осяялося якимось світлом.
— Дуже радий такому поповненню в нашому колективі, – настрій у Михайла піднявся, – Валерію, якщо щось буде потрібно, заходьте, не соромтеся, врахую усі прохання та побажання
– Дякую, – ще раз променисто посміхнулася дівчина і, прихопивши лійку, зникла за дверима кабінету.
«Ну хоч одна по-справжньому приємна особа за останній час», – подумав Михайло і з ентузіазмом почав вивчати проект нового договору. З цього дня він поступово почав відчувати смак нової справи. Накопичена інформація з кількості почала переходити в якість і йому все частіше вдавалося прийняти правильне рішення або зауважити по суті.
Це окриляло і молода енергія ключем спрямувалась у нове для неї русло. Михайло став раніше приходити в офіс, щоб встигнути попрацювати в тиші або затримуватися, щоб, не відволікаючись, проаналізувати інформацію, що накопичилася за день. В один з таких днів, прийшовши до офісу на годину раніше, ніж він мав би, він помітив прочинені двері кабінету свого заступника зі збуту.
«Що ж не спиться Вам, Анатолію Васильовичу?», – майнула в голові думка бо в ранніх парафіях і в роботі допізна заступник досі не був помічений, скоріше навпаки. Думка отримати своє продовження не встигла, бо з-за дверей пролунали голоси: дзвінко обурений – нової прибиральниці Валерії і невдоволений – Анатолія Васильовича:
— Анатолію Васильовичу, я змушена Вас попередити, що якщо Ви ще раз спробуєте себе повести таким неналежним чином, я буду змушена себе, захищати, – насилу стримувався жіночий голос.
– Бач ти, які ми слова знаємо, – погрозливо тиснув чоловічий голос. – Як це ти, цікаво, збираєшся робити? Нема чого з себе принцесу корчити, а то вилетиш з роботи в півоберта. Бачили ми вже таких, недоторканих…
Далі почувся якийсь шум, потім звук дзвінкого ляпасу і легкі кроки дівочих ніг, що тікають. «Молодець, дівчисько!», – подумки зааплодував Михайло: «Так йому й треба, ловеласу лисому. Значить, у казанови податися вирішив, мабуть для цього і на роботу раніше з’явився».
Думка про те, що заступник отримав від Валерії ляпас наповнювала якоюсь майже хлоп’ячою радістю і бажанням взяти новеньку під опіку. За кілька днів справа прийняла зовсім несподіваний оборот. У кабінет Михайла з’явився з аркушем паперу насуплений і грізний Анатолій Васильович і поклав аркуш на директорський стіл.
– Що це? – здивувався Михайло.
– Службова записка, – процідив Анатолій Васильович. – У секретаря я її зареєстрував.
– Навіщо?
— Щоб не було змоги відмахнутися та покласти під сукно. У нас в офісі з’явилися факти зникнення грошей у персоналу. Раніше такого не було. Прізвища постраждалих співробітників я вказав. Прошу організувати перевірку новоприйнятого персоналу з метою виявлення крадія. В мене особисто на підозрі нова прибиральниця. Більше ні в кого немає такої свободи пересування офісом. До її приходу таких випадків ми не мали.
З цими словами Анатолій Васильович підвівся і урочисто вийшов, а Михайло від досади мало не зламав свій «Паркер». І чудово розуміє, що залишити випадки крадіжки без уваги неможливо. Ну що ж, шукати, то шукати. Якщо Валерія винна, треба вживати заходів, а якщо ні… Ой, ну хоч би дівчисько не підставилося! Викликавши начальника охорони, Михайло наказав йому встановити додаткові камери в приміщеннях і переглядати записи.
Відео із камер свого кабінету він попросив надсилати йому особисто. Потім викликав по черзі всіх постраждалих і переконався, що заступник не бреше, крадіжки справді були. Залишившись один, він деякий час сидів збентежений, відчуваючи суперечливі почуття. З одного боку, можна припустити, що заступник просто зводить з новенькою рахунки. Але хто ж тоді краде гроші?
Нових співробітників вони останнім часом не набирали, а у батька таких випадків не було, це точно. У чомусь, а вже у вимогах до здорової обстановки в офісі він був завжди вимогливий. Ох, як не хочеться, щоб це виявилася справді Валерія. Така дівчина хороша чи він взагалі нічого не розуміє у людях! Тільки-но справа пішла і ось на тобі, грай у Пінкертона. Треба якнайшвидше якось розрулити це все. Але як?
