Село Соснівка невелике. Однією з найзаможніших господинь була Клава. Вже немолода, повна, незграбна, на вигляд некрасива і… самотня. Років десять тому її батьки один за одним пішли з життя.
Більше родичів не було. Так і жила одна у величезному будинку. Двір повний худоби. Постійно їздила до міста м’ясом, маслом, молоком торгувати. Їздила на бусі. Спочатку на старому батьківському, а недавно новий купила.
Селяни постійно її обговорювали: мовляв, навіщо їй все це? А Клава все ще в душі сподівалася, що хтось із сильної половини людства зверне на неї увагу. Чоловіки щось не звертали. Мало того, що некрасива, так ще руки грубі і сильні, як у чоловіка.
Але найголовніше, що дітей у неї бути не могло.
Важко було одній з таким господарством. Бажаючі допомогти лише зрідка знаходилися. Хіба що навесні город мотоплугом зорати. Доводилося самій і дрова колоти, і худобу заб.вати.
Так би й пройшло її життя, але в селі з’явився безхатченко. Для села це явище дуже дивне. Однак, з’явився. Перший день просто оглядався. Але “голод не тітка”, став у двори заглядати, пропонував допомогти. Гнали його, звичайно, іноді милосердні годували.
І ось одного разу в суботу вранці, Клава завантажила свій бус м’ясними та молочними продуктами для продажу. А машина не заводиться. Багато чого могла Клава по господарству робити. А ось розібратися, що там всередині машини – це не її.
І тут з’явився безхатько, дивився, дивився, як вона мучиться, і так ввічливо запропонував:
— Давайте я вам допоможу!
— Що ти допоможеш? — грубо запитала Клава.
— Машину завести.
— Ну, спробуй!
Той хвилин двадцять покопався, і машина завелася. Господиня, тут же сунула безхатьку сотню, подумавши, дала ще одну, і швидше до машини – товар-то швидкопсувний.
А безхатченко навздогін запитує:
– Може, ще чимось допомогти?
Та тільки рукою махнула:
– Після обіду приходь!
Сіла в машину і поїхала.
***
Повернулася господиня далеко за полудень. Настрій хороший – майже все м’ясо і молоко продала. Бачить, біля воріт той самий безхатченко стоїть.
– Господине, я прийшов. Ви мені роботу обіцяли.
– Зараз, машину зажену.
Загнала машину, собаку на ланцюг посадила і йому рукою махнула. Зайшов той, а двір величезний. Кивнула Клава на лежачі біля лазні поліна:
— Дрова колоти вмієш?
— Вмію, — а полін-то цих багато.
Господиня зайшла в сарай, вийшла з сокирою. Безхатченко взяв її в руки:
— А що вона така тупа?
— Я ножі сама точу, — збентежено промовила Клава. — А сокира не виходить. У сараї є наждак, але він з тих пір, як батько пішов з життя, не працює.
— Можна подивитися?
— Зайди, подивися!
Зайшов той у сарай, здивовано похитав головою від великої кількості різного інструменту, від покритих пилом деревообробного верстата і наждаку, що стояв у кутку.
На подив господині, наждак запрацював. Безхатько заточив сокиру.
Вийшов чоловік у двір, зняв свою брудну куртку і став дрова колоти. Та так швидко у нього виходило, що Клава навіть задивилася. Похитала головою і пішла додому.
Незабаром вийшла.
— Тебе, як звати? — запитала у працівника.
— Зіновій.
— А мене — Клава, — представилася жінка. — Ходімо, Зіновій, пообідаємо!
— Якось незручно, — зніяковів той.
— Ходімо, ходімо!
Працівник зайшов, помив руки і сів за стіл. А на столі була гаряча картопля, домашня ковбаса, сало, солоні огірки.
— Їж, їж! Не соромся! — кивнула на цю їжу господиня. Зіновій наївся, випив чаю і пішов працювати.
До сутінок працював, але дров було багато, лише половину переколов. Тут знову вийшла господиня:
— Зіновій, з усім ти до ночі не встигнеш. Сьогодні субота, ти краще лазню затопи і сам помийся. А дрова почекають.
— Як скажеш! — і попрямував до лазні.
Натопив лазню. Спочатку господиня помилася. А перш ніж відправити працівника в лазню, підвела до шафи:
— Вибери одяг! Від батька ще залишилося. Все нове, викинути рука не піднімається.
— Дякую! — кивнув той, вибрав одяг і попрямував митися.
Після лазні сіли вечеряти. Клава і запитала:
— Ти хоч розкажи про себе!
— Сорок п’ять мені вже. Був одружений. Щось у нас з дружиною не склалося. Розлучилися. Син у неї залишився. Почав прикладатися до чарки. Жив у бабусі. Працював ким доведеться. Скрізь хвалили… до першої зарплати. Іноді до другої затримувався.
Коли бабуся була жива, трохи мене соромила, — він все нижче і нижче опускав очі. — Як пішла з життя, я відразу під гору покотився. Проп.в квартиру. Жив, де доведеться. Не помітив, як сорок стукнуло. Вирішив за розум взятися.
Раптом по його обличчю промайнула посмішка.
— Зустрів жінку. Почали жити, не розписані. Народилася дочка. Не знав я тоді, що моя дружина сама раніше вживала, але лікувалася. Коротше, почали ми з нею вживати. Поб.вся якось через це з сусідом. Дали мені два роки.
Обличчя чоловіка стало похмурим.
— Перед поверненням твердо вирішив, що гірке більше п.ти не буду. Повернувся. А у моєї другої дружини вже інший. Навіть з дочкою побачитися не дали. Бит.ся не став. Не захотів повертатися туди ж. Але і в місті залишатися теж не міг, відчував, що не витримаю і все піде по-старому. Пішов, куди очі дивляться. Ось тут і опинився.
