Коли ми з чоловіком вирішили розлучитися, доньці було чотири роки. Він говорив, що кожні вихідні приходитиме до неї і забиратиме до себе, але його вистачило на півроку, а потім він зник, надсилав тільки гроші регулярно.
Батька гроші не замінять, але я вже змирилася з цим, поки дочка одного разу не зажадала знайти їй тата. Сказала, що у всіх подружок є, і вона теж хоче, щоб тато приходив за нею в дитячий садок.
Мені стало її дуже шкода, адже якоюсь мірою і моя вина є в тому, що ми з нею залишилися удвох. На той момент у мене був чоловік, і я вирішила їх познайомити, але доньці він не сподобався.
У нього були свої діти від першого шлюбу, старші за мою донечку, і він вирішив, що вміє їх виховувати. Постійно робив доньці зауваження і мені говорив, щоб я суворіше до неї ставилася.
Я подумала, чому це я заради нього маю карати свою дитину, і ми розійшлися, про що я анітрохи не шкодую. Деякий час я була одна, поки не познайомилася з НИМ.
Мені здалося, що це той чоловік, який стане батьком моїй доньці. Він був уважним, дарував їй подарунки, разом ходили гуляти й донечка дуже до нього прив’язалася. Коли він зробив мені пропозицію, я погодилася.
Він мені подобався, а головне з донькою знайшов спільну мову. Я була щаслива, але виявилося не довго. Наші стосунки зруйнувалися, коли він мені заявив, щоб я доньку віддала своїм батькам.
При цьому він вважав це нормальним, адже хотів пожити для себе і своїх дітей. Особливо мене зачепила фраза “свої діти”. Це що ж я маю заради нього відмовитися від дитини?
Я виставила його за двері, після чого він більше ніколи не дзвонив. А я вкотре переконалася, що порядних чоловіків немає! Я втомилася шукати своїй донечці гарного татка.