Після недовгого роздуму Михайла осяяло: ловитимемо на живця! Не відкладаючи в довгу скриньку, він дістав портмоне і витяг звідти банківські картки, залишивши неабияку суму готівки. Портмоне недбало кинув біля столу, щоб створити враження, що він його впустив. Якщо злодюжці так потрібні гроші, що заглядає в гаманці колег, то перед такою спокусою не встоїть, хоч кілька купюр, та витягне.
Гаманець ліг на килим дуже симпатично: і помітно, і ненав’язливо, і на камеру видно. Підігріваний азартом мисливця, який розраховує на здобич, Михайло покинув кабінет і помчав на ділову зустріч. Сьогодні Валерія прибирає офіс увечері. За поточними проблемами пошуки злодюжки відійшли на другий план і про свою затію Михайло згадав лише тоді, коли начальник охорони надіслав повідомлення з відеозаписом із камери.
Михайло відставив недопиту каву та ввімкнув відео. Ось Валерія увійшла до кабінету та почала поливати квіти. Ось витирає пил… Ах ти, гаманець із цього місця майже не видно. Але нічого, мити підлогу і пилососити килим їй все одно доведеться. Взялася за пилосос… Ага, помітила! Стоїть, розглядає. Підняла. Невже? Відкриває, дивиться… Ні, нічого не взяла… А це що? Сідає за стіл, бере листочок, щось пише, вкладає його у портмоне і кладе на стіл.
Це що за викрутаси такі? Ох і штучка вона, ця Валерія! Тепер майся до ранку, щоб дізнатись, що вона там написала. Ох, Анатолію Васильовичу, даремно ти це все затіяв, обламаєш ти, здається, зуби об цю, на вигляд тендітну, панночку. Вночі чомусь спалося погано і рано-вранці Михайло вирушив до офісу. Там ще не було нікого і злощасний гаманець сиротливо лежав на столі, приховуючи в собі вчорашню записку.
Михайло з нетерпінням розстебнув кнопку та дістав складений листок. На ньому чітким великим почерком було написано: «Дякую за перевірку, думаю я її пройшла». Ось тобі й раз! Вона його миттєво розкусила! Щось Валерія надто кмітлива і смілива для простої прибиральниці, треба познайомитися з нею ближче. Наступного дня Михайло навмисно затримався в офісі, чекаючи на дівчину.
Персонал розійшовся по домівках і на якийсь час запанувала тиша, але незабаром почулися кроки, брязкіт ключів і стукіт інвентарю – Валерія готувалася до прибирання. Він набув зосередженого вигляду, знаючи, що прибирання вона починає з його кабінету. І справді, двері прочинилися, а Валерія, побачивши Михайла, застигла на порозі.
— Я, напевно, поки що приберу інші кабінети, – вона збиралася йти, але Михайло її зупинив.
— Ні, стривайте, я хотів з Вами поговорити.
Валерія підійшла до столу і сіла навпроти крісла. Очі її були спокійні та уважні.
— Ви пробачте мені цей трюк із гаманцем, але останнім часом у співробітників дещо почало зникати, і я як керівник змушений був реагувати. Не викликати ж поліцію у власний офіс.
– Я розумію, – м’яко відповіла дівчина. – Тут дуже непроста обстановка, і для Вас навіть.
— Ви щось помітили?
— Мені помітити найпростіше. Я ж не завжди прибираю офіс до роботи або після роботи, часто це буває в денний час, а мене сприймають практично як предмет – так, деякі пристосувалися до швабри, що рухається, а тому говорять про те, про що в присутності інших мовчать. Прибиральниця в їхньому розумінні від сили може рахувати до ста, тому я маю вже досить непогане уявлення і про моральну і фінансово-господарську обстановку у фірмі.
— У Вас, схоже, кілька вищих освіт є, – засміявся Михайло.
Йому все більше імпонувала ця розумна та небагатослівна дівчина.
– Ні, тільки одна, але хороша, – в тон йому відповіла Валерія. – Чому я прибираю офіс, будь ласка, не питайте. Це тимчасово і на це є свої вагомі причини.
— Ну от, тільки ніби знайшов союзника, а вже є загроза його втратити. Якщо не секрет, що Вас найбільше насторожило у фірмі?
— Ну як Вам сказати… Якщо фірму порівняти з кораблем, то в днищі є пробоїна і суттєва. Ваш заступник по збуту явно набирає собі прихильників. За чутками, він давно має таємні види на директорське крісло. Наскільки я зрозуміла, одного з юристів схиляють до того, щоб він завізував провальний договір із фірмою, яка може заявити про своє банкрутство.
