Ірина була пізнім коханням Володимира Івановича. Після розлучення з першою дружиною, яка заявила, що двоє синів не його діти, та ще й папірець із тестами на батьківство в обличчя кинула, Володя довго не міг дивитись у бік жінок. Йому постійно здавалося, що жодній жінці не можна вірити та довіряти.
Працював він бортінженером на міжнародних рейсах, часто бував у відрядженнях, але жодного разу не заводив роман на стороні, хоча бажаючих було хоч греблю гати. Ірина ж з’явилася у його житті випадково. Володя забрав у свою трикімнатну квартиру матір й одного разу довелося викликати додому працівника пенсійного фонду.
Мама впала у під’їзді, отримала перелом, а тому прийти у Фонд для перерахунку пенсії особисто не могла. Організація надіслала їм дуже тямущого фахівця Ірину Анатоліївну. Відчинивши їй двері, Володя чомусь одразу захотів запропонувати їй філіжанку кави, тому коли вона закінчила справи з мамою, він приніс кавовий сервіз із гарячим напоєм.
— Ой як ви вчасно! — сплеснула руками Ірина.— Сьогодні весь день ходжу за адресами, вже настав час підбадьоритися.
Володимир похвалився:
— Ця кава незвичайна, я привіз її з В’єтнаму, там прийнято обсмажувати зерна в олії лісового горіха, ось спробуйте.
– Справді, – здивувалася Ірина, відчувається горіховий присмак, вперше такий п’ю.
Володя думав, чим би ще затримати гостю хоч би на п’ять хвилин і тут виручила мама.
— Володю, ти б запитав у фахівця, може підкаже жінка, де знайти надійних доглядальниць, адже я ще місяців п’ять у ліжку валятися.
Володя глянув на Ірину і розвів руками:
— Справді, шукаємо доглядальницю, мені скоро в рейс, тож хотілося б вирішити це питання якнайшвидше. Приходили дві дівчини, але нам не підійшли. Одна авлить, а мама не виносить запаху диму, інша надто дрібна, майже дитина, ну студентка, вона маму навіть на бік не зможе перевернути.
— Так зверніться до органів соцзахисту, — запропонувала Іра.— Там професійно підібраний персонал, зокрема з медичною освітою. Це й дешевше обійдеться, і вам спокійніше буде, все-таки якість догляду гарантує держава.
Ірина розповіла, куди звертатися, дала номери телефонів управління соцзахисту та почала прощатися. У передпокої Володимир, подаючи їй пальто, спитав:
— А може, ви залишите свій телефон, про всяк випадок?
Іра опустила очі і, ніби вибачаючись, сказала:
— Ну, взагалі-то моя місія за вашою адресою виконана, тож не знаю, який випадок ви маєте на увазі.
— Ну, наприклад, сходимо кудись, коли я повернуся.
— А ви навіть не спитали, може, я заміжня?
— От зустрінемося, тоді про все розпитаю.
— Ну гаразд, — зітхнула Іра і витягла з сумочки візитку. — Там домашній та робочий, на другий, будь ласка, не дзвоніть.
Коли Володимир повернувся додому, місто вже готувалося до зустрічі Нового року. На вулицях було багато людей, які поспішають зробити святкові покупки. На площах красувалися вбрані ялинки, але Володя, ніби не помічав передноворічної суєти.
Він віз своїй новій знайомій подарунок і мріяв скоріше вручити. Це був набір індійських срібних прикрас зі вставками з бірюзи, сережки, кулон із ланцюжком та браслет. Камені були обрані не випадково, адже саме такими, ніжно-бірюзовими, були Ірини очі.
Володя вже уявляв, як одягне на витончену шию ланцюжок, як вона подасть руку, щоб приміряти браслет. Під’їхавши до будинку, він побачив біля парадного машину швидкої. Володимир закрив авто і кинувся додому. Двері в його квартиру були відчинені, і двоє санітарів несли непритомну маму на ношах.
– Що трапилося? – Запитав він.
— А вам що? Ідіть, куди йшли! – грубо відповів старший.
— Я тут живу, це моя мати, я щойно з рейсу.
— У вашої мами інсульт,— з квартири вийшов лікар із портативним кардіографом у руках.— Ми заберемо її до першої міської, завтра приїжджайте.
Володимир привітався з доглядальницею, яка вийшла за лікарем і запитав:
— Це сталося при вас?
