Навалилося багато термінової роботи, Дарина навіть на обід вирішила не ходити. Але тут зателефонувала мама.
– Що, мамо? Говори швидше, у мене багато роботи, – поспішно відповіла Дарина.
– Донечко… – Голос мами був слабкий, ніби здалеку. – Мені погано…
Дарина подумала, що зв’язок переривається, почекала, але почула лише стогін.
– Мамо, тебе погано чути… Мамо! Я зараз приїду! – Дарина підбігла до шафи і зірвала з вішака куртку.
– Прикрий мене, якщо що, – сказала вона колезі і вибігла з кабінету.
Тільки на вулиці помітила, що вибігла в офісних туфлях на підборах. Повертатися часу не було, і Дарина побігла на парковку. Ключі від маминої квартири лежали в бардачку. Дзвінок її налякав, Дарина поспішала, тому їхала, порушуючи правила руху. Нічого, заплатить штраф, аби встигнути.
Коли вона вбігла в квартиру, мама сиділа на дивані, скорчившись і притискаючи руки до грудей.
– Що, мамо, серце?
Мама відкрила очі і тут же скривилася від болю.
– Зараз, потерпи. – Дарина дістала з кишені куртки телефон і викликала «швидку».
Швидше було б відвезти маму в лікарню на машині і не чекати «швидку», але Дарина не знала, чи зможе мама спуститися сама вниз, будинок у неї без ліфта, чи можна їй взагалі рухатися.
Про те, щоб покликати сусідів на допомогу, годі й думати. Середина робочого дня, вдома тільки люди похилого віку.
Чекаючи «швидку», Дарина гладила маму по плечу і примовляла, що зараз приїдуть лікарі, відвезуть її до лікарні, все буде добре.
Двері вона залишила відчиненими. Коли увійшли лікарі, Дарина встала з дивана і плутано пояснила, що сталося.
Лікар помацав пульс, виміряв тиск.
– Забираємо вашу маму в лікарню. Ілля, бігом за носилками, а ви, дівчино, поки знайдіть її документи.
– Що з нею, докторе? – запитала з тривогою Дарина.
– Серцевий напад, схожий на інфаркт. – Він похитав головою.
Незабаром повернувся Ілля з водієм і носилками. Дарина провела маму до машини, хотіла їхати з нею, але лікар сказав, що вона буде тільки заважати, назвав номер лікарні і порадив дізнаватися про стан мами по телефону.
Дарина поїхала на роботу. Обідня перерва давно закінчилася і їй дістанеться, якщо виявлять її відсутність. Вона вирішила об’їхати світлофори і поїхала через двори. Виїжджаючи на головну дорогу, відчула, що машину повело вбік.
Дарина зупинилася біля тротуару і вийшла. Так і є, переднє колесо спущене. Тільки цього бракувало.
І що робити? Колесо важке, якби вона була в кросівках, то могла б спробувати витягнути його з багажника, але на шпильках…
Від безсилля хотілося розплакатися прямо тут.
Дарина стояла перед відкритим багажником і думала, чи не викликати евакуатор.
Ні, це занадто довго. Поруч зупинився позашляховик, з якого вийшов молодий чоловік.
Подивившись на спущене колесо, на ноги Дарини в легких туфлях, він відразу все зрозумів і оцінив ситуацію.
– Запасне є?
Дарина кивнула. Від радості, що він готовий їй допомогти, вона мало не розплакалася. Чоловік дістав запасне колесо, приніс зі своєї машини інструменти і взявся до роботи.
– Ідіть в машину, замерзнете, – сказав він, не обертаючись до Дарини.
Ноги в легких туфлях дійсно замерзли, все-таки осінь, до того ж пішов дощ. Дарина сіла в машину і зателефонувала Андрію, але він не взяв трубку. Вона так і не змогла додзвонитися до нього.
Їй здавалося, що чоловік занадто довго копається. Невдовзі він заглянув у машину і сказав, що можна їхати, ось тільки прибере колесо в багажник.