Вам після такого фіаско не втриматися, а Анатолій Васильович, – при цьому імені Валерія гидливо скривилася, – візьметься витягувати ситуацію. У нього там начебто якийсь козирний хід з цього приводу припасений. Така собі краплена карта в рукаві. Як результат, він не без збитків для фірми і не без користі для себе все рятує і сідає у омріяне директорське крісло. Завіса.
— Ви прямо Мата Харі, – задумливо промовив Михайло, – з такими аналітичними здібностями моїм заступником зі збуту треба бути Вам. Давайте по філіжанці кави. Мій кабінет сьогодні можна не прибирати. Каву я заварю сам.
Через десять хвилин вони вже сиділи за столом, тримаючи в руках напій, що парував. Розмова потекла в інше русло і виявилося, що дівчина – дуже цікава співрозмовниця з широким кругозором, неабияким розумом та іронічним поглядом на речі. Прощався з нею Михайло з жалем, розуміючи, що затримати її довше означало змусити затриматися на роботі мало не до ночі.
Спалося йому цієї ночі дуже погано. То мерехтіла хижа усмішка Анатолія Васильовича і горезвісний провальний договір у його ручищі, то снилося, що він наздоганяє Валерію, а наздогнавши, виявляє, що це Ілона глузливо сміється йому прямо в обличчя. Встав він вранці похмурий і з важкою головою потягся в офіс.
Він все роздумував, хто ж все-таки злодій і як йому виудити цей підставний договір у загальній маси контрактів. І цей день, і кілька наступних пройшли у муках, до яких додалися роздуми про те, куди б йому запросити Валерію так, щоб і ситуація була невимушеною, і не напружувала зайвими вимогами до відвідувача. Не в парку на лавці з нею сидіти!
Після довгих роздумів та пошуків доступного дозвілля в інтернеті він вирішив спробувати заміську кінну прогулянку. Валерія – дівчина на вигляд спортивна, а захід ні до чого не зобов’язує. Злегка підбадьорившись, Михайло примчав на роботу і насамперед побачив у приймальні начальника охорони.
— Є улов? – він одразу зрозумів причину візиту.
Начальник охорони кивнув і пішов за своїм шефом до кабінету.
— Вчора нарешті проколовся, – начальник охорони дістав планшет, знайшов потрібний запис і простяг його Михайлу.
Той придивився. На відео було видно, як середніх років чоловік заходить до кабінету та починає заглядати у ящики столів. В одному із ящиків він знаходить купюру, швидко засовує її в кишеню і поспішає до виходу. На виході він повертається обличчям до камери… Та це ж Віктор Сергійович, їхній юрисконсульт, один із найстаріших співробітників! Це що ж таке з ним сталося, що він на крадіжку наважився?
— Дякую Вам за хорошу роботу, на премію Ви заслужили чесно. Але ця інформація не повинна бути доступною нікому, крім мене і Вас. Принаймні поки що. Я сподіваюся, Ви мене почули?
Начальник охорони ствердно кивнув і покинув кабінет, а Михайло наказав викликати юрисконсульта. Віктор Сергійович увійшов, жмурячись і невпевнено сів на краєчок крісла. Вигляд у нього був такий розгублений, що Михайлові стало його шкода, але крадіжки треба було припинити і підозрюваному показали відео. Під час перегляду обличчя його зблідло, вкрилося потом, а після закінчення запису губи, що стали майже синюшними, прошепотіли:
— Що буде зі мною?
— Все залежатиме від того, наскільки відверто Ви розповісте про причини, які спонукали Вас зробити цей вчинок, – сухо сказав Михайло. – Тим більше, що я так розумію, це не єдиний випадок.
Віктор Сергійович тремтячими пальцями послабив краватку і видавив:
— Я… Розумієте…. Я вже не бачив іншого виходу. Розумієте, моїй мамі потрібна термінова операція, у неї в мозку прогресує пухлина, і, що найжахливіше, без операції зрозуміти, чи доброякісна вона чи злоякісна, неможливо, а це, самі розумієте, різні концепції лікування. Все що міг, я вже продав чи заклав. Бракує зовсім трохи. Я все повернув би. Потім. А зараз… Просто дуже потрібно…
— Ви що, маленька дитина, Вікторе Сергійовичу? – Похитав головою Михайло. – А попросити матеріальну допомогу у фірми Вам на думку не спало?
