– Ось дивлюся я на вас, Люсенько, якщо дозволите, і щиро милуюся!
“Перебрав, схоже, сусід, – здогадалася Людмила Василівна. – Та й нехай свято в людини. Люсенька так Люсенька. Послухаємо, чим він там милується”.
– Гарна, бойова, хазяйновита! – Михайло Іванович перераховував і загинав пальці. – Але!
“Ого! Виявляється, є якесь “але”. Цікаво”, – Людмила Василівна зачекала, поки Михайло Іванович доп’є морс і продовжить.
– Але! На превеликий жаль, ви не любите чоловіків!
– Оце вас занесло. Не те що не люблю… Не розумію просто.
– Чого ж нас розуміти-то? – здивувався сусід. – Чоловіки – народ простий. Ось я, наприклад. Чесно прийшов, чесно сказав, що мрію відзначити свій день народження з вами. І жодних цеглин за пазухою! Дуже ви мені подобаєтеся.
–
Ви мені розкажіть, чим вас наш брат образив. Я зрозумію і поспівчуваю. А може, і сумніви ваші розвію.
Людмила Василівна задумалася і вирішила: “А чого б не розповісти, раз просить людина. Вечір теплий, ледачий. До бесід дружніх спонукає”.
***
З дитинства мама казала Людочці: “Чоловік повинен вирішувати, як його сім’я жити буде. На те він і чоловік”. І в їхній родині це працювало! Тато – добувач, мама – господиня. Усе ясно-зрозуміло.
Може, й були в батька з матір’ю якісь розбіжності, але Люда про них не знала. Жили цілком собі щасливо.
Виросла вона, вивчилася, вступила до інституту торгівлі. Можна сказати, зробила крок у доросле життя, де їй належало зустріти свого чоловіка.
І він їй зустрівся. Звали його Сергій. Люда тоді вчилася на останньому курсі. Саме час закохатися всерйоз. До Сергія начебто особливо й не було в кого. А тут він. Серйозний, позитивний, солідний. Та ще й на хорошій посаді. Люді він одразу сказав:
– Жити будемо в мене. Сімейні обов’язки поділимо за класикою: я працюю, ти створюєш затишок!
– А навіщо ж я вчилася? – пискнула було Люда.
– А для того, щоб у мене була дружина з вищою освітою! Любов любов’ю, але і про статус забувати не варто. Повісь свій диплом у рамочку, може, колись знадобиться.
Люда сперечатися не стала: Сергій старший, життя знає краще, та й влаштовував її такий розклад. Дуже виходило схоже на сім’ю тата й мами. Там теж батько добував, а мати чекала його з обідами, вечерями.
Зажили сім’єю, доньку у світ привели. Будинок – повна чаша, машина, дача. А потім усе змінилося. Покотилося з гуркотом у прірву. Закривалися фабрики і заводи, руйнувався звичний уклад. Сергій теж посади позбувся.
Людмила вже було зняла зі стіни свій диплом і зібралася на роботу, щоб допомогти чоловікові. Тільки Сергій цього не допустив. Донька, Оленка, ще маленька, їй мати потрібна. Та й не все так погано в них. Потрібно трохи потерпіти, і життя в їхній сім’ї налагодиться, а може, ще краще стане.
Залізна в чоловіка була хватка, та й розумом Господь не образив. Підметушився вчасно: десь батьки допомогли, друзів-приятелів залучив, до знайомих потрібних на уклін сходити не погребував. Коротше, відкрив свій бізнес. Поки розкручувався, довелося, звісно, заощаджувати. Але зате потім…
Життя для Люди заграло, заіскрилося. Гроші повернулися в будинок, та ще й приятелів із собою привели. Загалом, тут би жити та радіти. Але саме тоді й сталося те, чого Люда ніяк не очікувала. Адже старалася: і донька доглянута, і будинок чистотою сяє, і обіди, вечері, не гірше, ніж у ресторані.
Тільки ось занудьгував Сергій:
– Я росту, а ти, на жаль. Ні, теж ростеш, але тільки вшир! Погладшала. А інтелект? Ти вже вибач, Людо, але де ти була десять років тому, там і топчешся донині.
– Ти ж сам казав… – безпорадно схлипнула Людмила.
– Казав, а в тебе що, свого розуму немає? Тільки моїм живеш? Так от, тому й не по дорозі нам із тобою більше.
Розлучилися вони. Сергій не скупився: купив колишній дружині з донькою двушку в спальному районі, аліментами забезпечив, навіть дачу подарував! Йому вона без потреби.
***
І Людмилі довелося вчитися жити самостійно. Впоралася. Згадала, що колись давно в інституті вчилася і рвонула в торгівлю.