— Так, принесла я сніданок, вона почала їсти, а потім раптом упустила ложку, закотила очі і знепритомніла. Я одразу викликала невідкладну допомогу. Зараз приберуся тут і поїду додому, а ви відпочивайте, у холодильнику є обід.
Увечері, коли Володя виспався та збирався їхати до лікарні, йому зателефонували. Сказали, що мами більше нема. Поки він ховав її та оформляв документи, Володя жодного разу не зателефонував Ірині. Його відпочинок добігав кінця, і він готувався до нового рейсу, передноворічного.
“Вилечу в старому році, повернуся вже в новому”, – сумно думав він. “Тепер я, схоже, по-справжньому осиротів. Батько пішов у 45, мама у 58, так і не стали старими”. Володимиру вперше захотілося курити. Він вийшов на балкон, дістав із залізної скриньки з секретами пачку.
Раптом унизу на тротуарі з’явилася знайома постать, то була Ірина. Вона квапливо йшла до сусіднього будинку з боку зупинки. Він відразу загасив цигарку і висунувся з балконного вікна.
– Іра! Іра!…, – але жінка глянула на нього, помахала рукою і пішла далі.
Володя розхвилювався. “Завтра вже в рейс, а він зовсім забув про подарунок, який привіз із Індії”. Кинувся в кімнату, дістав портмоне і знайшов візитку Ірини. “На другий телефон мені не дзвонити”, – згадав він і набрав цифри першого. Гудки йшли нескінченно довго. Потім Ірина різко відповіла:
— Зараз не можу говорити, передзвоніть пізніше.
Володя повернувся у кімнату, знову набрав. На цей раз включився автовідповідач. Він записав аудіоповідомлення: “Іра, це Володя. Я завтра знову їду, раніше зателефонувати не міг, мати померла”. За півгодини Іра зателефонувала у двері. Вона міцно обійняла його, висловлюючи співчуття, але потім суворо запитала:
— А що ж ти не звернувся за посібником на поховання?
— Та як, то й не подумав, адже я навіть не побачився з нею після рейсу. Приїхав, вона вже непритомна. Чесно кажучи, досі від шоку не відійшов.
— Ну, доведеться взяти себе в руки, адже в тебе відповідальна професія. Чи, може, взагалі, краще відмовитися від цього рейсу?
Володя подумав, що ще не пізно і зателефонував до командира екіпажу. Той одразу зрозумів, що Володимир все ще не впорався зі стресом і похвалив його за обережність:
— Правильно зробив, Володю. Ти хоч і не льотчик, але все ж таки для твоєї роботи треба міцні нерви. Не хвилюйся, на цей рейс замінимо. Може тобі, до речі, до психолога звернутись?
Володя подякував командиру за пораду і обернувся до Іри:
— Ну, все, нікуди не їду. Дякую тобі, що зайшла. Я тільки тепер зрозумів, що був на межі зриву.
Ірина підійшла до нього і знову міцно обійняла:
— Ну що вдієш, втрати в нашому житті неминучі. Добре, що ти мені повідомив, а то б я пішла додому. Я була у сусідньому будинку по справі. Там така складна клієнтка, всі нерви витягла мені. Коли ти дзвонив перший раз, вона якраз доводила мені таку дурню, що в мене руки тремтіли від обурення. Вже подумую змінити роботу, але… Давай поп’ємо каву, якщо ще лишилося.
— Звичайно, залишилося, ще й додалося з Індії. Ой, який же я йолоп. Адже я привіз тобі звідти новорічний подарунок, але зовсім про нього забув. Я зараз.
— Володю, почекай, якщо подарунок новорічний, то подаруй його мені на Новий Рік. Я розумію, тобі не до свят, але ти в рейс не їдеш. Можна хоча б скромно, потихеньку й зустріти.
— То ти пропонуєш зустріти Новий Рік разом?
— Так, ми ж з тобою друзі. Вона кинула на нього свій ніжний бірюзовий погляд і почервоніла.
— Звичайно, друзі, навіть не знаю, щоб я без тебе робив.
Зустріч Нового Року була сумна, але душевна, з обміном подарунками та теплими побажаннями ще більше зблизила їх. Тож у свій наступний рейс Володя вирушав із величезним бажанням якнайшвидше повернутися. Він точно знав, що хоче прожити з Ірою життя. Він не став докладно розпитувати про її минуле, знав лише, що вона була одружена, але потім розійшлися.
