Телефонний дзвінок пролунав так раптово, що Тамара здригнулася, розливши каву на журнальний столик…
Вона поглянула на екран — номер лікарні. Серце стиснулося, але не від страху за Вадима. Від страху перед вибором, який їй належало зробити.
Двадцять три роки шлюбу промайнули перед очима, як кадри старої кінострічки. Перша зустріч — молодий успішний бізнесмен, сліпуча посмішка, квіти щодня. Потім весілля, перша дитина, друга, третя, четверта… І слова, які вона пам’ятала досі:
— Навіщо тобі працювати? Я чудово заробляю. Ти будеш жити, як королева. Виховувати дітей. Решту я візьму на себе, — говорив Вадим, гладячи її по волоссю.
Тамара — молода випускниця економічного факультету. Мріяла про кар’єру, але кохала його так сильно, що погодилася. Вадим забезпечував сім’ю з лишком.
Чотириповерховий особняк у престижному районі, відпустка двічі на рік, приватна школа для дітей. Картинка ідеальної сім’ї, якою вона колись так пишалася.
Телефон продовжував дзвонити. Тамара повільно провела пальцем по екрану.
— Алло?
— Тамара Андріївна? — голос лікаря був серйозним. — Ви нам потрібні. Результати аналізів прийшли, і ви — єдиний підходящий донор для вашого чоловіка.
Тамара закрила очі. Ще тиждень тому життя текло звичним руслом. Діти — старший вже навчався в інституті, середні в старших класах, молодша в сьомому. Вадим, як завжди, працював допізна.
Тамара займалася домом, господарством, дітьми. Але щось змінилося між ними. Він став холодним, ночував у кабінеті, пояснюючи це втомою.
А вона раптом помітила, що її чоловік, з яким вони прожили майже чверть століття, став чужим.
Потім була поїздка в Буковель — Вадим наполіг, говорив, що їм потрібно побути разом. І та страшна розмова, коли діти пішли на прогулянку.
— Вадим, у тебе є інша жінка? — питання, яке визрівало в ній довго, нарешті зірвалося з губ.
Він мовчав, дивлячись кудись поверх її голови. Тамара бачила, як сіпнулася жилка на його скроні.
— Так. Вже давно. — Його голос звучав спокійно, ніби йшлося про погоду, а не про руйнування їхнього спільного життя.
— І взагалі, я подаю на розлучення. Будинок мій. А як ти будеш жити — це твої проблеми. Я тебе не змушував народжувати дітей. Працювала б — не сиділа б зараз без грошей.
Тамара відчула, як земля вислизає з-під ніг.
— А діти? Ти думав про них?
— Діти зі мною. — Вадим вперше подивився їй в очі. — Ти їм не потрібна, вони більше люблять мене.
І це, мабуть, було правдою. Вадим завжди був героєм в очах дітей — приносив подарунки, влаштовував свята, виконував будь-які забаганки. А вона була тією, хто говорив «ні», хто змушував робити уроки, хто лаяв за безлад. Щоденна рутина, невидима робота, за яку ніхто не дякує.
Він встав і пішов геть, залишивши її сидіти на лавці з порожнечею всередині. Але не встиг пройти і двадцяти метрів, як пролунав крик. Вадим послизнувся на вузькій стежці і впав вниз, в ущелину.
Все як у тумані — її крик, діти, що прибігли на шум, рятувальники, дорога, лікарня. Діагноз: множинні переломи, внутрішній крововилив, нирки відмовили.
— Ви розумієте, що без пересадки він не виживе? — продовжував лікар у слухавці. — Тамара Андріївна, ви там?
— Так, — відповіла вона. — Коли потрібно приїхати?
— Чим швидше, тим краще. Готуйтеся до операції вже сьогодні.
Тамара поклала слухавку. У будинку було тихо — діти в лікарні з батьком. Тільки молодша, Поліна, була вдома, але зараз спала нагорі.
Тамара підійшла до дзеркала в передпокої. Миловидна жінка сорока семи років, з втомленими очима і зморшками в куточках губ.
Колись вона була красунею, з якою Вадим познайомився на студентській вечірці. Тепер від тієї дівчини залишилося тільки ім’я.