– Не забудьте заїхати в автомайстерню і заклеїти шину, – сказав чоловік.
– Дякую. Скільки я вам винна? – про всяк випадок запитала Дарина.
– І куди, якщо не секрет, ви поїхали в туфлях? – глумливо запитав він.
– Мама подзвонила, їй стало зле, я поспішала, так і вибігла з офісу. Візьміть серветки.
– І що з мамою? – запитав чоловік, протираючи руки вологими серветками.
– «Швидка» до лікарні відвезла. Серце. Дякую, що виручили мене.
– Немає за що. Бажаю вашій мамі якнайшвидшого одужання. – Чоловік віддав їй пачку серветок і пішов до своєї машини.
Вбігши в офіс, Дарина біля ліфта зіткнулася з начальницею.
– Ви що, Дарино Анатоліївно, тільки з обіду йдете? – вона демонстративно подивилася на годинник на зап’ясті. – Ще одне таке запізнення і отримаєте догану. Знахабніли зовсім, в обідню перерву свої особисті справи робите… – пробурмотіла начальниця і пішла до виходу.
Дарина видихнула.
Насамперед вона зателефонувала подрузі і попросила дізнатися, що з мамою. Подруга працювала в цій же лікарні, куди відвезли маму, правда в іншому відділенні.
Та передзвонила через півгодини, які здалися Дарині вічністю. Сказала, що напад купірували, інфаркт не підтвердився, мама лежить під крапельницею в реанімації, швидше за все, завтра її переведуть в палату, тоді можна буде відвідати.
– А ти як? – запитала подруга.
– Зірвалася з роботи, на зворотному шляху колесо пробила, до Андрія не можу додзвонитися, – поскаржилася Дарина.
– Зрозуміло. Тримайся, подруго.
Андрій так і не передзвонив. Коли Дарина приїхала додому, він сидів з ноутбуком.
– Ти де був? Я раз сто набирала тобі, – накинулася вона на нього.
– Як де? На роботі. У нас нарада була, – незворушно відповів Андрій.
– Весь день?
– Вибач, вимкнув звук і забув увімкнути. А що сталося?
– А передзвонити? – не відставала Дарина. – Маму з серцевим нападом «швидка» до лікарні відвезла, добре, що не інфаркт. Я з роботи додому зірвалася, колесо пробила, а до тебе не додзвонитися!
– Обережніше треба їздити. З мамою що?
Все з’ясували, помирилися, але тривога і передчуття біди не відпускали Дарину.
***
З Андрієм вони познайомилися два роки тому в кафе, куди вони з подругою забігли випити кави і поговорити.
– На тебе хлопець дивиться, просто очей не зводить, того й чекай, дірку просвердлить, – тихо сказала подруга.
– Де? – Дарина озирнулася навколо і зустрілася поглядом з гарним хлопцем. Вона зніяковіла і відвела очі.
А він підійшов до їхнього столика і запитав, посміхаючись:
– Дозволите?
Від цієї його посмішки серце забилося в грудях.
Подруга сказала, що їй час і пішла, а вони сиділи і розмовляли, потім гуляли по місту. Дарина закохалася. Через два тижні вони почали жити разом.
Дарина чекала, що він ось-ось зробить їй пропозицію, навіть натякала. Але Андрій говорив, що жити у дівчини це одне, а прийти в її квартиру чоловіком, це зовсім інше, він так не може, тому потрібно трохи почекати. Ось купить квартиру, тоді…
Це «тоді» тривало вже два роки.
Ні, її все влаштовувало в Андрії, крім одного – почуття невизначеності. І мама постійно капала на мізки, що якщо відразу не одружився, то до цього справа навряд чи дійде. Не треба було поспішати, жити разом…
У вихідні Андрій часто ходив з друзями на тенісний корт, а Дарина займалася прибиранням квартири. Андрій мав звичку вішати брудні сорочки в шафу. Кожного разу перед пранням вона перевіряла сорочки в шафі.