Диплом її враження, щоправда, ні на кого не справив: кому потрібен папірець без досвіду. Тому Люда почала з самих низів. Тяжко було. Один плюс: від нервів і біганини схудла швидко. Але в підсумку все вийшло: покрокувала вгору кар’єрними сходами. Зі звичайних продавців до завідувачки доросла.
Дочка Олена теж не засмучувала, вчилася пристойно, зауважень хапала в міру. Та й самостійною росла. Мати-то весь час на роботі. Загалом Люда була задоволена життям.
Тільки ось один нюанс засмучував: самотність. Дочка – це, звичайно, чудово. Але ж у жінки має бути чоловік. Може, хтось думав інакше, але Люда в той час вважала саме так.
Тоді й зустрівся їй Ігор. Він зовсім був не схожий на першого чоловіка. У жінці, як сам казав, бачив особистість. Працює дружина, і чудово. Нехай працює.
– Жінці в наш час потрібна самореалізація! – Після цього гасла Ігор зазвичай проникливо дивився в очі Людмилі. – Хочеш ти кар’єру будувати – будуй! Я всіма руками за!
Підкупив він Люду цим своїм глибоким розумінням жіночих потреб. Та й з Оленою контакт швидко налагодив. Загалом, вийшла Людмила заміж вдруге. Ігор переїхав до неї. Так зручніше. У нього вдома мама, квадратних метрів знову ж таки менше.
Жили вони спочатку просто душа в душу. Ігор роботу закінчував раніше. Оленці з уроками допомагав, удома прибирався, їжу готував. Мрія, а не чоловік. Тільки ось заробляв менше за дружину. Але ж щастя не в грошах міряється.
Усе полетіло під три чорти, коли Олена вступила до інституту. Саме вона і відкрила Людмилі очі на Ігоря.
– Мамо, а ти в курсі, що Ігор тебе зраджує? – запитала вона буденно.
Люда, як стояла, так і осіла на табуретку.
– Як зраджує?
– Звичайно, як усі. Ти на роботі всю дорогу, а в нього часу вільного багато, от і проводить він його із сусідкою нашою, Вірою. Вона самотня. Я, чесно кажучи, думала, ти в курсі. Він не дуже-то ховається.
Увечері Люда влаштувала перший у своєму житті грандіозний скандал. Тільки ось закінчився він абсолютно для неї несподівано. Замість того щоб підібгати хвіст і впасти в ніжки дружині з вибаченнями, Ігор несподівано розлютився:
– А добре, що ти все дізналася! Ти думаєш, така вже велика радість із тобою жити? Ти ж не жінка, а робот якийсь. Працюєш, відпочиваєш, потім знову працюєш! А я? Принеси, подай, прибери. На ласку й любов тебе не вистачає! А Віра, нехай зірок із неба не хапає, зате жінка хороша. Справжня! Загалом так, йду я! Вимагаю розлучення!
Людмила, звісно, від такого нахабства заніміла. Сам же хотів, щоб дружина реалізувалася, росла, так би мовити. Вона з його рішенням погодилася. А тепер, будь ласка, отримайте і розпишіться. Вона не справжня!
Розлучилися, звісно. Благо ділити було майже нічого. Трохи Ігор у сім’ю матеріальних благ привніс.
Ось так і залишилася Людмила Василівна без другого чоловіка. Третій раз вирішила не ризикувати. Незрозумілі істоти чоловіки. Кажуть одне, роблять інше.
***
– Навчилася жити одна. Ні, донька, звісно, відвідує, не забуває. Але в неї своє життя, свої проблеми. А я й не горюю. Ось на пенсію нещодавно вийшла, дачею нарешті серйозно зайнялася. Нввіщо мені чоловіки? Сама все вмію. А від вашого брата стрес один у житті! – закінчила Людмила Василівна свою сповідь.
Михайло Іванович сидів задумавшись, крутив у руках виделку з наколотим на неї шматочком ковбаси, дивився кудись у далечінь повз грядок.
– Та ви не ображайтеся, – Людмила Василівна торкнула сусіда за лікоть. – Може, ви й інший зовсім. Тільки от перевіряти це в мене немає жодного бажання.
– Не праві ви, Люсенька, ох як не праві. Двоє парнокопитних вам у житті трапилося. Щоправда, з різних полюсів… Але все одно це зовсім не привід усіх одразу під одну гребінку.
Людмила Василівна знизала плечима: може, й так.
– Але ви знаєте, я наполегливий, – Михайло Іванович хижо подивився на кружок ковбаси, відкусив і продовжив: – Сина ось один виростив. Так-так, не тільки вас життя било. Мені теж дісталося. Дружина у мене, як ваш другий чоловік виявилася. Спочатку: “Працюй, Михайле, сім’ї гроші потрібні”, а потім: “Ти занадто багато працюєш, на мене часу не вистачає!”. Зрадила, пішла, сина мені залишила! Не потрібен він їй у новій сім’ї став.