Тамара дістала сумку, поклала документи, змінний одяг. Сіла в машину і поїхала до лікарні.
Діти чекали в коридорі реанімації — з червоними від сліз очима, розгублені.
— Мамо! — Поліна кинулася їй на шию. — Тата врятують? Правда?
Тамара обійняла дочку, погладила по голові її братів.
— Діана, — звернулася вона до старшої дочки, — зберіть речі і їдьте додому. Всі четверо. Я залишуся.
— Але, мамо… — почав Кирило, середній син.
— Ніяких «але». Лікарі роблять все можливе. Вам потрібно відпочити.
Коли діти, нарешті, пішли, Тамара підійшла до лікаря, який чергував у коридорі.
— Я можу його побачити?
Лікар кивнув і провів її до палати інтенсивної терапії. Вадим лежав під крапельницями, обплутаний дротами. На секунду їй стало страшно. Таким безпорадним вона його ніколи не бачила.
Завжди сильний. Завжди владний. Зараз він був просто тяжкохворим чоловіком.
— Він у свідомості? — запитала Тамара.
— Так, але слабкий, — відповів лікар. — Не втомлюйте його.
Вона підійшла до ліжка. Вадим відкрив очі і подивився на неї. Без тепла, без вдячності, навіть зараз.
— Ти… — його голос був хрипким.
— Так, — Тамара сіла поруч. — Лікарі сказали, що я єдиний підходящий донор.
Він дивився на неї. Мовчав. Не було ні слова вдячності. Ні прохання про прощення. Ніби це було природно — що вона віддасть йому свою нирку, як віддала двадцять три роки життя.
— Я все для тебе зроблю, — сказав він, нарешті. — Після операції. Віддам тобі половину будинку, буду…
— Не треба, — Тамара похитала головою. — Не треба нічого обіцяти. Особливо те, що ти не збираєшся виконувати.
Вона встала. Підійшла до вікна. За склом було видно лікарняний двір. Люди поспішали кудись, не помічаючи один одного. Як і вони з Вадимом всі ці роки.
— Мені потрібно подумати, — сказала вона, не обертаючись.
— Про що тут думати? — в його голосі прослизнула знайома владність. — Ти ж мати моїх дітей. Ти не можеш…
— Можу, — вона повернулася до нього. — Ще й як можу.
Тамара вийшла з палати і попрямувала до кабінету лікаря. Той переглядав якісь папери.
— Я хочу знати про всі ризики, — сказала вона. — І про наслідки.
Лікар почав пояснювати — операція серйозна, відновлення довге, можливі ускладнення, життя з однією ниркою має обмеження. Тамара слухала уважно, киваючи. Потім задала головне питання:
— А що буде, якщо я відмовлюся?
Лікар подивився на неї з нерозумінням.
— Ви ж погодилися…
— Я не говорила про свою згоду, — Тамара випрямилася. — Я питаю. Що буде з ним. Якщо я відмовлюся?
— Ми поставимо його в список очікування. Але шанси знайти донора швидко… мінімальні, — лікар подивився на неї. — Ви розумієте, що мова йде про життя вашого чоловіка?
Тамара кивнула.
— Я розумію. А ви розумієте, що мова йде і про моє життя теж?
Вона вийшла з кабінету. І пішла довгим лікарняним коридором. По дорозі їй зустрілася Діана — старша дочка. Мабуть, не поїхала з іншими.
— Мамо, ти поговорила з лікарями? Коли операція?
Тамара подивилася на дочку — майже дорослу, таку схожу на батька.
— Ходімо, сядемо, — вона вказала на лавку біля вікна. — Нам потрібно поговорити.
Вони сіли. Діана нервово смикала край кофти — зовсім як маленька.
— Я не буду донором, — сказала Тамара просто.
— Що? — Діана відсахнулася. — Ти жартуєш? Тато не виживе без операції!
— Я знаю, — Тамара взяла дочку за руку. — І мені дуже шкода. Правда шкода. Але я не можу цього зробити.
— Не можеш чи не хочеш? — у голосі дочки звучала лють.
— І те, і інше, — Тамара говорила спокійно, хоча всередині все стискалося від болю. — Діана, твій батько… перед тим, як впасти, сказав мені, що подає на розлучення. Що вже давно зустрічається з іншою жінкою. Що залишить мене без засобів до існування.
