Батьки дуже чекали на Юрочку. Але дитина з’явилася на світ недоношеною. Лежала в кювезі. Багато систем органів виявилися недорозвиненими. ШВЛ. Дві операції. Відшарування сітківки.
Двічі з дитиною пускали попрощатися. Але Юрочка вижив.
Однак досить швидко з’ясувалося, що він майже не бачить і майже не чує. Фізичний розвиток поступово налагодився — Юрочка сів, взяв іграшку, потім пішов біля опори. Але розумовий — не йшов ніяк.
Батьки спершу ще сподівалися — спочатку боролися вдвох, потім батько якось тихо розчинився в просторі, і мати продовжувала боротися одна.
Знайшла якусь квоту, в три з половиною роки Юрочці встановили імпланти для відновлення слуху. Тепер він начебто все чув, але розвиток все одно не йшов.
Заняття з дефектологами, логопедами, психологами і всілякими фахівцями. Мама Юля приходила з Юрочкою до мене неодноразово…
Я казала: а давайте ще ось це спробуємо, а ось це, а ось те… Мати пробувала те й це. Результату не було. Більшу частину часу Юрочка тихо сидів у манежі і крутив якусь річ. Стукав нею об підлогу. Кусав свою руку і ще щось.
Мати стверджувала, що Юрочка її впізнає, кличе її якимось особливим курликанням і любить, коли йому чухають спинку і ніжки.
Зрештою якийсь літній психіатр сказав їй: ну який вже вам тут діагноз? Овоч ходячий. Прийміть щодо нього якесь рішення і живіть далі. Або здаєте його, або просто доглядаєте за ним — ви ж навчилися вже? Ніякого сенсу сподіватися на якийсь істотний прогрес в його стані або в тому, щоб ховати себе поруч з його манежем, я особисто не бачу.
Це була єдина людина в житті матері Юрочки, яка висловилася однозначно. Вона віддала Юрочку в спецсадок і вийшла на роботу.
Через деякий час купила мотоцикл — їй завжди хотілося. Стала їздити вулицями і за містом з однодумцями — коли ревів мотор, всі тривожні думки і почуття забувалися.
Батько платив аліменти, вона повністю витрачала їх на доглядальниць на вихідні — Юрочка був загалом не складний у догляді, якщо звикнути до його виття.
Потім один із приятелів-мотоциклістів сказав Юлі:
– Знаєш, я на тебе якось не по-дитячому запав, у тобі є щось цікаво-трагічне.
— Ходімо, покажу, — сказала Юля.
Він посміхнувся задоволено, думаючи, що вона кличе його додому і в ліжко. Вона показала йому Юрочку. Той був якраз бадьорий, і завивав і курликав — напевно, впізнав матір або занепокоївся через незнайому людину.
— Ох нічого собі! — сказав мотоцикліст.
— А ти що собі думав? — відповіла Юля.
Через деякий час вони стали не тільки їздити, але й жити разом. Мотоцикліст Стас до Юрочки не наближався (заздалегідь це обговорили), а Юля і не хотіла. Потім Стас сказав:
– Давай дитину народимо.
Юля відповіла різко:
– А якщо ще одна така, буде?
Стас замовк майже на рік, а потім знову сказав:
– Ні, все-таки давай.
Народився Іван. На щастя, абсолютно здоровий. Стас сказав:
– Може здамо тепер Юру в заклад? Раз у нас нормальний синок є?
Юля відповіла:
– Я швидше тебе здам.
Стас тут же пішов на поступки:
– Я ж просто запитав…
Іван виявив Юру місяців у дев’ять, коли поповз.
Відразу дуже зацікавився. Стас лякався і злився:
– Не пускай хлопчика до нього, небезпечно, хтозна, що може статися.
Але Стас весь час на роботі або на мотоциклі, а Юля — пускала. Коли Іван повзав поруч, Юра чомусь не вив. І ще їй здавалося, що він прислухається і чекає.
