Жінки, які прожили близько десяти років у шлюбі, але так і не стали матерями, по-різному ставляться до цього. Хтось примудряється вселити собі думку, що так навіть краще: більше вільного часу на подорожі, кар’єру, заняття улюбленою справою, хтось наважується взяти на виховання чужу дитину, а хтось просто страждає, звинувачуючи у всьому свого чоловіка.
Олена була з останньої категорії. Вона по-своєму, напевно, любила чоловіка, але вважала винним у цій проблемі саме його. Прямо Олена чоловікові претензій не висловлювала, але Михайло відчував її розчарування і від цього їхні стосунки з кожним днем погіршувалися, дійшло навіть до того, що вони жили у різних кімнатах. Якось Михайло запропонував їй взяти сироту:
– Ну живуть же люди з такими дітьми, вони їм теж рідними стають, не гірші за своїх. Кажуть: не той батько, хто народив, а…
– Я хочу свого! – різко перебила його дружина. – Зрозумів? Не потрібна мені дитина невідомо кого, яка мені потім скаже, що я йому ніхто! Мені потрібний мій, рідний, здоровий, схожий на мене! І якщо ти не в змозі … – тут вона підібгала губи і замовкла.
Михайло хотів сказати у відповідь, що не він один винен, і все залежить від того, як виховувати прийомну дитину, якщо її щиро любити, то й він відповість тим же, але глянув у повні агресії очі дружини і вийшов з кімнати. Більше він цієї теми не торкався. Мишко завжди був трохи замкнутою і нерішучою людиною.
Він не любив сюсюкання і щохвилинного «Я тебе кохаю, а ти мене?», особливої ніжності та трепетного ставлення до себе Олена від нього не бачила, зате він ніколи не підводив її, підтримував і поступався їй у всьому. Олена завжди знала, що, якщо чоловік їй щось пообіцяв, то це буде виконано, навіть якщо це буде важко або йому доведеться пожертвувати чимось.
Дівчина відчувала себе головною в сім’ї і це їй подобалося, як у глибині душі і те, що вона перекинула на Мишка провину за відсутність дітей, а він цей тягар покірно прийняв. Олена працювала начальником відділу у невеликій, але успішній фірмі. Своєю посадою і зарплатою вона дуже пишалася і навіть іноді в її голові проскакувала думка, що з дитиною вона цього не досягла б.
Думка ця поспішно з голови виганялася і підмінялася почуттям жалю до себе та образою на чоловіка, так було простіше і навіть легше. Час йшов неквапливо і навіть нудно, але одного разу Олена раптом помітила, як чоловік, відповівши на дзвінок, квапливо прошмигнув до спальні і там з кимось тихо розмовляв. Раніше такого не було.
– Це тобі хто дзвонив? – трохи нахиливши голову набік, з підозрою запитала Олена, коли Мишко вийшов зі своєї спальні до коридора.
– По роботі, – буркнув чоловік у відповідь, – мені треба їхати, вечеряй без мене, – він швидко накинув на себе куртку, взяв ключі від машини і втік.
А його дружина так і стояла ще кілька хвилин із рушником у руках, слухаючи, як спочатку затихав звук його кроків сходами в під’їзді, як потім завелася під вікном їхня машина і чоловік кудись поїхав. Олена вперше злякалася, бо Михайло ніколи від неї нічого не приховував, що ж сталося зараз? Невже з’явилася в нього інша жінка?
– Я зараз твого бачила, – від хвилювання і погано прихованої зловтіхи перейшовши на шепіт, доповіла на другий день Олені її подруга Світлана, – на стоянці у нашої лікарні, вона ж прямо під вікном мого кабінету, ну ти знаєш. Так от, виглядаю у вікно, а там твій Мишко з якоюсь жінкою та хлопчиком років п’яти у свою машину сідає.
Хлопчик цей його татом називав, обіймав, як рідного, ну прямо сімейна ідилія. До речі, коли Мишко вуса встиг відростити? Я ж його минулого тижня бачила, він був без вусів. Ой, ти б цю тітку бачила! Їй явно за сорок! Хоча, виглядає дуже непогано, але все ж таки прикро, як він міг тебе на таку стару проміняти? – і Світлана відключилася не чекаючи відповіді.
Олена дивилася на згаслий екран свого телефону і нічого не розуміла. У Михайла є син та інша жінка? Не може бути! Вона б знала, відчула нарешті! Він завжди був поряд з нею, ніколи нікуди не їздив один, та просто не міг він їй зрадити, він же такий правильний. Тут жінка згадала дзвінок і спина її похолола, ось воно що!