— Як же, – пальці юрисконсульта, як і раніше, тремтіли. – Я просив, але розумієте, я й так часто відпрошувався через мамину хворобу, і Анатолій Васильович сказав, що свою матеріальну допомогу я вже отримав у вигляді повної зарплати за неповний робочий час. Я б усе віддав потім людям, адже в мене записано, ось з першої ж премії і почав би віддавати.
— Чи не підроблений договір Вам Анатолій Васильович премію обіцяв? – Завдав пробний удар Михайло.
Удар став точно в ціль. Віктор Сергійович почав хапати ротом повітря та зблід ще більше:
— Я… Я відмовлявся підписувати… І не підписав… Договір моєму колезі передали, Роману. Там десятки мільйонів… Я так не зміг.
— Це похвально, Вікторе Сергійовичу, – Михайло налив переляканому юристу склянку води і дав випити. – Давайте зробимо так: Ви зараз заспокоюєтеся і берете себе в руки. Потім називаєте мені контрагента і предмет договору, за яким планується махінація, а я даю Вам від фірми безвідсоткову позику на суму, якої не вистачає для операції та повернення запозичених грошей.
Гроші людям ви повертаєте негайно, а погашення позики я розтягну на три роки. Але це все за однієї умови: я хочу знати все про будь-які рухи тіла Анатолія Васильовича, який не гидує жодними засобами, щоб посіяти у фірмі розбрат та завдати збитків задля досягнення своїх сумнівних цілей. Як вам такий варіант?
– Михайле Володимировичу! Так Ви… Ви просто не уявляєте, що ви для мене зробили! Я вже скільки місяців не сплю та від свого безсилля мучаюся: мою вагову, так би мовити, категорію, з Вашим заступником ніяк не порівняти! А до Вас я просто не знав, як підступитися, Ви ж людина у нас нова. Я ніколи, чуєте, ніколи…
-Досить, – Михайло перервав потік подяки. – Ідіть, пишіть заяву на позику і готуйте маму до операції. Інформацію за договором принесете із заявою.
Щойно зачинилися двері за ощасливим Віктором Сергійовичем, Михайло з полегшенням відкинувся на спинку крісла. Здається, він зараз розгриз обидва тверді горішки. Над тим, як повністю деактивувати Анатолія Васильовича він подумає трохи пізніше, а зараз треба зайнятися приємнішою справою – намагатися призначити Валерії побачення.
— Людо, – натиснув він на кнопку зв’язку з секретарем, – Людо, у мене, здається, гібіскус підсох, треба б вжити заходів.
Прогулянка виявилася просто чудовою. Валерія добре трималася в сідлі, була більш розкутою, сміялася, жартувала а Михайло поволі милувався її підсвіченим сонцем обличчям, пасмами обличчя, що вибилися зі шпильок, та пустотливими очима. Вона була такою природною і невимушеною, що він тепер зовсім не розумів, як міг взагалі терпіти штучний і фальшивий світ Ілони.
Він почував себе сімнадцятирічним хлопчиськом, що вирвався нарешті на довгоочікувану свободу. День промайнув як одна мить і ось уже Михайло везе нічним містом дівчину додому. Але повелася вона дещо дивно, попросивши висадити її біля тролейбусної зупинки і ніякі докази про те, що в такий час дівчині ні до чого блукати однією вулицею на неї не вплинули.
Михайло залишився в машині задумливий і дещо збентежений таким поворотом. У задумі він навіть не помітив, як з бару навпроти вийшов Анатолій Васильович і уважно подивився вслід Валерії, що віддалялася, а потім перевів погляд на машину Михайла і посміхнувся. Наступного разу Михайло запросив дівчину до яхт-клубу, але його квапливі збори були несподівано перервані незадоволеним батьком:
— Ти куди зібрався? – голос Володимира Григоровича звучав суворо і не віщував нічого доброго.
— На побачення з дівчиною, – вирішив бути гранично відвертим Михайло, зазначивши про себе, що батько останнім часом помітно зблід і змарнів.
— Із цією… Із прибиральницею твого кабінету? – батько був сердитий не на жарт.
— Ти маєш щось проти? – парирував син.
– Маю! Я вже придивився тобі гідну наречену, дочку одного з наших інвесторів, а ти вирішив пограти в червоні вітрила. Не той час і не ті обставини.