Розписалися вони через півроку після похорону матері і стали жити у квартирі Володі. Двокімнатну квартиру Ірини здали. Вона сподівалася народити дитину, але Володя зізнався, що, швидше за все, не зможе мати дітей. “Напевно, Олена, колишня дружина, тому і нагуляла синів на стороні, що від мене так і не дочекалася”.
Іра, звичайно, засмутилася, але заспокоювала Володю тим, що кохає його попри все. Вона, як і раніше, працювала у пенсійному фонді, ходила додому до людей похилого віку і вислуховувала все, що в них накипіло. Часом приходила додому така виснажена, що одразу падала на диван не в змозі навіть повечеряти.
Володимир нечасто бачив її у такому стані, оскільки більшу частину часу проводив у відрядженнях. Хоча давно помітив дивну особливість дружини. Вона ніколи не сміялася, а якщо усміхалася, то якось винно. Якось, приїхавши з аеропорту, він побачив, що Ірина лежить на підлозі у передпокої.
— Іро, Ірочко, що трапилося?
– Боляче. Насилу промовила вона.
– О, Господи! – промовив Володя і почав набирати номер швидкої. Потім він підклав під голову дружини невелику подушечку і трохи повернув на бік. — Все-таки довели тебе ці примхливі клієнтки, ніби то ти їм пенсії призначаєш,— бурмотів він, цілуючи долоню Ірини.
Лікарі запідозрили інфаркт, вирішили госпіталізувати пацієнтку. Обережно переклали на ноші, перенесли до реанімобіля. Володимиру дозволили поїхати із нею. У реанімації одразу ж поставили крапельницю. Інфаркт виявився великий, тому лікарі суворо заборонили Ірині будь-які рухи та хвилювання. Чоловіка відправили додому.
Коли Іру виписали, Володя найняв хатню помічницю – пенсіонерку Віру Василівну, яка пашіла здоров’ям та ентузіазмом. Вона спочатку голосила над Ірою, що така молода жінка, а вже інвалід, але Володимир, почувши її гоготіння, суворо заборонив проявляти негативні емоції:
— Не треба раніше часу оплакувати мою дружину, вона обов’язково видужає.
Віра Василівна похитала головою. Видно, не надто вірила у одужання жінки із землистим кольором обличчя і помітною синьовою у зоні носогубного трикутника. Іра більшу частину дня лежала або сиділа в кріслі біля прозорих дверей балкону. Звикла до активного повнокровного життя, вона обтяжувалась своїм становищем, а ще дуже шкодувала Володю.
Ось не пощастило йому. Спочатку маму поховав, тепер вона помирати зібралася. Знову залишиться один. Володимир же, бачачи, що дружина чомусь засмучується, благав її не думати про погане. Він скачав їй на смартфон кілька додатків для прослуховування аудіокниг, подарував флешку зі спокійною умиротворюючою музикою і жартома погрозив пальцем:
— Що б я не бачив тебе чимось засмученою.
Час минав, але колишня Ірина так і не поверталася. Через ослаблення організму вона почала застуджуватися від найменшого протягу. Все це погіршувало її стан, а Володю доводило до відчаю. Невже доведеться пережити ще одну втрату? Втратити жінку, яка так вчасно опинилася поряд? “Ні з ким вона на землі не зрівняється”, – подумки сумував він.
Якось він їхав у чергове відрядження і, проїжджаючи мостом, помітив, що в верболозі біля річки борсається дитина. Він з’їхав із мосту і кинувся туди. Дівчинка років десяти з останніх сил трималася за нижні гілки верби і кричала: “Допоможіть!”. Володя витяг її, загорнув у плед і повернув машину назад до будинку.
Швидко подивився на годинник: “Ех, як не вчасно, спізнююся”. Але все-таки доїхав додому, поклав малу на диван і крикнув хатній робітниці:
— Віро Василівно, ця дівчинка мало не потонула, нагодуйте її і переодягніть, будь ласка.
— Та як же, Володимире Івановичу, хіба можна чужу дитину в будинок привозити?
— На вашу думку, я повинен був кинути її, щоб потонула в річці? Не хочете поратися? Викликайте поліцію. Я поїхав, спізнюся.
Коли відрядження закінчилося, Володя зателефонував Вірі Василівні, щоб дізнатися, як здоров’я дружини і що трапилося з дівчинкою.
