Гена Синиця був альфонсом – справжнім, професійним. І добре знав, наскільки це непроста професія.
Доля зробила йому лише два подарунки з панського плеча – непогану голову і виграшну зовнішність. Решта її “дарів” скоріше були схожі на знущання.
Гені примудрилося бути уродженцем глухого селища, в якому життя майже завмерло . Якщо в цьому селищі щось відбувалося, то виключно за інерцією – зав’язувалися романи, укладалися шлюби, з’являлися діти. Тільки люди похилого віку йшли засвіти закономірно і передбачувано.
Батьки відповідали загальній картині – пристойні люди, що понуро пливуть за течією. Працюють багато, але безрезультатно. Живуть без вогника.
Геннадій, ще коли тільки-тільки перейшов із молодшої школи в середню, вирішив, що це не для нього. І почав вживати заходів.
Навчався він добре – сумлінно, наполегливо, без усяких там дурних “не подобається, нецікаво”. На футболи й риболовлі не відволікався, на всілякі “громадські навантаження” теж.
Зумів привчити школу до того, що на олімпіаду предметну його послати можна, а ось усілякі концерти, волонтерства та патріотичні пошуки – не його категорично.
Майбутню професію теж вибирав за принципом “перспективно і оплачувано”, а не “цікаво і романтично”.
Вступив на бюджет – хто б йому навчання оплачував? І тим самим зробив найважливіший крок до докорінної зміни свого життя, бо навчатися довелося в місті-мільйоннику!
Під час навчання Геннадій почав кар’єру. Кар’єру альфонса.
Він швидко помітив, що викликає теплі почуття у викладачів-жінок. Ці дами не першої свіжості, побачивши його чесну, милу, сповнену щирості фізіономію, наче забували про всю свою вченість і перетворювалися на турботливих тітоньок.
Через юність і недосвідченість Гена спочатку користувався цим винятково по дрібницях – ну там невеликі поблажливості у справі складання контрольних або краща кімната в гуртожитку…
Але потім зрозумів, що може досягти значно більшого, якщо буде сміливішим і підучить деякі дисципліни, за які бали в диплом не йдуть.
Останній студентський рік він уже доживав на квартирі у завідувачки однієї з кафедр – досить приємної старої діви років сорока п’яти-п’ятдесяти.
У нього з’явився пристойний одяг, він з’ясував, які ресторани і клуби в місті вважаються престижними і став у них завсідником. Ну і диплом з відзнакою, само собою. До речі, він його цілком заслуговував, так, зовсім небагато завкафедрою довелося підметушитись.
Виявилося, що дама ця не вперше таке практикує – у неї регулярно улюбленці з числа студентів приживалися. Тому після отримання диплома стосунки закінчилися.
Але розставання було дружнім, пані навіть порадила Гені ріелтерську контору, яку тримав її знайомий, і куди охоче брали тямущих симпатичних хлопців, нехай і без досвіду.
Обов’язки в конторі Гена виконував чесно. Однак він уже дійшов висновку, що професія альфонса перспективніша.
***
У їхньому селищі дам-олігархів не було. А ось у місті жінок із доходами, що називається, помітно вищими за середній – вистачало. І значний відсоток їх припадав на потенційну Геніну клієнтуру – самостійні бізнесвумен не молодше сорока років, з числа тих, хто “зробив себе самостійно”, заміжніми не бували.
Із розлученими було складніше, слід було бути особливо обережним, але на крайній випадок годилися і вони.
Із заміжніми Гена не зв’язувався ніколи і обов’язково проводив перевірку в цій частині – не вистачало йому ще розборок із чоловіками!
Не сказати, щоб роботи “у жіночій справі” в місті було неміряно. Але на Генін вік її було достатньо.
Взагалі професія альфонса, якщо підходити до неї серйозно, виявляється вельми непростою. Тут тільки симпатичною мордочкою не обійдешся, хоча і без неї ніяк!
Геннадій ґрунтовно вивчив психологію жінок певного віку, їхні вподобання в чоловічих манерах і моді, музиці, їжі та масі інших речей. Він знав, який одяг і який макіяж нині вважають у таких дам “стильними” і “омолоджувальними”.
Він виявив їхні улюблені тусовки і навчився безпомилково відрізняти в натовпі “придатних” від “непридатних”. Він розумів, які компліменти їм слід говорити.
До речі, ці знання йому і в ріелтерській конторі ого як знадобилися! Адже в більшості угод головне – переконати дружину або маму клієнта! У результаті продажі в нього зростали, і на офіційній роботі він теж був на чудовому рахунку.
Багато чого з того, що Геннадій дізнавався про жінок у процесі розвитку своєї кар’єри альфонса, його просто вражало. На перевірку ці успішні, випещені дами виявлялися нещасними дівчатками, які сумно усвідомлюють свій безнадійний програш у боротьбі за мрію. Бо мріяли вони всі до єдиної про принца на білому коні, а замість цього отримали директорські крісла і солідні банківські рахунки. І в будь-якої трієчниці з училища щодо особистого життя досвіду було значно більше, ніж у них.