— Так. Нелегка у тебе доля, — похитала головою Клава. – Що далі робити думаєш?
– Поки не знаю.
– Знаєш що, Зіновій, залишайся у мене! Будинок у мене великий. Ти людина рукаста.
На обличчі чоловіка промайнуло здивування, яке змінилося радісним виразом:
– Клава, мені діватися нікуди. Дуже тобі дякую!
Господиня постелила йому в одній з кімнат. Зіновій більше двох років не спав на ліжку з чистими простирадлами. Та й втома давала про себе знати. Заснув, ледь торкнувшись подушки.
А Клава всю ніч не могла заснути. Відчувала, що з появою цього чоловіка зміниться її доля. Але вона навіть припустити не могла, наскільки круто зміниться життя їх обох.
Прокинувся Зіновій від шуму на кухні. Втягнув носом, пахло якоюсь випічкою. Зайшов у ванну кімнату. Озирнувся, похитав головою. Добре, звичайно, що в будинку є і ванна, і туалет. Але якось все не зовсім правильно змонтовано.
Тут і господиня в ванну кімнату заглянула:
— Ти що розглядаєш?
— Щось у тебе, господине, все тут не зовсім правильно працює.
— Ти і в цьому розбираєшся?
— Розуміюся. Кілька років сантехніком працював, — посміхнувся Клаві. — З дровами розберуся. Розберуся з майстернею. Потім вже з сантехнікою.
— Який ти рукастий! — посміхнулася господиня і додала. – Я в місто їду. Ти залишаєшся сам.
— Не хвилюйся! Все буде добре.
До обіду перерубав дрова. У дворі підмів і навіть свинарник вичистив. Тут і господиня приїхала. Побачила все це, похитала головою і посміхнулася.
Пообідали.
Вона зайнялася справами на городі, він до вечора майстерню в робочий стан привів.
Радісно на душі у господині, як не як, а чоловік в будинку з’явився. А ввечері він підійшов і запитав:
– Клава, лазню сьогодні натопити?
– Топи!
Пішов Зіновій лазню топити, а вона вдома почала прибирати і вечерю готувати.
Натопив він лазню. Зайшов у будинок:
— Клава, йди мийся!
— Йди ти першим, у мене м’ясо ще не готове.
Вимився він, і господиня пішла.
Повертається, вся така свіжа. Накрила на стіл, зайшла в його кімнату:
— Зіновій, ходімо вечеряти! — а сама в дверях стоїть.
Встав той, попрямував до дверей і в такій близькості від жінки опинився. Руки мимоволі зімкнулися на її стегнах… губи потягнулися до її губ…
Жінка скрикнула… її очі безвольно закрилися…
***
Клава розквітла на очах усього села. Адже тепер у неї був коханий чоловік. Та й Зіновій став схожим на успішного чоловіка. Вони з дружиною відкрили свій магазинчик на ринку. До осені він отримав права. Клава тепер за кермо і не сідає. Ніколи жінка не відчувала себе такою щасливою, їй хотілося, щоб так було завжди. Але доля приготувала для неї ще один сюрприз.
***
Зіновій того дня повернувся з міста, задумливий і похмурий.
— Що сталося? — злякано запитала Клава.
— Сьогодні до нас у магазин зайшла жінка, вона раніше була моєю сусідкою. Сказала, що вчора моя колишня дружина пішла з життя. Співмешканець кудись зник. Її навіть поховати нікому, — подивився своїй дружині в очі. — Клаво, дай грошей! Поховаю її по-людськи.
— Скільки потрібно? — запитала Клава, трохи подумавши.
— Тисяч тридцять.
Вона дістала потрібну суму:
— Правильно ти, Зіновій, робиш. Адже вона теж була людиною і на той світ повинна піти по-людськи.
– Дякую, Клаво!
Він взяв гроші і поїхав.
***
Три дні вже не було чоловіка, якого вона полюбила всією душею. Тривожно стало на серці, відчувала, що щось має статися.
І ось їхній бус під’їхала до двору. Вона вибігла назустріч. З машини вийшов Зіновій, а разом з ним дівчинка, така маленька і худенька. Вона притиснулася до нього і злякано дивилася на незнайому тітоньку.
— Клаво, це моя дочка Ірина. У неї, крім мене, нікого немає.
Завмерла жінка, не відриваючи очей від крихітки. Адже у неї самої ніколи не буде дітей. Може, сам Бог вирішив нагородити її цим дивом?
— Проходьте! — зачаровано прошепотіла Клава.
Зайшли в будинок.
Господиня заметушилася на кухні. Налила дівчинці курячого супу. Та почала їсти, намагаючись робити це акуратно, але, мабуть, була голодна і акуратно у неї не виходило. А Клава вже поставила на стіл склянку з молоком, поруч поклала булочку, поставила чашку з полуницею.
Зіновій вийшов у двір, загнав машину. Заніс речі дівчинки, які помістилися всього в один пакет. Знову вийшов у двір, у якихось справах. Жінка цього не бачила, вона, не відриваючись, дивилася на дитину.
Дівчинка поїла, встала з-за столу. І раптом схопила долоньку Клави своїми маленькими ручками, подивилася знизу вгору і тихо промовила:
— Дякую!
Жінка впала на коліна, обійняла дівчинку, прошепотіла:
— Я тебе нікому не віддам! — і заплакала.
Тут зайшов Зіновій, зупинився на порозі, вражений побаченим. Підійшов:
— Клаво, що сталося?
— Вона буде нашою донькою! — промовила жінка крізь сльози.
Зіновій опустився поруч з ними на коліна:
— Клаво, виходь за мене заміж!
Спеціально для сайту Stories
