Сергій грюкнув дверима і видихнув. Все. Забрав. Законно. Суд же на його бік став, значить, правильно. Портфель Дмитра стояв біля холодильника, куртка валялася на стільці. Хлопчик дивився в підлогу і мовчав.
— Дмитре, ну що? Голодний? Зараз поїмо нормально.
— Не хочу.
— Як не хочу? Вже восьма вечора, ти в школі був.
— Не хочу, тату.
Сергій відкрив холодильник. Порожньо. Ну тобто зовсім порожньо. Кефір якийсь старий, майонез, ковбаса засохла. Він забув купити їжі. Вчора думав — завтра сходжу, а сьогодні весь день суд, нерви, документи, адвокати.
— Слухай, давай піцу замовимо? Ти ж любиш піцу з грибами?
Діма кивнув. Але якось мляво. Сергій дістав телефон, набрав номер. Поки чекали доставку, хлопчик сидів на дивані і дивився в екран планшета. Мовчав. Сергій увімкнув телевізор, знайшов якийсь бойовик. Через сорок хвилин привезли піцу. Їли мовчки.
— Дмитре, ти чому такий сумний? Ну треба ж радіти. Ми тепер разом живемо.
— Угу.
— Ти ж сам хотів зі мною жити? Пам’ятаєш, говорив?
— Хотів.
— Ну ось. Тепер живемо. Круто ж?
Хлопчик відкусив шматок піци і знову втупився в планшет. Сергій подивився на нього і відчув роздратування. Невже так складно? Він же старався. Документи збирав півроку, суди проходив, гроші витрачав.
Доводив, що він нормальний батько. Що мати — вона вічно на роботі, вічно зайнята. А він ось він. Готовий займатися сином щодня. І ось. Забрав. А дитина сидить як у собі замкнута.
— Гаразд, давай спати підемо. Завтра рано вставати, в школу ж.
— А де я буду спати?
— Ну на дивані поки. Потім ліжко купимо нормальне, з шухлядами.
Діма кивнув. Сергій дістав ковдру з шафи, постелив. Хлопчик ліг прямо одягнений.
— Хоч роздягнися. У джинсах же незручно спати.
— Не хочу.
— Діма, ну що таке? Ти ж не маленький.
— Тату, відчепися від мене.
Сергій стиснув кулаки. Потім видихнув і відійшов. Гаразд. Дитина втомилася. День був важкий. Завтра буде краще, точно.
Вранці Дмитро прокинувся весь мокрий. Описався. Сергій побачив мокру ковдру і завмер на місці.
— Дмитре, тобі ж уже вісім років!
— Я не спеціально зробив.
— Як не спеціально? Ти ж великий хлопчик!
— Я не хотів! Просто прокинувся, а вже мокро!
Хлопчик голосно заплакав. Сергій почухав потилицю і видихнув. Ну ось. Тепер ще й це почалося. Він зняв ковдру, кинув у ванну в тазик. Дав Дмитру чисту футболку і штани.
— Давай швидше одягайся. До школи запізнимося зараз.
Вони вийшли з дому о пів на восьму. Сергій міцно тримав сина за руку. У школу Дмитро йшов повільно, озирався на всі боки. Біля входу зупинився і завмер.
— Тату, а мама сьогодні прийде за мною?
— Ні. Я ж тобі вчора сказав, ти тепер живеш зі мною.
— А коли я її побачу?
— Не знаю точно. Потім колись.
— Коли це потім?
— Діма, блін, не канюч зараз. Іди вже до школи.
Хлопчик здригнувся і повільно пішов до дверей. Сергій постояв біля входу. Потім поїхав на роботу в офіс.
Увечері він забрав Дмитра зі школи. Вчителька Марія Петрівна зупинила його біля дверей класу.
— Сергію Володимировичу, можна вас на хвилинку?
— Так, звичайно. Що сталося?
— У Дмитра сьогодні були великі проблеми. Він весь день мовчав, на уроках не відповідав взагалі. У їдальні нічого не їв з обіду. І ще… він плакав на великій перерві в кутку.
— Зрозумів вас. Дуже дякую. Я з ним поговорю вдома.
Вони вийшли зі школи разом. Діма йшов поруч мовчки, опустивши голову вниз.
— Ну що у тебе сталося в школі?
— Нічого не сталося.
— Вчителька мені сказала, що ти плакав там.
— Не плакав я.