Зрозуміло, що були серед забезпечених жінок й інші, цілком своєю долею задоволені. Але цим не потрібен був Гена! Майже з гарантією вони були одруженими, у них були діти і чіткі плани на двадцять років уперед, де Гені не було місця.
Йому ж діставалися ті, у кого до сорока п’яти років в активі була пара студентських романчиків та кілька зв’язків “для здоров’я”, а решта була міцно зайнята “досягненням незалежності”, “саморозвитком” і “самореалізацією”. Але їхнє жіноче єство, безжально пригнічене і понівечене, все ж вимагало свого.
Вони ніяковіли, як восьмикласниці, від пильного погляду, і починали нерозумно кокетувати – теж як восьмикласниці. В обрамленні їхніх брендових “прикидів” це виглядало особливо сумно.
Геннадій чудово розумів – ці невмілі спроби подобатися не можуть привернути уваги тих, хто справді міг би підійти цим жінкам – чоловіків зрілих, тямущих і небідних. Тим давним-давно перестали подобатися восьмикласниці. Момент було втрачено – молодість свою ці жінки принесли в жертву “фінансовій незалежності” і “професійному успіху”, не замислившись про те, що це не єдина і зовсім не головна складова життя.
Тож залишався тільки він, Гена, і йому подібні. Утім, він у своїй справі безумовно був найкращим у місті.
Геннадій пишався тим, що він настільки чесний зі своїми пасіями, наскільки це в даній ситуації можливо. Він ніколи не “підгортав” кількох одночасно. Їх узагалі в його послужному списку було не те щоб дуже багато – тільки до десятка справа підходила.
Не поширювався про неземне кохання, вважаючи за краще знаходити якісь більш-менш близькі до реальності пояснення свого інтересу до жінки.
Він не говорив: “Я від тебе без розуму”. Натомість у хід йшло щось на кшталт: “Я став розуміти, чому жінок порівнюють із напоями – витримка має значення”. Він ніколи навіть не заїкався про шлюб, а якщо про це заїкалася дама – негайно згортав операцію.
Але звісно, він їм брехав. А як інакше? Правда їм була не потрібна – вони її і так знали, і вона їм не подобалася. Що ж – він розповідав їм, як вони в сорок п’ять виглядають не старшими за тридцять, які вони легкі й повітряні в чоботах на модній “зручній” підошві та яку милу загадковість надають їм фасони оверсайз.
Він робив компліменти їхнім діловим успіхам, питав порад у справах, але водночас ніколи не забував притримувати їм двері й подавати в гардеробі пальто.
А що вони? Жінки, які шукали хоч якоїсь, але чоловічої уваги, які розчарувалися у своїй природній привабливості, прагнули діяти тим методом, який в решті їх ніколи не підводив. Тобто грошима.
Геннадію знімали хороші квартири, або він узагалі жив у дам на всьому готовому. Йому купували одяг, взуття, гаджети – все недешеве, модне, останніх моделей. Його возили на курорти, водили в ресторани. Гроші “на дрібниці” теж давали, причому не скупившись.
Одна навіть машину подарувала. Щоправда, свою, вже трохи вживану, але солідного класу.
Коли стосунки закінчувалися (Гена намагався повернути справу так, щоб це відбувалося за ініціативою дами), він розпродавав частину подарунків, маючи з цього не так і мало.
Ну і своя зарплата накопичувалася на рахунку, поки виходило жити щедротами чергової “подруги”. Загальний підсумок непоганий виходив.
Однак сам Геннадій усвідомлював, що життям своїм він не цілком задоволений. Матеріально-то все було як треба. І як чоловік він не те щоб страждав – деякі з жінок, які зачекалися уваги, виявлялися цілком навіть нічого, запальними. Але ось емоційна порожнеча в його існуванні була присутня.
Гена розумів, що наявні в нього стосунки – робота, а не особисте життя. А особистого життя йому теж хотілося, як усім нормальним людям. От уявіть, альфонс високої кваліфікації здатний іноді помріяти про кохання, домашнє вогнище і жінку, з якою його пов’язують аж ніяк не відносини купівлі-продажу!
Зовні Геннадій був схожий на пристойного старшокласника – була в нього така особливість, і ця “дитячість” особливо подобалася його пасіям. Вони ніби отримували в ньому чоловіка і дитину в одному флаконі, тобто все, чого їм так не вистачало.
Однак на ділі йому вже стукнув тридцятник. Інші в цьому віці вже щосили освоювали недільні прогулянки в парку і сімейні походи на атракціони.
А Гена до того ж розумів, що він об’єктивно непоганий наречений – і собою душка, і манери гарні, і робота пристойна, і капітал нехай невеликий, але накопичився. Але про яке особисте життя може йти мова, якщо твій вільний від офіційної роботи час практично повністю віддається черговому “підробітку”? Виходить, що ти ніби й не одружений, а права на тебе в когось є!
Під такий настрій воно і сталося.
Чергова мадам, велика шишка в керівництві одного з місцевих концернів, до себе його не селила – квартирку зняла. Цей варіант завжди був більш вільним, і Геннадій дозволив собі трохи розслабитися, пожити для себе. І познайомився в невеликій кафешці з Тонею.