Мабуть, він колись зрадив їй, ця тітка народила, а тепер вирішила вивести його із сім’ї. Що ж тепер робити? Боротися за нього, рятувати сім’ю? А чи хоче вона цього? І чи є в них ця сім’я? Цілий день Олена намагалася знайти вихід із ситуації, але так нічого й не вирішила. Увечері Михайло повернувся додому пізно. Швидко повечеряв і мовчки пішов у свою кімнату. Олена зайшла слідом за ним і прямо запитала:
– Ти мені зраджуєш? – побачивши, що чоловік захитав головою, закричала: – Що ти мені брешеш? Тебе бачили! З нею та хлопчиком! І з вусами! Думав, то тебе ніхто не впізнає?
Мишко повільно встав із ліжка і підійшов до дружини:
– Олено, давай поговоримо, як раніше, мені є, що розповісти тобі. Це важка історія, але вона сталася зі мною. Вислухай мене, ти так давно цього не робила. Може, ми ще не все втрачено.
– Це та тітка з хлопчиськом твоя важка історія? – Олена побачила, як Мишко кивнув і закричала: – Нічого я не хочу чути, знати нічого не хочу! – і вона вибігла з його спальні; через хвилину Мишко почув ридання, але чоловік не кинувся, як раніше заспокоювати дружину, важко зітхнувши, він ліг на своє ліжко і взяв телефон до рук.
Наступного дня, це була субота, у їхніх спільних друзів був ювілей весілля, який вони збиралися відзначати у ресторані, Мишко та Олена були серед запрошених. Олена з ранку поїхала до перукарні, а коли повернулася, Мишка вдома вже не було. На дзвінок він теж не відповів, лише надіслав повідомлення, що має справи і він постарається встигнути в ресторан.
Олена заспокоїлася, якщо чоловік пообіцяв, він виконає, але на початок застілля Мишко не приїхав. Він з’явився, коли гості вже почали розходитись. Махнув рукою ювілярам, що захмеліли, а коли ті стали наполягати на штрафному, похмуро відповів, що за кермом. Інтерес до нього у всіх тут же зник. Мишко знайшов очима Олену, пройшов до неї і стомлено сів поруч.
Всі навколо танцювали, реготали, він один сидів, опустивши голову і стиснувши, мов від болю, зуби. Олена поставила келих із шампанським на стіл і тільки хотіла встати, щоб на зло чоловікові піти танцювати з кимось із чоловіків, але раптом побачила щось затиснуте в руці Михайла. Вона простягла руку і розтиснула його пальці.
З кулака чоловіка випали накладні вуса. Олена з розмаху вдарила чоловіка по щоці. Його голова відкинулася, щока відразу почервоніла, але він ніяк на це не відреагував, так і сидів, дивлячись кудись на підлогу.
– Негідник! – закричала Олена, ледве не задихаючись від обурення. – Ти був із ними! Знову! Я йду від тебе! Ненавиджу!
Вона ще кричала щось образливе і різке, але Мишко мовчав, він ніби нічого не чув. Натомість гості з цікавістю спостерігали цю сцену. Їм сподобалося. Хтось сміявся, хтось знімав все на телефон, але жодна людина навіть не подумала якось заспокоїти жінку. Нарешті Олена схопила свою сумочку і втекла, а Михайло повільно підняв голову, взяв чарку і залпом випив.
Цієї ночі Мишко спав у машині. Коли він повернувся додому вранці, Олени там уже не було. Минуло три місяці. Михайло та Олена жили нарізно, але так і не розлучилися. Як і жодного разу не поговорили. Олена поверталася кілька разів у квартиру за своїми речами, але тільки тоді, коли Мишка не було вдома.
Жила вона у своїх батьків, з головою пішла в роботу і іноді ловила себе на думці, що так їй живеться навіть краще, ніж останнім часом із чоловіком. З думкою, що дітей не матиме, вона майже звикла і заспокоїлася. Іноді, звичайно, серце країлося, коли погляд падав на матусь з колясками, на підлітків, які допомагали батькам нести сумки або на те, як доньки щось секретно шепотіли мамам на вушко.
Про Михайла Олена теж іноді згадувала, але більше з образою, не могла пробачити йому зраду, адже вона вважала його найнадійнішою людиною на світі, за що й покохала колись. Коли Мишко подзвонив їй, вона здивувалася. Спершу навіть не хотіла відповідати.