— Ще одна елітна дівчинка? Тато, я Ілоною ситий по горло, у мене на цих дівчат тепер алергія. Я нарешті зустрів нормальну дівчину і на тобі – ти проти! До речі, а хто тебе так оперативно поінформував?
— Мої заступники залишилися вірними мені людьми.
– А-а, заступники? Чи не заступник за збутом? Ну, тоді не дивно, він сам на цю дівчину поклав око. Вірні, кажеш? А те, що він на мільйонні суми фірму нагріти хоче, тобі він не сказав? Я вже кілька днів голову ламаю, як його притиснути, щоб не дати провернути цю справу.
— А ось із цього місця детальніше, – батькові брови зрушили, утворивши глибоку складку.
Михайло, продовжуючи збори, коротко описав ситуацію.
— Ось воно що… Ну що ж, його я беру на себе. Мені є чим його притиснути, але ти мені обіцяй, що ти з цією прибиральницею…
— Не сьогодні, тату, тільки не сьогодні! – вигукнув Михайло і, не даючи батькові схаменутися, схопив дорожню сумку і вибіг з дому.
З яхтою Михайло не помилився. Валерії дійсно подобалося проведення часу далеко від шуму і натовпу. Вона заворожено дивилася на водну гладь, підставляючи обличчя прохолодному вітру, поривалася спробувати себе в ролі шкіпера і просто світилася від захоплення і радості. Михайло дивився на неї на всі очі і відчував, що остаточно втрачає голову.
Відчуття, що він нарешті знайшов саме ту, яку вже зневірився знайти, міцніло з кожною хвилиною, але завершення такого чудового дня було безнадійно зіпсовано. Валерія знову не дала проводити себе, вийшовши з машини на тій же зупинці, що і минулого разу, а вдома батько пішов у наступ:
— Отже, сину. Я свою обіцянку виконав. Завтра твій заступник зі збуту напише заяву і піде. Чим я його взяв, не питай, це наші старі справи, тобі вони ні до чого. Тож тепер твоя черга: будь ласка, прибиральницю – у відставку і завтра я чекаю на тебе в ресторані «Вермонт» о 18:00, познайомишся зі своєю майбутньою дружиною та її батьками. Заперечення не приймаються, від цього залежить виживання нашої справи.
Всі заперечення, докази та ультиматуми Михайла натикалися на кам’яну стіну: батько, який зазвичай враховував думку сина, перетворився на невблаганного тирана, який не бажав нічого чути, тільки бліднув і хмурився все більше. Якоїсь миті вже майже охриплий Михайло осікся, роздивився нездоровий вигляд батька.
– З тобою все нормально? — відчувши приплив жалості, спитав він.
— Якщо ти все зробиш, як я прошу, буде добре, – відрізав батько і пішов у свою кімнату.
Михайло прокрутився без сну всю ніч. Він категорично був не згоден на багату наречену, але не міг зрозуміти, що раптом сталося з батьком. Володимир Григорович поводився останнім часом дивно: спочатку занурив із головою у свій бізнес, тепер намагається насильно одружити. Зазвичай він не був таким авторитарним. Плюс на вигляд хворий.
Може, він захворів і намагається все наздогнати? Страшна здогадка обдала холодом і прогнала всілякі ознаки сну. Запитувати марно, говорити на цю тему батько явно не хоче. Ну і як тепер розхльобувати цю кашу? Ледве дочекавшись ранку, Михайло понісся до офісу: Валерія мала прийти на роботу вранці, але її не було, а телефон чомусь опинився поза зоною.
Не прийшла вона ні на початок роботи офісу, ні на обід. Не тішило навіть те, що Анатолій Васильович порався за стіною, звільняючи свій кабінет. Михайло кидався, як поранений звір і, нарешті, не витримавши, набрав номер батька:
– Тату, це твоїх рук справа? Куди зникла Валерія? Я, зрештою, не маріонетка, щоб так безцеремонно маніпулювати моїм життям!
— Оберти зменш, – голос батька був непроникний, – я гадки не маю, куди поділася твоя Валерія. Мені ще не вистачало спілкуватися з твоїми пасіями. Я чекаю на тебе о 18:00. З Валерією можна розібратися і завтра.
Михайло люто стукнув кулаком об стіл. Знову чорна смуга. Не піти на зустріч із батьковим інвестором він не може. Інша річ, чи захоче він одружитися з його дочкою. Але Валерія… Що з нею і куди вона поділася? У ресторані «Вермонт» він з’явився вчасно. Батько та його інвестор із дружиною були вже за столиком. Бракувало тільки нареченої.