— А в нас Настя, у нас така гарна, ласкава, ось приїдете, самі побачите.
Володя купив велику ляльку, набір дитячого посуду, різнобарвний зефір у гарній упаковці і поїхав додому, вигадуючи, як би з перших слів привернути до себе дівчинку. Увійшовши до квартири, він одразу відчув, що в будинку відбулися якісь зміни. Іра, посміхаючись, рум’яна, швидко підійшла до нього і міцно обійняла.
Жодного сліду перенесеного інфаркту у її зовнішності не залишилося. Володя просто не міг повірити очам, але ще більше здивувався, побачивши Настю. Рятуючи її, він запам’ятав лише мокре, змучене тільце з тонкими кінцівками та запалими щічками.
Зараз же перед ним стояла симпатична дівчинка з акуратно заплетеним у косу світлим волоссям і яскравим, ніжно-бірюзовим очима, точнісінько такими ж, як у Іри. Володя ще раз подивився на Настю, потім на дружину і нарешті не витримав:
— Тобі не здається, що Настя, як дві краплі води, схожа на тебе?
— Звичайно, Володю, це ж моя дочка.
Володя про всяк випадок сів у крісло. Щось у його поверненнях з рейсів з’явилася традиція подавати йому сюрпризи. Іра продовжила:
— Я ж так і не розповіла тобі найжахливішої історії свого заміжжя. Коли мій чоловік покинув нас із Настею, він ще мав нахабство дзвонити мені і вимагати, щоб я відписала йому частину квартири, в якій ми жили, хоча вона дісталася мені від батьків. Якось я гуляла з Настею у парку, і подзвонив горе-тато.
Почав погрожувати мені, що якщо я не погоджуся, він викраде дочку і вимагатиме з мене аліментів. Мабуть, геть позбувся совісті, а й розуму. Я почала кричати, що якщо він не припинить мене шантажувати, я заявлю на нього в поліцію. Потім кинула телефон і озирнулася на Настю, а її ніде не було. Обшукала весь парк безрезультатно.
Заявила в поліцію, а вони мені: “Чекайте, три доби ще не минуло, може, вона сама повернеться”. І поки вони чекали, я бігала по всьому місту, розклеювала фото доньки, обдзвонювала батьків її подруг, загалом вела власне розслідування. Навіть до чоловіка з’їздила, хоч була впевнена, що це не його рук справа. Настя так і не знайшлась. І з того часу я не могла посміхатися.
– Нічого собі збіг! – здивовано пробурмотів Володя. — Виходить, я врятував твою дочку? А чому вона опинилася у річці?
— Ох, усі ці роки вона жила в сім’ї якихось язичників. Вони її викрали, навчили стрибати через багаття, поклонятися якимсь бовванам. Добре, що моя дівчинка весь час пам’ятала, як її звати. Вони ж по-іншому її називали, навіть документи їй зробили. Казали, що коли виросте, видадуть заміж за бога Хорса. А я підозрюю, що збиралися принести її на поталу.
Уявляєш, вони все ще жертвопринесення практикують,— Іра ковтнула води і продовжила:— І ось, коли вони їхали кудись на возі, Настя взяла й зістрибнула на міст, з моста у річку. Плавати-то не вміє, але течія її підхопила і віднесла подалі. Вже біля аеропорту зачепилась за дерево, де ти її знайшов.
Володя слухав і не міг повірити. Дівчинка весь цей час уважно дивилася на нього, а потім кивнула в його бік.
— Мамо, ось цей дядько мене з річки витяг.
— Знаю, доню, знаю, — усміхнулася Ірина, — тільки це не дядечко тепер, а мабуть буде твій тато, — вона благаюче подивилася на чоловіка.
Він сів біля дівчинки, обхопив її руками і мало не заплакав.
— Звичайно, звичайно, я твій тато, а хто ще? Якби ти знала, як я радий, що знайшлася, а тепер ми житимемо всі разом, дружною сім’єю, і мама, нарешті, посміхатиметься. Правда, мамо?
— Правда, тату, — усміхнулася Іра. — Коли ми з Настею один одного впізнали, у мене всередині ніби лампочка засвітилася, і всі хвороби поділися кудись, навіть знати не хочу, куди.
Але через півроку знову пролунали дивні дзвіночки в організмі Іри. Кинувши всі справи, вся родина поїхала до лікарні.
– При надії, – повідомив лікар.