Іван приносив іграшки, показував, як грати, сам затискав і складав пальці Юри.
Одного разу Стас захворів і залишився на вихідні вдома. Побачив: Іван невпевнено ще ходить по квартирі і щось заклично бурмоче, а за ним, як прив’язаний, Юра (до цього Юра безвилазно сидів в одній кімнаті в кутку).
Стас влаштував скандал і зажадав: «захисти мого сина від твого дурня, або весь час стеж». Юля мовчки вказала йому на двері.
Він злякався. Вони помирилися. Юля прийшла до мене:
— Він — колода, але я його люблю, — сказала вона. — Жахливо, так?
— Це природно, — сказала я. — Любити свою дитину незалежно від…
— Я взагалі-то про Стаса говорила, — уточнила Юля. — Юра для Івана небезпечний, яка ваша думка?
Я сказала, що за всіма даними провідний в їхній парі Іван, але наглядати все одно треба. На тому й погодилися.
У півтора року Іван навчив Юру складати пірамідки за розміром. А сам — розмовляв реченнями, співав прості пісеньки і показував потішки.
— Він у нас вундеркінд чи що? — запитала мене Юля. — Стас велів дізнатися. Чоловік від гордості ось-ось лопне — у друзів у цьому віці діти тато-мама не говорили.
— Я думаю, це через Юру, — припустила я. — Не кожній дитині в півтора року доводиться виступати локомотивом чужого розвитку.
— Ось! — зраділа Юля. — Я так цій колоді з очима і скажу.
Ну і сімейка, подумала я, — овоч ходячий, колода з очима, жінка на мотоциклі і вундеркінд.
Привчившись до горщика, Іван витратив близько півроку, щоб привчити до нього брата. Навчити Юру їсти, пити з кружки, одягатися і роздягатися — це завдання Юля поставила перед Іваном вже сама.
У три з половиною Іван поставив питання прямо:
— А що власне з Юрою таке?
— Ну, по-перше, він нічого не бачить.
— Бачить, — заперечив Іван. — Тільки погано. Ось таке бачить, а ось таке — вже ні. І дивлячись яке світло. Найкраще лампочка у ванній над дзеркалом — там він багато бачить.
Офтальмолог дуже здивувався, коли йому для пояснення стану зору Юри привели трирічну дитину, але все уважно вислухав, призначив ще одне обстеження і за результатами виписав лікування та складні окуляри.
З садочком у Івана категорично не склалося.
— Йому взагалі-то в школу треба! Такий розумник! — роздратовано сказала вихователька. — Ніякого спокою з ним немає, все-то він краще за інших знає.
Проти раннього початку школи я виступила категорично: нехай Іван ходить у гуртки і займається розвитком Юри. Стас, на подив, погодився з моїм вердиктом і сказав Юлі:
– Ну і посидь з ними до школи, чого йому в цьому дурному садку робити? І взагалі, ти помітила, що твій вже майже рік не виє?
Ще через півроку Юра сказав: мамо, тато, Іван, дай, пити і мяу-мяу. До школи хлопчики пішли одночасно. Іван дуже переживав:
– Як він там без мене? А фахівці там, у цій спецшколі, дійсно хороші? А вони його взагалі зрозуміють?
Уроки він і зараз, у п’ятому класі, робить спочатку з Юрою, а потім вже свої.
Юра говорить простими реченнями. Вміє читати і користуватися комп’ютером. Любить готувати і прибирати (Іван або мама їм керують), любить сидіти у дворі на лавці і дивитися, слухати і нюхати. Знає всіх сусідів і завжди вітається. Любить ліпити з пластиліну, збирати і розбирати конструктор.
Але найбільше на світі він любить, коли вони всією сім’єю їдуть на мотоциклах по заміській дорозі — він з мамою, а Іван з татом, і всі разом кричать щось назустріч вітру…
Спеціально для сайту Stories
