Віталій Олександрович після роботи заїхав до супермаркету, і, виходячи звідти, обтяжений пакетами, випадково зачепив плечем літню жінку.
— Вибачте, вибачте, будь ласка. Вам боляче? — нахилився Віталій до жінки.
— Віталька, яким дурнем ти був, таким і залишився, — посміхаючись, сказала жінка.
— Тітонько Маріє! Маріє Іванівно! — Віталій кинув пакети на тротуар і обійняв маленьку, худеньку постать жінки, — як я радий вас бачити. З тих пір, як закінчив школу, жодного разу вас не зустрічав, дуже радий.
Щирість молодого чоловіка читалася в його обіймах, у його широкій посмішці, у непідробній радості в очах.
— Ой, не можу, як згадаю, як ви за мною то з віником, то з мокрою ганчіркою ганялися, іноді й отримував від вас.
Марія Іванівна посміхалася:
-Мабуть, сердишся за моє виховання. Ось яким паном став.
-Та що ви, я все це згадую як найкраще, що було в моєму житті.
-Ох, який же ти був бешкетник, Віталька. А зараз що? Мабуть, якийсь начальник, якщо судити з зовнішнього вигляду.
-У мене своя фірма.
-Що, господар, значить? Всі по імені та по батькові кличуть, а я ось Віталькою назвала.
-Знаєте, як мені приємно бути Віталькою і почути це від вас, ніби в дитинство повернувся. Тітонько Маріє, ви поспішаєте?
Давайте зайдемо в кафе, тут поруч, за рогом, а то ми тут на тротуарі стоїмо, перехожим заважаємо.
Какао з печивом замовимо, як у шкільній їдальні, або щось інше, якщо забажаєте. Будь ласка. Тільки пакети з продуктами в машину віднесу.
-А я не забираю час у такого важливого пана, – посміхнулася тітка Марія.
-Який я пан, для вас я завжди- Віталька. Мені дуже хочеться, щоб ви частіше забирали у мене час і повертали мене в той час, де я всього-на-всього Віталька.
Красивий молодий чоловік і маленька літня жінка своїм заразливим сміхом привертали погляди відвідувачів кафе, а ця пара була настільки захоплена спогадами, що не помічала здивованих поглядів.
-Тітонька Маріє, а ви досі працюєте в школі? – запитав Віталій.
— Ні. Нова директорка школи дала зрозуміти, що літнім у школі не місце, ось я й пішла, а то б ще попрацювала, здоров’я дозволяє. Та ось, тільки літніх на роботу не дуже беруть. Як почують, скільки років, так кажуть, що передзвонять, а не передзвонюють.
А пенсія така, що ледве зводиш кінці з кінцями. Дітей, Бог мені не дав, допомоги чекати нізвідки. Тому я й пропрацювала все життя в школі, щоб бути поруч із дітлахами. Я любила вас, бешкетники, та мені здається, і діти мене любили.
— Не здається вам, тітонько Маріє, ми вас дуже любили.
-А тепер ось одна, як перст. Іноді навіть словом перекинутися ні з ким. Ну що про мене? Я своє віджила. За тебе рада, Віталіку, що у тебе все добре. Такий ти був лоботряс і хуліган, а ось ти тепер який.
– Напевно, у батька я був хуліганом. Я його майже не бачив. Тільки-но вийде з в’я…иці, як одразу ж повертається, там і пішов з життя. Мама одна мене виховувала, – посмішка зникла з обличчя Віталія, і він сумно промовив, – а у мене мама минулого року пішла на той світ, тож тепер я теж сам.
– Нехай спочиває з миром твоя мама, а тобі,
Віталік, здоров’я, ти хороший хлопець, — сказала тітка Марія, — дякую тобі, Віталік, за частування, але мені час, а то темніє, треба йти.
– Я вас підвезу, я на машині. Зачекайте, я хочу запропонувати вам роботу прибиральниці в моєму офісі. Погоджуйтеся!
-Ой, Віталік, а я впораюся? Я б, звичайно, пішла, все ж серед людей.
-Упевнений, впораєтеся. Завтра й приступайте.
Тільки домовленість, називайте мене так, як раніше називали, Віталькою, – підморгнув Віталій Олександрович тітці Марії.
-Навіть при підлеглих Віталькою називати?
-При всіх — я для вас Віталька.
-Віталій Олександрович, до вас якась бабуся рветься, — доповіла секретарка Аліна, здивовано піднімаючи брови, — каже, що ви її на роботу запросили.
— Аліна, зрозумій раз і назавжди: не бабуся, а тітка Марія, і повідом усіх співробітників, щоб цю жінку називали тіткою Марією, і запроси сюди менеджера з кадрів.
Коли до кабінету зайшов Антон — менеджер з персоналу, Віталій Олександрович і тітка Марія пили чай з булочками, про щось розмовляли і сміялися.