– Олено, нам треба зустрітися, це серйозно. Для мене принаймні. Будь ласка, прийди о шостій годині до нашого кафе.
“У наше кафе”. Ці слова нагадали їй той час, коли вона і Мишко тільки почали зустрічатися. Кафе було маленьке, але затишне. Мишко соромився великих ресторанів, ніколи не любив химерність і дорожнечу. Навіть коли почав непогано заробляти, все одно іноді просив дружину посидіти саме у цьому кафе.
Коли Олена прийшла, Мишко вже сидів за столиком. Саме за тим, улюбленим, біля вікна. Олена сіла навпроти нього і з очікуванням подивилася прямо йому в очі. Її здивував погляд чоловіка, він був рішучий та спокійний.
– Розумієш, ми з тобою не розлучені. Тому мені потрібна твоя згода, – він зам’явся, але тут же продовжив: – на опікунство. Я хочу взяти хлопчика із притулку.
Цього Олена не чекала. Вона навіть рота розкрила від подиву. Мишко подумав, що вона проти і швидко додав:
– Ні, ти не думай, я на себе опікунство оформлю, тобі навіть робити нічого не потрібно, я все сам. Тільки підпиши папери, будь ласка.
Олена зітхнула і подумала, що чоловік все ж таки рішучіше за неї виявився. Ось дитину хоче виховувати. Стоп! А де ж той його син та сорокарічна матуся?
– У тебе ж, начебто є син, навіщо тобі чужий? – запитала Олена, а Мишко сумно усміхнувся:
– Це його брат. Давай я тобі все ж таки розповім. Сьогодні ти готова вислухати мене?
Олена знизала плечима, і Михайло почав свою розповідь. Того вечора він після роботи заїхав до магазину, Олена попросила його купити дещо з продуктів. Взяв, що треба, відповів і тут до нього підійшла жінка. Вона обережно доторкнулася до його рукава і тихо спитала:
– Вас, бува, не Артемом звати?
– Ні, я Михайло, – усміхнувся чоловік.
Незнайомка з полегшенням у видихнула:
– А я вже думала, що божеволію. Чи можна вкрасти у Вас кілька хвилин? Розумієте, мій брат Артем два тижні тому загинів, я не встигла приїхати, тому його поховали сусіди, ми з ним самі були, ми не маємо родичів. Є тільки діти Артема, два сини: Сергій, йому п’ять років і Сашенька, йому скоро виповниться два. Дружина Артема пішла у засвіти рік тому.
Ось він і виховував хлопчиків сам. Жив у квартирі наших батьків, а я вже кілька років за кордоном живу, там у мене кохана людина та робота. Ми геологи постійно в роз’їздах, в експедиціях. Тому я й не одразу отримала повідомлення про трагедію, а як дізналася, одразу приїхала. Вибачте, я плутаю Вас, зараз все поясню. Просто Ви дуже схожі на мого брата.
Тільки в нього ще вуса були. Ви такі схожі, що я навіть розгубилася, коли Вас побачила. Ось тому мене до Вас прохання. Ви, можливо, відмовите мені, прохання це дуже важке. Справа в тому, що біди одна за одною сипалися на мого брата. І одна з них – хвороба Сергія. Він важко хворий. Ми намагалися його лікувати, багато грошей витратили, але не в них справа.
Лікарі мені сказали, що більше нічого зробити не можна, тепер треба лише підтримувати малюка. У нього залишилося один-два тижні. Він зараз у лікарні і дуже чекає на тата, я не змогла йому сказати, що Артема більше немає, Сергійко не витримає таке. Він думає, що тато поїхав за чарівними яблуками до тридев’ятого царства. Що привезе їх, і він видужає.
Будь ласка, сходіть зі мною до Сергія, побудьте його татом. Я можу заплатити Вам, трохи, правда, ми все витратили на лікування, але я заплачу. Будь ласка.
– А де Сашко? Теж у лікарні? – запитав приголомшеним оповіданням жінки Михайло.
– Ні, він у притулку. Я не зможу його забрати із собою, тому його віддадуть у прийомну сім’ю, але я відвідуватиму його, забезпечуватиму. То ви згодні? Скільки Ви за це захочете?
– Я не зможу взяти у Вас гроші. Коли треба їхати до лікарні? І ще: думаєте, Сергій не зрозуміє, що я не його батько?
