Того дня на порозі мого медпункту стояв чоловік, якого все село вважало покі… вже п’ятнадцять років.
Я спочатку й не впізнала. Стоїть чоловік, худий, виснажений, в чужому, міському одязі. Обличчя – суцільно зморшки, як кора на старій березі, а під оком шрам білий, рваний.
І тільки коли він підняв очі, у мене серце обірвалося і в п’яти пішло. Очі-то були Володимира. Володимира Тараненко, чоловіка Поліни. Такі ж сині, як волошки в житі, тільки вицвіли вони, ніби на сонці довго лежали.
– Семенівна… – голос хрипкий, надтріснутий. – Це я.
А я стою, як вкопана, і слова вимовити не можу. Руки самі по собі до пляшечки з корвалолом тягнуться.
Володя, якому ми п’ятнадцять років тому всім селом заочно поминки справляли. Який поїхав на заробітки в місто та й зник, як у воду канув. Ні звістки, ні чутки. Поліна тоді почорніла вся від горя.
Ох, яке у них кохання було! Пам’ятаю їх ще зовсім молодими. Володя – кмітливий хлопець, веселун.
А Поля – тиха, рум’яна, волосся довге. Він як гляне на неї – вона вся і спалахне, як маковий цвіт. Жили душа в душу. Він для неї шпаківню під вікном змайстрував, гарну таку, з різьбленим дахом. Казав:
« Ось, Полечка, як і шпаки навесні – я завжди до тебе повертатимуся, де б не був».
І щовесни вони разом чекали цих шпаків, і ті прилітали, селилися, виводили пташенят. Їхнє щастя було просте, як польова квітка, але таке справжнє.
А потім прийшли лихі роки, роботи в колгоспі не стало. Володимир, як і багато чоловіків, поїхав до міста, на будівництво. Обіцяв через півроку повернутися з грошима, будинок підправити.
Цілував Поліну на прощання біля самої хвіртки, а вона трималася за його сорочку, ніби боялася відірвати від себе.
«Ти тільки повертайся, Володю», – шепотіла. А він сміявся: «Та куди ж я від тебе дінуся, моя дурна! Чекай».
І вона чекала.
Перший рік вона бігала на пошту щодня, все чекала звістки. Другий рік – ходила як тінь, очі згасли, а хустка на голові зсунулася набік, ніби й сил поправити не було. Люди в селі говорили різне: хтось – що хлопець зник, хтось – що завів нову сім’ю.
А Поліна нікого не слухала. Вранці виходила на ґанок, поглядала на шпаківню і чекала. Шпаки прилітали і відлітали, а Володі все не було.
Через п’ять років прийшов папір, що він вважається зниклим безвісти. Ось тоді Поліна і зламалася. Не плакала – сльози, мабуть, всі виплакала, – а просто застигла.
Ходить, все робить на автоматі, а в очах порожнеча, як у занедбаному колодязі. Я до неї і так, і сяк, чаєм відпаюю, а вона сидить, мнучи в руках краєчок старенької скатертини, і дивиться в одну точку, за вікно, на ту саму шпаківню, яка вже похилилася і облупилася від дощів і вітрів.
Потім у її житті з’явився Михайло. Чоловік наш, сільський, вдівець. Спокійний, небалакучий, надійний.
Він не говорив красивих слів. Він просто прийшов і мовчки полагодив їй продірявлений дах. Потім наколов дров на всю зиму. Він ходив навколо її горя навшпиньки, не турбував, а потихеньку відігрівав своїм мовчазним теплом.
Через сім років після зникнення Володимира вони розписалися. Тихо, без весілля. Село зітхнуло з полегшенням: хоч одна змучена душа знайшла притулок.
Незабаром у них народився синок. Жили вони негучно, але добре. Поліна відтанула, щоки знову порожевіли, в очах з’явилося життя.
