Я з тих дівчат, яких неможливо купити жодними романтичними вигадками про життя в щасті без певного комфорту. Може, я здамся меркантильною, але мені потрібно знати, що мій чоловік здатен на певні вчинки. Подарувати величезний букет квітів або написати вірш про мою красу – не вчинок.
Забезпечити сім’ю – ось це вчинок. У нас двоє маленьких дітей, яких ми виховуємо разом. На них потрібно витрачати багато сил, тож іноді мені допомагають нянька і прибиральниця. Я не боюся роботи по дому, але він у нас приватний і в два поверхи.
Або я прокидаюся і до самої ночі прибираю пил, або мені за гідну оплату допомагають кілька інших жінок, і я залишаюся красивою, ніжною і не запальною дружиною і матір’ю. Загалом, мене все влаштовує, але є одна ложка дьогтю в цій бочці меду.
Можливо, це прозвучить дивно, але стосується вона відпочинку. Влітку ми з чоловіком залишаємося вдома. І всі свята, сімейні збори і навіть просто вихідні ми проводимо з його родичами. Це теж не бідні люди, мені вони здебільшого імпонують, але, чесно, їх занадто багато.
На одне таке зібрання може з’їхатися до 20 осіб. Просто з самого ранку. Море їжі, гаряче м’ясо, морепродукти, напої, музика, але особисто я на таких святах життя почуваюся чужою. Родичі чоловіка не дуже-то мене приймають. Розмовляти нам нема про що. Тему я підтримати не можу.
Якщо підійду до своїх дітей, доведеться ще й дивитися за чужими: двоюрідними братами, сестрами тощо. Залишаюся в тіні, а іноді й зовсім беру на себе обов’язки кухарки, а оскільки святкувати все це сімейство ой як любить, подібні “тусовки” проводяться по кілька разів на місяць.
Я здивована, як у нас ще не витоптаний весь газон навколо будинку. А якщо серйозно, я стала ловити себе на думці, що мені вже не так подобаються брати і сестри чоловіка, його батьки. Скільки можна дивитися на їхні обличчя, які вічно жують? Це дійсно починає дратувати.
Чоловік мене не розуміє. Для нього це нормально, він від цього кайфує. Каже, щоб я теж вливалася в сімейний колектив, адже не чужа, а я не можу, як не старалася. Немає спільних тем для розмови. Прикидатися, що болить голова, теж не варіант. Два рази повірять, на третій плітки підуть.
Я намагаюся вмовити чоловіка, щоб хоч кілька вихідних ми провели в маленькому тісному сімейному колі. Тільки він, я і діти. Тихо, спокійно, романтично. Можна поставити музику, помилуватися погодою і небом, але ні. Він дорікає мені, що багато працює, вірний і без шкідливих звичок.
Навіть на риболовлю перестав їздити після знайомства зі мною. І це його єдина радість. І сім’я – це святе. А я просто не знаю, що йому відповісти. Адже він у чомусь має рацію. Хоч і я себе неправою не вважаю. Подумую про те, щоб з’їздити до сестри в сусіднє місто. У неї двоє дітей, навіть собака є.
Але квартира в старій хрущовці, дві кімнати. Атмосфера мого давно забутого минулого. Але, хто знає, може, хоч у неї я зможу відпочити? Бо вже реально голова обертом іде. Чоловік не проти, але каже, щоб я їхала за свій рахунок. На таке він мені грошей не дасть, адже вони з моєю сестрою в контрах.
Якось раз посварилися і тепер дивляться один на одного косо. Тому сестру ніхто й не кличе на наші сімейні посиденьки з родичами. З родичами чоловіка, на хвилиночку. Але що вже тут поробиш. Про те, щоб перекласти частину обов’язків на чоловіка, не може йти навіть і мови. Він же господар.
Він має гостей розважати, усім підливати і ділитися новинами. Тож залишити його з дітьми або з готуванням – нонсенс, про таке навіть не може бути й мови. Просто неможливо. Добре хоч у мене є якісь заощадження, виділені під свої потреби. Тож до сестри мені можна буде з’їздити без проблем.
А потім що? Терпіти цей табір до кінця життя? Теж такий собі вихід із становища. Уявіть собі, це як бути дружиною корчмаря. Що не день – то свято. От тільки свята ці набридають із кожним разом дедалі сильніше. І кінця-краю цьому немає.