— Дмитре, не бреши мені зараз.
— Я не брешу тобі!
— Тоді що сталося?
— Відчепися від мене!
Хлопчик різко смикнувся і побіг вперед по тротуару. Сергій наздогнав його швидко, схопив за капюшон куртки.
— Стій на місці. Куди ти побіг?
— Відпусти мене!
— Не відпущу нікуди. Спочатку поясни, що з тобою відбувається?
— Я хочу до мами!
Дмитро заплакав навзрид. Сергій розгубився повністю. Ну що тепер робити? Як його заспокоїти? Він присів навпочіпки перед сином, взяв його за плечі обома руками.
— Дмитре, ну послухай мене. Твоя мама… вона дуже зайнята роботою. Їй ніколи займатися тобою.
— Це неправда! Вона завжди була зі мною вдома!
— Ну… зараз все стало по-іншому.
— Чому по-іншому?
— Тому що так вирішили ми, дорослі люди.
— Я не хочу так жити!
— Діма, досить вже. Ходімо додому швидше.
Вони йшли мовчки хвилин двадцять. Сергій відчував, як всередині все стискається від чогось. Ну як взагалі так вийшло? Він же все правильно зробив за законом. Довів судді, що мати — вона не ідеальна зовсім. Що він може виховувати краще за неї. А тепер що виходить? Дитина страждає кожен день. І він, Сергій, абсолютно не знає, що робити далі.
Вдома Дмитро знову ліг на диван відразу. Не вечеряв взагалі. Сергій спробував з ним заговорити нормально, але хлопчик просто відвернувся обличчям до стіни. Через годину міцно заснув. Сергій сидів на кухні один. У голові постійно лунало: що робити? Що робити далі?
На третій день Дмитро взагалі не встав з дивана. Тихо говорив, що у нього сильно болить живіт. Сергій злякався і викликав лікаря додому. Лікарка прийшла швидко, уважно оглянула хлопчика і спокійно сказала:
— Фізично він абсолютно здоровий. Але у дитини сильний стрес. Бачите самі? Він весь напружений.
— І що мені робити тепер?
— Поговоріть з ним нормально. З’ясуйте спокійно, що його так турбує.
Лікар пішла. Сергій сів поруч з Дмитром на диван.
— Ну давай, розповідай. Що у тебе болить конкретно?
— Не знаю сам.
— Як це не знаєш?
— Просто болить все.
— Де саме болить?
— Скрізь всередині.
Сергій важко зітхнув. Потім дістав телефон і зателефонував своїй матері. Вона приїхала до них приблизно за годину. Зайшла в квартиру, довго дивилася на Дмитра.
— Сергію, ти взагалі що робиш з дитиною?
— Що я роблю?
— Дитина ж просто мучиться тут. Подивися уважно.
— Я намагаюся як можу!
— Тоді намагайся правильно. Він же хоче повернутися до своєї матері.
— Мамо, не починай знову.
— Я нічого не починаю. Я просто кажу тобі правду. Ти зі звичайної впертості забрав його до себе, а тепер сам не знаєш, що з ним робити.
— Я не з впертості забрав!
— Саме з впертості. І з сильної злості. На Олену образився тоді, ось і вирішив їй насолити через сина.
— Це взагалі не так!
— Так і є. Сергію, ти ж дорослий чоловік. Подумай головою. Дмитро страждає щодня. Йому реально погано. А ти що робиш? Доводиш усім свою правоту?
Сергій мовчав у відповідь. Потім вийшов на балкон подихати. У голові крутилися важкі думки. Мати його права зараз? Можливо, і права абсолютно. Він справді забрав Дмитра просто зі злості? Щоб Олені було боляче? Щоб вона нарешті зрозуміла, як сильно він на неї образився?
Увечері бабуся пішла додому. Діма лежав на дивані нерухомо. Сергій підійшов до нього, обережно присів поруч.
— Дмитре, слухай мене. Хочеш завтра до мами з’їздити?
Хлопчик різко підняв голову і подивився на батька.
— Правда можна?
— Правда. Завтра вранці з’їздимо до неї.
— Ти точно не обманюєш?
— Точно не обманюю.
Дмитро обійняв батька міцно. Сергій повільно погладив його по голові. Всередині все просто боліло від чогось.
Наступного дня вони поїхали до Олени на машині. Вона жила в двох районах від них. Сергій зупинив машину біля її під’їзду.