І тільки іноді, навесні, я помічала, як вона підходить до вікна і довго-довго дивиться на стару, порожню шпаківню…
Ось тепер, через п’ятнадцять років, на моєму порозі стояв Володя. Живий.
-Що з тобою було, рідний? – питаю, а у мене голос тремтить.
І він розповів. Історія страшна, як у кіно.
Потрапив він у місті під машину. Травма голови була сильна, пам’ять втратив зовсім. Ні хто він, ні звідки. Документи вкрали, поки він був без свідомості. Довго лежав у лікарні, потім блукав, перебивався випадковими заробітками.
Жив як уві сні, з діркою замість минулого. А кілька місяців тому впав , знову головою вдарився. І пам’ять почала повертатися.
Спершу уривками, спалахами… Запах сіна, обличчя Поліни, шпаківня під вікном… І ось він тут. Добрався майже пішки.
Я слухала його, а сама була розбита на шматки. Ось як життя повертає, прости Господи.
– А Поля… Полечка як? – запитав він, і в голосі було стільки надії, що мені стало важко дихати. – Чекає?
Що я йому могла сказати? Я мовчки налила йому валеріану, простягнула склянку. Руки у нього тремтіли, склянка стукала об зуби.
– Іди, Володю, – кажу. – Іди додому. Сам все побачиш.
Він пішов до свого будинку, а я слідом, трохи віддалік. Не могла я його одного відпустити. Серце чуло біду.
Ось він, їхній старий будинок. Підправлений, з новою трубою. З труби виходить димок. А біля ґанку хлопчик років семи возиться з якоюсь деревиною.
Володимир завмер біля хвіртки, вчепився в неї так, що кісточки побіліли. Двері на ґанок відчинилися, і вийшла Поліна. Вона погладшала, але все та ж – рідна.
– Михайле, ти скоро? Вечеря холоне, – крикнула вона в бік сараю.
І тут вона побачила його.
Знаєте, я багато в житті бачила. Але такого погляду – ніколи. У ньому було все: і зневіра, і жах, і радість, і страшний, неминучий біль. Вона спершу зробила крок до нього, руки простягнула, як уві сні… І завмерла.
З сараю вийшов Михайло. Спокійний, кремезний. Побачив Володимира, побачив обличчя Поліни – і все зрозумів без слів. Він не закричав, не кинувся з кулаками. Він просто опустив сокиру, яку ніс у руці, і встав поруч з Поліною, трохи позаду, немов опорою їй.
А Володя дивився на них, на хлопчика біля ґанку, на живіт Поліни, який вже вгадувався під сукнею, і його сині очі темніли, наповнюючись такою тугою, що, здавалося, всі осінні дощі зібралися в них.
– Поля… – видихнув він.
Вона мовчала. Тільки по щоці повзла скупа, важка сльоза. Вона подивилася на нього так, як дивляться на стару фотографію, на привид з минулого життя.
З любов’ю, з ніжністю до того, чого вже ніколи не буде. А потім повільно, як уві сні, повернулася і взяла Михайла під руку. Міцно-міцно.
Це була її відповідь. Без слів.
Володя все зрозумів. Він просто кивнув, розвернувся і пішов геть від свого будинку, від своєї Поліни, від свого життя, яке у нього відібрали, а потім повернули, коли воно стало йому вже не по зросту.
Йшов, не озираючись. А спина у нього була така, знаєте, ніби на неї разом всі ці п’ятнадцять непрожитих років навалилися.
Він поїхав того ж вечора. Більше його в селі ніхто не бачив.
Наступного ранку я побачила, як Михайло, похмурий, із застиглим обличчям, приставив до дерева драбину і зняв стару, похилену шпаківню.
Не зламав, ні. Акуратно зняв і відніс у сарай. Назавжди.
Ось і скажіть мені, хто в цій історії правий, а хто винен? Адже вона чекала. Довго чекала. Але, може, просто… не дочекалася?
Спеціально для сайту Stories