– Хлопчику дуже погано, та й зір у нього сильно впав, думаю не зрозуміє, треба лише десь купити накладні вуса та яблука. Дуже красиві та смачні яблука. Дякую Вам.
Михайло та Оксана знайшли у місті магазин перук, купили схожі вуса, там же приклеїли їх чоловікові. Оксана показала на своєму телефоні фото брата, вийшло один в один. Потім заїхали на вечірній ринок та знайшли дуже смачні та гарні яблука. Коли Михайло стояв перед дверима палати, за якою лежав Сергій, він відчув, що в нього підкошуються ноги.
Так він ще ніколи не хвилювався… Сергій спав. Оксана доторкнулася до худенької руки хлопчика і той, ледь помітно здригнувшись, розплющив очі. Примружився, дивлячись на Михайла і радісно скрикнув слабким голосом:
– Татусю, ти приїхав! Я так довго на тебе чекав! Ти привіз мені чарівні яблука? Дай швидше, я дуже хочу одужати та поїхати додому. Санька, мабуть, усі мої іграшки зламав… Ти йому тільки робота не давай, що мама мені на день народження дарувала. Жаль, що він такий великий, Іван Сергійович не дозволяє його сюди везти.
Оксана взяла з рук Михайла яблуко, швидко почистила його і простягла племіннику шматочок. Сергій з жадібністю відкусив і почав квапливо пережовувати.
– Точно чарівне! Мені одразу краще стає, мабуть, завтра мене додому відпустять. Уявляєш, прийде вранці Іван Сергійович, а я тут бігаю, зовсім здоровий! Ось здивується! – хлопчик навіть засміявся, представивши обличчя лікаря.
Михайло сидів на стільці поруч із ліжком дитини і намагався не заплакати. Наступного дня він знову прийшов до Сергія. Хлопчикові, справді стало краще, він навіть підвівся з ліжка і трохи походив по палаті. Коли Оксана запитала лікаря, чи можливе зцілення, той сумно похитав головою:
– На жаль, це ефект самонавіювання, але ви молодці, нехай краще хлопчик проживе час, що залишився, ось так, в гарному настрої. До речі, ви можете завтра взяти його на прогулянку, звозити до міста, але лише один раз і не напружуйте його.
Наступного дня Михайло взяв відгул і повіз Оксану та Сергію на прогулянку. Тоді й побачила їх на стоянці подруга Олени. Вони з’їздили за місто на ставок, погодували там качечок і лебедів, під’їхали до будинку, де жили Сергій, Сашко та їхній тато, але в квартиру заходити не стали, зате побачили сусідських хлопчаків, з якими раніше дружив хлопчик.
Сергій давно не виходив з палати, тому цей день здався йому справжнім святом. Заснув хлопчик того вечора щасливим, а через три дні він впав у кому, якраз того дня, коли Мишко та Олена збиралися на ювілей до друзів. Оксана написала Михайлу повідомлення, і він одразу приїхав до лікарні.
Просидів біля ліжка дитини цілий день, а ввечері серце Сергія перестало битися. Мишко не хотів їхати до ресторану, але він звик виконувати свої обіцянки. Закінчивши свою розповідь, чоловік підняв голову і глянув на дружину. Олена плакала. І за цими сльозами на нього дивилося те саме дівчисько, в яке він колись закохався, ніжне, зворушливе, справжнє.
– Чому ти мені нічого тоді не розповів?
– А ти б мене вислухала? Ти ж жила своїм життям, жалістю до самої себе, а я лише був хлопчиком для биття, на якого ти просто звалила всю провину за наші проблеми. До того ж, я намагався тобі розповісти, чи пам’ятаєш?
Олена пам’ятала. Вона згадала останні роки їхнього сімейного життя, себе, і їй чомусь стало холодно. Вона затремтіла, а Мишко відразу встав і накинув на її плечі свій піджак. Як колись дуже давно.
– Я дам тобі згоду, тільки… – вона замовкла, а Мишко напружився, – тільки можна я приходити до вас? Я дуже хочу познайомитися із Сашком.
Через рік Мишко та Олена всиновили Сашка, а ще через три у нього з’явилися молодші братик та сестричка. Подружжя так і не мало своїх дітей, вони взяли їх із дитбудинку. Важко було, звичайно, але вони впоралися, бо готові були любити цих чужих дітей, які згодом стали ним найріднішими…