Діана дивилася на матір з недовірою.
— Ні, це неправда. Ти все вигадала, щоб виправдати…
— Зателефонуй дядькові Ігорю, — перебила Тамара. — Батьковому братові. Він знає про розлучення. І про його нову жінку. Знає вже два роки.
Діана розгублено дістала телефон, але Тамара накрила її руку своєю.
— Не зараз. Зараз послухай мене. Двадцять три роки я жила тільки для вас — тебе, твоїх братів, сестри, батька. Я забула свої мрії, кар’єру, таланти. Я стала тінню твого батька. Невидимою, але завжди готовою підтримати.
Тамара зробила паузу. Діана мовчала, дивлячись на матір так, ніби бачила її вперше.
— І знаєш, що я отримала натомість? Насмішки, неповагу, зраду. Твій батько ніколи не любив мене. Використовував — так. Але не любив.
— Мамо…
— Якщо я віддам йому нирку, що зміниться? Він все одно піде до іншої. Все одно залишить мене без грошей. Але я ще й здоров’я втрачу. Стану інвалідом. Кому я буду потрібна тоді?
— Нам! — вигукнула Діана. — Ти потрібна нам!
Тамара сумно посміхнулася.
— Правда? А ти не пам’ятаєш, як минулого року, коли я захворіла і попросила збігати в аптеку, ти сказала: «Мамо, не заважай, у мене важливі справи»? Як ви всі сміялися з моїх звичок, моїх слів? Як відмахувалися від моїх прохань?
Діана опустила очі.
— Ви завжди дивилися на мене його очима. І бачили те, що бачив він — невдаху, домогосподарку, людину без амбіцій. Але це не я, Діана. Це не справжня я.
Тамара встала.
— Я йду. Не тільки з лікарні — з вашого життя. Можливо, твій батько виживе. Можливо, ні. Але я більше не дозволю вирішувати за мене, яким має бути моє щастя.
— Ти… ти просто кидаєш нас? — голос Діани тремтів. — Як ти можеш?
— Я не кидаю своїх дітей, — Тамара похитала головою. — Я просто перестаю жертвувати собою. Це різні речі.
Вона нахилилася і поцілувала дочку в чоло.
— Подбай про молодших.
— Ти… ти позбавляєш його шансу! — крикнула Діана їй услід.
Тамара зупинилася, але не обернулася.
— Ні, люба. Це йому за все, що він зробив зі мною.
Вона вийшла з лікарні, відчуваючи дивну легкість. Зняла з банкомату готівку зі своєї заначки — тієї, що таємно збирала багато років, відкладаючи потроху з господарських грошей, займаючись приватними уроками кулінарії.
Увечері вона сиділа в маленькій кімнаті дешевого готелю і дивилася у вікно. Телефон мовчав — діти, мабуть, не могли пробачити. По телевізору йшов якийсь фільм, занадто гучний і яскравий. Тамара вимкнула його і лягла на ліжко.
За вікном місто жило своїм звичним життям. Десь у лікарні її чоловік боровся за життя — без її нирки, без її підтримки. Діти оплакували батька, проклинали матір. А вона… вона відчувала дивний спокій.
Вперше за двадцять три роки вона зробила вибір не на користь когось, а на користь себе. І нехай весь світ засудить її за це.
Нехай навіть власні діти відвернуться. Але вона не віддасть більше ні шматочка свого життя, свого тіла людині, яка ніколи не цінувала цих жертв.
Завтра вона поїде до юридичної консультації. Дізнається про свої права. Знайде роботу — нехай спочатку скромну. Орендує крихітну квартиру. Почне вчитися фотографії — про що мріяла все життя.
А Вадим… що ж, він завжди був сильним. Може, і зараз впорається. А якщо ні — значить, це його доля. Не в її владі було дати йому життя, не в її владі і забрати його.
Тамара закрила очі.
Вперше за багато років в її серці не було ні почуття провини, ні страху, ні зобов’язань перед іншими.
Тільки спокійна впевненість: вона зробила правильний вибір.
Її вибір. Вперше за двадцять три роки…
Спеціально для сайту Stories