Діма вискочив з машини і відразу побіг до дверей. Сергій йшов за ним дуже повільно. Олена швидко відчинила двері. Дмитро кинувся до неї з розбігу. Вона підхопила його на руки, міцно притиснула до себе. Заплакала голосно. Хлопчик теж плакав навзрид.
— Мамо, я так сильно сумував за тобою!
— Я теж дуже сумувала, моє сонечко.
Сергій стояв у дверях мовчки. Дивився на них обох. І раптом різко зрозумів одну річ: він все зіпсував сам. Абсолютно все. Забрав дитину не тому, що їй буде краще, а тому, що сильно образився на дружину. Доводив усім навколо свою правоту, а Дмитро просто страждав. І Олена теж страждала.
— Олено, можна мені з тобою поговорити?
Вона підняла голову і подивилася на нього. Очі зовсім червоні від сліз.
— Так. Дмитре, іди поки в свою кімнату.
Хлопчик швидко побіг туди. Олена витерла сльози рукою і дивилася на Сергія мовчки.
— Що ти хотів сказати?
— Я… Олено, пробач мене за все.
— За що конкретно?
— За все, що сталося. За те, що забрав Дімку до себе. За те, що зовсім не подумав про нього. Про тебе теж не подумав. Я просто… я сильно образився на тебе. І вирішив усім довести, що я не такий поганий, як ти казала тоді.
— Сергію…
— Ні, дай мені договорити до кінця. Я був повним дурнем. Думав тоді, що зможу сам один. Що буду набагато краще за тебе виховувати. А виявилося в результаті — я навіть їжу купити нормально не можу.
Дмитро постійно плаче, в школі зовсім не вчиться. Я просто не справляюся з ним. І зрозумів одну річ: йому дуже потрібна мати. Саме ти йому потрібна.
Олена знову витерла сльози долонею.
— Ти це дійсно серйозно кажеш?
— Абсолютно серйозно. Олено, давай якось разом все? Не як чоловік і дружина раніше. Просто… разом нормально виховувати сина. Він буде до тебе приходити постійно, у тебе жити. А я… я буду допомагати йому.
Нормально допомагати по-справжньому. Не з якоїсь злості, не щоб щось довести оточуючим. Просто бути нормальним батьком.
Олена довго мовчала. Дивилася на нього уважно. Потім повільно кивнула головою.
— Добре. Давай спробуємо так зробити.
Сергій видихнув з величезним полегшенням. Всередині відразу стало набагато легше. Він зайшов до кімнати Дмитра. Хлопчик сидів на своєму старому ліжку.
— Дмитре, слухай уважно. Ти залишишся жити з мамою тут.
— Зовсім-зовсім?
— Ну… будеш постійно жити з нею тут. А я буду регулярно приїжджати до вас. Забирати тебе на всі вихідні. Гуляти разом, в кіно ходити. Тобі нормально так?
Діма швидко кивнув. Потім міцно обійняв батька.
— Тату, а ти зовсім не підеш від нас?
— Ні, звичайно. Я завжди буду поруч з тобою.
— Ти справді обіцяєш?
— Правда обіцяю чесно.
Вони міцно обійнялися вдвох. Сергій несподівано відчув, як на очі навертаються гарячі сльози. Він швидко витер їх рукою і тихо вийшов з кімнати.
Через тиждень Дмитро вже нормально вчився в школі. Зовсім перестав плакати на уроках. Сергій забирав його щосуботи вранці. Вони ходили разом у кіно, гуляли в парку. Розмовляли про все. Нормально розмовляли спокійно. Без гучних криків, без взаємних образ.
Одного разу в парку Дмитро раптом запитав:
— Тату, а ви з мамою коли-небудь помиритеся зовсім?
— Не знаю точно, Дмитре. Можливо, вже ні.
— А мені дуже шкода.
— Мені теж шкода. Але знаєш що… іноді дорослі люди просто не можуть жити разом нормально. Але це зовсім не означає, що вони тебе не люблять по-справжньому.
— Я це вже розумію.
— Тоді чудово.
Вони повільно йшли парком. Діма міцно тримав батька за руку. Сергій дивився на нього зверху і думав про себе: ось так і треба було робити відразу. Не доводити вперто всім, не ображатися через дрібниці. Просто завжди бути поруч із сином. Просто щиро любити його. І тоді обов’язково все буде абсолютно нормально.
Спеціально для сайту Stories