-Тітка Марія буде у нас працювати прибиральницею. Антон, оформи її з окладом у двадцять тисяч.
Антон, як і секретарка Аліна, здивовано підняв брови.
-Так, так, не треба так реагувати. Прошу любити, шанувати і називати нового члена нашого колективу тіткою Марією. Тітка Марія, зачекайте, будь ласка, у приймальні. Антон вийде і пояснить ваші обов’язки.
– У нас же прибирають співробітники клінінгової компанії, — нагадав Антон Віталію Олександровичу.
– То нехай так само прибирають і ввечері. Поясни всім співробітникам, щоб Марію Іванівну називали тіткою Марією, і якщо хтось хоче й надалі працювати тут, повинен ставитися до неї з повагою. Ну як до своєї бабусі, або тітки, або навіть як до мами.
– Аліна, тепер, коли будеш мені готувати ранкову каву, завжди запрошуй до мого кабінету тітку Марію. Ми разом будемо снідати.
-Добре, – відповіла секретарка, тепер вона вирішила нічому не дивуватися.
Марія Іванівна приступила до роботи і була здивована такою чистотою в офісі. Це не школа, де потрібно безперервно махати ганчіркою.
– Віталік, так тут мені нема чого прибирати, — як-то під час їхнього спільного сніданку сказала тітка Марія, — я так не можу — гроші ні за що отримувати. Це нечесно.
І Віталій дав розпорядження частково відмовитися від послуг клінінгової компанії.
В офісі в основному працювала молодь, і тітка Марія ставилася до них, як до учнів у школі. Всі її полюбили і ставилися до неї з добротою, а вона внесла в нудне офісне життя стільки радості, гумору, теплоти, що якщо тітка Марія з якоїсь причини була відсутня, всі хвилювалися, чи не сталося чогось з їхньою улюбленою тіткою Марією.
Тітка Марія, незважаючи на статус, становище, посади, ставилася до всіх однаково і називала всіх по імені. Вона, як і в школі, навчала офісну молодь і, якщо вважала за потрібне, робила зауваження.
-Аліна, ти що, таку коротку спідницю одягла? Невже це робоча форма? Де ж тут хлопцям про роботу думати, коли твої ніжки перед їхніми очима. Щоб я на тобі більше не бачила цього сорому.
Аліна сміялася й обіймала тітку Марію:
-Тітко Маріє, ну коли ж мені коротке носити. Поки молода, хочеться й коротку спідницю одягнути. Ну, дозвольте мені.
-Ну добре, кого хочеш, переконаєш, – погоджувалася тітка Марія, – дивися, тільки Віталіка не спокушай, хоча його давно час спокусити, одружитися йому пора, а то зовсім розбеститься.
-Антон, це що це за штани у тебе з дірками? Тобі що, Віталька мало платить, що ти не можеш собі штани купити? — обурювалася тітка Марія.
-Це ж така мода, тітко Маріє, — реготав Антон.
-Та що ж ти, якийсь підліток, щоб
такі штани носити. Ох, шкода, що ти в моїй школі не вчився, не отримував віником. Ось Віталька отримував від мене то віником, то ганчірками, так і розум у нього з’явився.
А іноді Марія Іванівна заходила до всіх працівників офісу і робила загальні зауваження:
-Дорогі мої дітки, прошу папір не кидати повз кошики і туалетом користуватися акуратно, а то я сяду біля туалету і після кожного там перевірятиму гігієнічну обстановку, і тоді вже тримайтеся від мене подалі. Якщо добре поводитеся, до кінця тижня спечу вам пиріжків.
Хто з якою начинкою бажає, заявки приймаються.
Усі сміялися й обіцяли поводитися пристойно, відчуваючи себе школярами, адже найкращий час у житті людини — це дитинство, і чим далі ми від нього віддаляємося, тим сильніше нам хочеться відчути себе дітьми, а офісні працівники поруч із тіткою Марією відчували себе дітьми.
Коли Марія Іванівна стала зовсім старенькою, вона продала свою квартиру і за наполяганням нехлюя, дурня та хулігана Віталіка переїхала до нього жити.
Віталій уже не уявляв свого життя без цієї худенької старенької. Вона стала для нього другою матір’ю.
На той момент Віталій і секретарка
Аліна були чоловіком і дружиною, і у них було двоє дітей — хлопчик і дівчинка- двійнята.
Тітці Марії було чим зайнятися, їй потрібно було виховувати дітей Віталія.
Данька, син Віталіка й Аліни, ріс таким самим нерозсудливим, як і його татусь, і тому у тітки Марії, про всяк випадок, завжди під рукою були віник і мокра ганчірка, а вони іноді допомагають краще за будь-які розмови та пояснення.
