– А може, почнемо все наново? – запитав Наталію колишній чоловік, застигши у дверях, не переступаючи порога її квартири.
– Наново – що? – запитала байдуже вона, стомлено притулившись до одвірка.
– Заново наше з тобою життя. Я відчуваю, що ми щось не доробили.
– І як ти це уявляєш – почати заново? Коли нам уже обом за п’ятдесят.
– Дуже просто. Почнемо все з початку.
– З якого моменту?
– А з того, коли ти увійшла до нашого класу. Сьомий “А”. Пам’ятаєш?
– Не дуже.
– У тебе були кіски. Тоненькі, рідкі, смішні. Вони стирчали у різні боки, як у першокласниці.
– Кіски пам’ятаю. Над ними всі хлопці сміялися. І ти також.
– Ось і ні, – посміхнувся він. – Я якраз і не сміявся. Найбільше сміявся Вовка. І одержав від мене за це в око.
– То це ти йому дав у око? А я думала, що то Мухін.
– Ні, не Мухін.
– Але ж Мухін мені весь час в очі заглядав.
– А він за це теж від мене в око отримав.
– Так? Як цікаво, – Наталя теж усміхнулася. – Значить, ти прямо з сьомого класу в мене був закоханий?
– Ні. У сьомому мені тебе просто було шкода. І я вирішив тебе взяти під свій захист.
– Але ж Мухіну ти дав у око, за те, що до мене залицявся? Виходить, ти був у мене закоханий.
– Ну, може, трохи.
– А коли ти закохався в мене по-справжньому?
– По-справжньому? Це як?
– Ну коли ти зрозумів, що тобі без мене погано.
– У дев’ятому. Коли ти захворіла. І цілий місяць не приходила до школи. Отоді я й відчув, що мені чогось не вистачає.
– Так, я пам’ятаю. Ти заліз по пожежній драбині на четвертий поверх лікарні, і дивився на мене через вікно. Корчив мені веселі пики.
– На третій поверх я заліз, а не на четвертий.
– Ні, на четвертий. Я точно пам’ятаю, на якому поверсі була моя палата.
– Так? – Він знизав плечима. – Але ж мені тоді було все одно, куди лізти. Хоч на місяць. Мені головне було побачити тебе.
– І тебе тоді за це до поліції забрали. Тому що ти довго не хотів спускатись. Пам’ятаєш, як на тебе кричали знизу? Прямо, кричали.
– Ні. Не пригадую.
– Ну як? Навіть я це пам’ятаю. Потім, коли ти таки спустився, тебе посадили до поліцейської машини, і кудись повезли. І вся наша палата за тебе хвилювалася. Мені тоді всі, хто це бачив, казали: «Ой, Наталко, хлопчисько в тебе закоханий. Дивись, коли-небудь, він твоїм чоловіком стане».
– Треба ж… А мені просто було без тебе тужливо, і все, а ось з приводу чоловіка – вони не збрехали.
– Ага, але чомусь тоді мені не сказали, що ти станеш ще й моїм колишнім чоловіком.
– Стривай, Наталко, про це. Ми ще не все згадали. А пам’ятаєш, як я з армії повернувся?
– Звісно, пам’ятаю. Ти приїхав, і одразу поїхав. Я ж на тебе з армії так чекала.
– Ну, чекала. А я хотів ще й заробити багато грошей, щоб побудувати нам, а ти психанула, і мало не вийшла заміж за іншого.
– Але ж я не вийшла.
– Бо ти захворіла, а він тебе одразу покинув.
– Так, – кивнула вона, сумно посміхнувшись. – Він виявився ненадійною людиною, а потім раптом з’явився ти. Чому ти приїхав? Так несподівано.
– Як чому? Ти ж помирала.
– Ну то й що? Ти вже тоді перестав думати про мене.
– Спочатку перестав, потім почав знову і вирішив урятувати тебе.
– Ти? Мене? Врятувати?
– Ну так. У мене тоді з’явилися гроші і я міг тобі допомогти. Якщо чесно, твоя хвороба була така страшна, що я приїхав з переляку.
– Ну, так… – Наталка чомусь опустила очі і дуже сумно зітхнула.
– Ось тому я й повернувся. Думка про те, що тебе ось-ось не стане, мене ледь з глузду не звела.
– Але ж я мало не вийшла заміж за іншого! Навіщо тобі треба було мене рятувати? Ти все ще кохав мене?
– Та ніби ні. Мені це було неважливо, Наталко.
– Як це? А що тобі було важливе?
– Щоб ти залишилася живою, а коли ти вилікувалась, я знову поїхав, а твій наречений так і не повернувся до тебе.
– Бо повернувся ти.
– Я повернувся, бо все почало валитися. Перестали платити величезні гроші, а тут батькам треба було допомагати. Все пішло прахом і треба було якось виживати. Та й у тебе мама пішла у засвіти, і ти залишилася зовсім одна, без підтримки.
– Стривай! – Наталка раптом здивовано подивилася на колишнього чоловіка. – Ти хочеш сказати, що ти взяв мене за дружину тільки для того, щоб допомогти мені?
– Ні, не лише.
– Що означає – не лише? Ти мене зовсім не кохав?
– Наташо, я не знаю, що це таке – кохав, не кохав. Мені важливо було, щоб ти була жива і здорова, щоб тебе ніхто не наважився образити. Розумієш?
– Не розумію.
– Що ти не розумієш? – Запитав він, дивлячись на неї чесними очима.
– Я не розумію – у ті моменти, коли ти казав мені, що кохаєш мене, ти що – брехав?
– Ні, я тоді не брехав. Але зараз я задумався, вперше, що ж це за штука така – кохання? І розумію, що те почуття, яке я відчував до тебе, воно – не зовсім кохання. Воно – зовсім інше почуття.
– Значить, правильно, що ми з тобою розлучилися, – Наташа мерзлякувато зіщулилася. – Гаразд, колишній… Тобі не здається, що ми з тобою заговорилися? Стільки років ти не освідчувався, і раптом… почнемо все знову… Смішно… У мене завтра важливі справи. Іди вже до себе, у свій чоловічий барліг.
– Стривай. Зараз я піду. – Він поліз у кишеню, і дістав звідти пачку грошей. – Ось. Це тобі спочатку. Я знаю, що у тебе знову проблеми. Якщо що, я кластиму гроші ще й на твою карту, але готівка тобі зараз потрібніша.
– Що? – Вона розгублено подивилася на нього. – Не вигадуй. Я від тебе нічого не візьму. Я працюю і забезпечую себе сама.
– Бери, говорю! – майже грубо сказав він і засунув гроші в кишеню її халата. – Працює вона, як же. Мені твій лікар зателефонував і все розповів. Нас з тобою знову чекає важка боротьба. І знай, Наталко, поки ти жива, живий і я. Тому я все зроблю для того, щоб ти одужала, а ось коли ти видужаєш – я від тебе відразу відстану, але поки, вибач, я постійно буду десь поруч.
Він усміхнувся їй, потім підбадьорливо підморгнув, і побіг сходами вниз. Наталка ще кілька секунд постояла здивована у дверях, а потім тихо їх зачинила. Яка різниця – кохає чи не кохає, якщо живе заради неї?