І я не домогосподарку шукаю і не спонсора! Споріднена душа мені потрібна. А у вас я цю душу побачив. Тому й притащився сьогодні зі своєю наливкою до вас. День народження в мене вчора був. Син приїжджав, привітав. А сьогодні я ось із вами посидіти-поговорити розмріявся.
Давно ми знайомі, а ви мене як чоловіка ніби й не сприймаєте. Тепер-то зрозуміло чому. Але, повторюся, я наполегливий!
Михайло Іванович піднявся з-за столу і пішов до хвіртки.
“Образився все-таки, – вирішила Людмила Василівна. – Дійсно, даремно я так, напевно. Я ж і справді про нього нічого не знала. Та й про те, що він на мене око поклав, навіть не здогадувалася. Спілкування у нас тільки про справи городні, та про погоду. Коли він у мені споріднену душу розгледіти встиг?”
Утім, ображався Михайло Іванович недовго. Через день він уже стояв біля хвіртки Людмили Василівни з трояндою в одній руці і з мискою полуниці в іншій:
– З добрим ранком!
– А ви й справді наполегливий.
– Чи те ще буде, – підморгнув Михайло Іванович.
– Лякаєте?
– Обіцяю!
***
Це літо було дивним для Людмили Василівни. Ніби в молодість повернулася. Квіти, компліменти, задушевні розмови. І водночас не схожий був Михайло Іванович на її колишніх чоловіків. Умов не ставив, не критикував, допомагав, слухати вмів. І нічого начебто натомість не вимагав, тільки от тягнулася до нього душа.
Ні, ніякої закоханості не було! Це все десь далеко залишилося. Просто відчуття, немов на одній хвилі вони з ним. Тепло поруч, добре, спокійно.
Коли настала осінь, їй навіть стало сумно: розлучаться ж надовго. У місті відстані, так часто не поспілкуєшся. Телефонні розмови не те! Не любила їх Людмила Василівна. Немає в телефонній балаканині душі.
Тоді Михайло Іванович і запропонував:
– Може, разом жити будемо? Не хочеш заміж – не треба. Набриднемо – будь-якої миті можеш піти.
Начебто й чекала Людмила Василівна цього, але в останню мить злякалася: “Чи готова вона знову у стосунки влазити? Та й чи потрібно це?” Михайло Іванович зрозумів без слів:
– Давай так, я тиснути не буду. Телефон мій у тебе є. Стане сумно – телефонуй. Приїду хоч удень, хоч уночі.
– Дякую, Михайле, – кивнула Людмила Василівна.
На тому й розлучилися. Як виявилося, надовго.
***
Людмила Василівна зателефонувала тільки через два місяці. Усе зважувала, вирішувала, сумнівалася. Сам Михайло Іванович теж мовчав, мабуть, чекав її вердикту. Але врешті-решт вона дозріла: “Будь що буде. Час біжить, може, життя дає останній шанс. А я його втрачаю”.
– Алло? Хто це? – запитав незнайомий чоловічий голос.
– Михайла Івановича можна?
У слухавці помовчали, потім відповіли.
– Тато в лікарні. Телефон удома забув, просив привезти.
– Що з ним? – голос раптово сів.
– Ви Людмила?
Вона кивнула, потім зрозуміла, що її не бачать:
– Так.
– Він на вас чекав, мені все хвалився, що скоро з нареченою познайомить. Нервував, що ви не телефонуєте. “Сам, – каже, – дзвонити не буду. Я наполегливий, але не нав’язливий. Їй треба час”. І видно, донервувався: тиск стрибнув. Тож, якщо ви йому щось погане сказати хочете, то поки що не варто. Будь ласка.
– Ви мені адресу лікарні дайте, я хороше скажу, – ніяково попросила Людмила Василівна.
У неї самої серце підстрибувало, як березневий заєць: злякалася.
Зате коли вона відчинила двері в лікарняну палату, всі її сумніви були в минулому.
– Михайле, пропозиція ще в силі? – запитала вона, присівши на краєчок ліжка.
– Звісно! – він усміхнувся.
– Знаєш, я багато думала. Боялася на чергові граблі наступити. Тебе ось своїми сумнівами до лікарні, дурепа стара, довела. А потім вирішила: а ну їх до біса, ці сумніви. Та й Бог трійцю любить. Давай спробуємо!
– Завжди готовий! – підстрибнув він
***
Незабаром вони з’їхалися. Розписуватися поки що не стали. Живуть, придивляються, притираються, будують плани на літо. Може, й справді, Бог трійцю любить. Бо все добре в них.
Доля взагалі тітка примхлива: комусь кохання до труни аж у шістнадцять посилає, а хтось усе життя такого кохання чекає. І жодні правила, на жаль, тут не працюють.Спеціально для сайту Stories