Їй було двадцять три роки, вона вже закінчила навчання і працювала в місцевій інформаційній агенції – складала й оформляла макети паперового видання, вельми популярного в бабусь. Тоня була мініатюрна, світловолоса, сміхотлива, з яскравими сірими очима і маленьким кирпатим носиком. Їй дуже сподобалися Геніна грамотна мова і стримані манери.
А він узяв і закохався – і таке буває! І тепер ламав голову, як розв’язатися з нинішньою пасією і зайнятися нарешті справжньою організацією свого особистого життя.
Тоня не приховувала, що мати у неї – велика шишка. Стосунки з нею у дівчини вочевидь були прохолодні, і Тоня побіжно зауважила якось, що мати останнім часом на якомусь чоловікі схиблена, хоча час би начебто й стати розсудливою.
Батька вона не знала зовсім – мати була жінкою сучасною. Гена не дивувався – він був в курсі, який відсоток таких жінок серед “великих шишок”.
Він пригадав усіх своїх дам, але начебто дочки Тоніних років ні в кого з них не було. Взагалі дитина тільки в однієї була, та й той син.
Загалом, роман розквітав, як сади навесні, і Гена вже почав сподіватися на те, що і для нього виявиться можливим нормальне людське життя, причому цілком благополучне матеріально.
Вони гуляли з Тонею вечірньою набережною і будували плани на майбутнє, коли в неї задзвонив телефон.
– Мама, – сказала дівчина без ентузіазму, але на дзвінок відповіла:
– Слухаю! Гуляю. Так, не одна, ти його не знаєш. У чому справа, тобі щось потрібно? Так, добре. Ми на набережній. Можеш підійти. Тільки сама вже потім або вдома будь, або хоч у консьєржки ключі залиш. Мені, знаєш, теж треба буде додому потрапити!
Вона прибрала телефон і невдоволено знизала плечима:
– Вибач, доведеться тут кілька хвилин постояти. Мама примудрилася забути десь ключі від квартири, доведеться мої їй віддати.
Ну от як він нічого не запідозрив? Як ні в чому не бувало, продовжував базікати з нею про щасливі перспективи, поки не почув безнадійно знайомий голос:
– Тоню, заради пристойності познайом мене з твоїм молодим чоловіком!
Так! Перед ним стояла його нинішня пасія, Альбіна Вікторівна, директорка з постачання великого промислового концерну, жінка недурна, хваткова і несентиментальна. І це була не та людина, що дозволить собі змовчати в двозначній ситуації! А двозначність ситуації стала їй зрозумілою вже з другого погляду:
– Тоню, а чому ти вирішила, що я Геннадія не знаю? Ось що ти з ним знайома – для мене новина! Гено, а ти чому нічого мені не говорив?
Усі собі подальше уявили? Ось те-то й воно! Зрозуміло, що ночував цього разу Гена в готелі, добре хоч він намагався речами не обростати, це його способу життя не підходило.
Але це гаразд, це нормальний професійний ризик – несподівана сварка і “виліт” на вулицю. Неприємно, але не критично – гроші в нього завжди на такий випадок були, і винайняти самому скромну квартирку або кімнату можна і швидко, і недорого.
Але Тоня! Вона стояла поруч і слухала нескінченний монолог своєї матері, присвячений хитрості й лукавству. А Альбіна Вікторівна не соромилася подробиць, усе-все розповіла – і вартість знятої для кавалера квартири, і ціни зроблених йому подарунків, і навіть інтимне дещо приховувати не стала.Спеціально для сайту Stories
А Тоня ставала дедалі білішою й білішою, і нарешті просто побігла геть, залишивши їх…
Номер його вона заблокувала, і він цьому не здивувався. Він підстеріг дівчину під її редакцією – вона пройшла повз нього, міцно стиснувши щелепи і дивлячись строго перед собою.
Він спробував ще раз, навіть схопив її за руку, щоб змусити слухати себе – вона вирвалася:
– Іди геть, або поліцію покличу! Ти смієш думати, що після всього того, що я про тебе дізналася, існує якісь “ми”? “Ми” для тебе – старіючі грошові тітки! За таксою!
Ось так і закінчилося його особисте життя – не зовсім і почавшись. За звичкою Геннадій зайшов у кілька ресторанів, де любили бувати заможні жінки – і негайно удостоївся уваги чергової. Навіть якщо Альбіна і поширювалася про нього в колах знайомих – для цих панянок подібна слава була скоріше приманкою. Усе увійшло у свою колію.Спеціально для сайту Stories
Іноді Гена уявляв собі своє майбутнє.
Пройде трохи часу, і тітки переключаться на когось молодшого, свіжішого. Він (благо не дурень) вкладе наявні в нього кошти, і матеріально буде забезпечений, і непогано. Пройде ще трохи часу, і ось він, років п’ятдесяти п’яти, із сивиною в бороді, почне в нічних клубах і ресторанах придивлятися до випещених, самовпевнених, цинічних молодих дівчат, вибираючи одну з них для себе. За таксу.