«Може, вона взагалі не прийде?», – з надією подумав Михайло і, щойно привітавши тих, хто сидів, уткнувся носом у тарілку з салатом, порушуючи всі правила пристойності. Батько з партнером вдали, що нічого не помітили і продовжували невимушено розмовляти.
– О, а ось і наша Валерія! – раптом радісно повідомив партнер батька. – Сідай, люба, бо ми вже зголодніли.
Через ім’я нареченої Михайло здригнувся і підняв очі на дівчину. Спочатку він не повірив своїм очам. Перед ним стояла Валерія, акуратно причесана, з непомітним макіяжем у вишукано простій сукні персикового кольору. Вона ледь помітно посміхалася. Михайло спочатку схопився, потім, схаменувшись, сів назад на стілець, не відводячи очей від дівчини.
— Це моя донька, Валерія, – представив дівчину інвестор батька. – А це Михайло, син Володимира Григоровича, – звернувся він до дочки.
Дівчина кивнула, посміхаючись одними куточками губ, а Михайла обдало хвилею жару і знову втупився в злощасний салат. Але як? Валерія, це та сама наречена? Це розіграш? Не схоже. Тоді чому вона мила підлогу в його офісі? Вуха горіли, креветки злісно зісковзували з виделки, дивитися на дівчину не виходило, але раптом залунала повільна музика, запрошуючи бажаючих потанцювати, і Михайло одразу ж скористався можливістю поговорити:
— Дозвольте? – Він простяг руку дівчині, запрошуючи на танець.
Валерія встала і вони вирушили до центру зла.
– Це правда ти? – Михайло ніжно обійняв партнерку.
– Так, я це я, Ти ж мене впізнав, навіщо питаєш?
— Я просто не можу зрозуміти, тоді навіщо тобі була потрібна швабра з відром? Що за цирк…
— Насправді, все дуже просто. Я вже кілька разів наривалася на мисливців за посагом чи альфонсів. Тому коли батько мені почав розповідати, який чудовий син у Володимира Григоровича, я вирішила подивитися, який ти насправді. Адже перед прибиральницею тобі прикидатися нема чого. Ось, власне, і все.
— І тому ти не хотіла, щоб я побачив, що ти живеш у будинку, який не зовсім підходить для прибиральниці, – продовжив Михайло і вдихнув тонкий запах її волосся. – Я сьогодні трохи не збожеволів, коли ти зникла.
— Але ж я знайшлася, любий, – відповіла Валерія, променячись сліпучою усмішкою. – Хіба ти не радий?
Михайло, замість відповіді обійняв її ще міцніше, притиснувся щокою до її щоки і пара навіть не помітила, що коли музика закінчилася, вони залишилися одні на танцполі під схвальними поглядами батьків і зацікавленими – оточуючих.
— Ну ось, а ти блукав, як бик на кориді, – задоволено зауважив Володимир Григорович дорогою додому. – Хіба батько б тобі вибрав погану дівчину? Он відразу забув свою прибиральницю.
— Тату, а що з твоїм здоров’ям? Я не маленький хлопчик, маю право знати, – поставив Михайло питання, яке його давно цікавило.
— Я завтра лягаю на операцію. В легені знайшли щось. Доброякісна чи ні – остаточно стане відомо лише після її видалення, але я у будь-якому разі спокійний. У бізнесі ти не пропадеш, дружина в тебе теж буде чудова.
– Ти просто зобов’язаний виховати онуків. У мене на це буде часу в обріз, – категорично заявив Михайло, відчайдушно давлячи холодний страх, що підступив, навпіл з надією, що пробивається.
Рівно через рік Михайло гарячково кидався по хаті, запихаючи в портфель потрібні папери і попутно розшукуючи свою краватку.
— Тату, може, ти проведеш сьогоднішню нараду сам? Нам із Валерією ще на заняття з підготовки до пологів треба встигнути. Ти ж уже повністю у формі, може настав час повертатися?
— Ні, любий сину, перенеси нараду на інший час. Вставши на ноги, не треба намагатися знову повзати. Я залишусь твоїм дистанційним консультантом. Принаймні, поки твоя чудова дружина не ощасливить мене обов’язками діда, – Володимир Григорович повернувся до Валерії, що розповніла, і змовницьки їй підморгнув.
Дівчина стояла, переводячи погляд із чоловіка на свекра і посміхалася щасливо та трохи загадково…