Раптом Дарина звернула увагу, що кишеня його піджака надулася. Вона сунула руку і дістала червону заповітну коробочку.
Дарина сіла на диван і тільки тоді відкрила її. У прорізі сиділа золота каблучка . Білий камінь красиво заграв гранями на світлі. Дарина задихнулася від щастя.
Даремно вона сумнівалася в Андрії. Він купив каблучку, та ще й з діамантом! У день народження він зробить їй пропозицію! Вона наділа каблучку на палець! Дарина відвела руку і замилувалася грою каменю.
Потім зітхнула з жалем, зняла каблучку і поклала її в коробочку. Нічого, стільки чекала, почекає ще трохи. Дарина повернула каблучку в кишеню піджака.
Наступного дня вона знову заглянула в шафу, але каблучки в кишені не було. Дарина вирішила, що Андрій її переховав.
Нарешті настав день народження. За столом Андрій виголосив тост, побажав усього найкращого і простягнув Дарині оксамитову коробочку. Дарина зволікала, чекала. Але пропозиції руки і серця так і не було.
– Відкривай же швидше, – поспішила її подруга.
Коли Дарина, нарешті, відкрила коробочку, там лежала не каблучка, а золоті сережки.
Напевно, на її обличчі відбився весь спектр почуттів, від розчарування до образи, тому що Андрій зніяковів і опустив очі.
Коли гості пішли, Дарина прямо його запитала, кому призначалося каблучка.
Андрій сказав, що друг купив своїй дівчині, а його попросив потримати каблучку у себе, щоб наречена не знайшла. Дарина не повірила.
– Не знав, що ти нишпориш у моїх кишенях. Тобі не сподобалися сережки? Добре, завтра підемо і купимо тобі каблучку, яку захочеш, – здався Андрій.
– А підемо, – сказала Дарина.
Андрій не розраховував на таку відповідь. Але слово не горобець… Наступного дня вони пішли в ювелірний магазин. Дарина вирішила помститися і вибрати найдорожчу каблучку.
– Добрий день, що вас цікавить? – запитала дівчина-продавець.
– Каблучка? А та, що ви купили, їй хіба не сподобалася? – запитала вона, дивлячись на Андрія.
– Ти купив каблучку? А казав, що друг… – Дарина здивовано подивилася на Андрія.
Продавець зрозуміла, що припустилася помилки і почала вибачатися, що помилилася.
– Я все поясню, – прошепотів Дарині Андрій.
– Не ходи за мною, – сказала Дарина і вибігла з магазину.
Вона сіла в машину і поїхала. Її трясло.
Ось і все. Зручно влаштувався, жив з нею, а зустрічався ще з кимось, навіть каблучку подарував. А всі його слова про квартиру – це всього лише відмовка.
Навряд чи продавець помилилася. Не всі купують каблучки з діамантами, а Андрій до того ж гарний, його важко не запам’ятати, тим більше з кимось переплутати.
Андрій дзвонив, але Дарина вимкнула телефон. Сльози текли по щоках. Якою ж дурною вона була…
Вона не помітила, коли зупинилася біля тротуару. Раптом хтось постукав у віконце. Дарина опустила скло.
– У вас знову пробило колесо? – запитав чоловік, посміхнувшись, але помітивши заплакане обличчя Дарини, посерйознішав.
Виявляється, вона зупинила машину майже на тому самому місці, де зовсім недавно він міняв їй колесо.
Дарина похитала головою і з новою силою заплакала. Потім вони сиділи в кафе, і Дарина розповідала про каблучку, про день народження…
– Може, ви помиляєтеся? Вони з другом разом купували каблучку, друг дійсно на час віддав йому каблучку? – запитав Данило.
– Може, але це вже нічого не змінює. Він міг зробити пропозицію і без каблучки, навіщо тягнув мене в магазин? Просто одружитися не входило в його плани, у всякому разі, на мені.
Данило приніс їй морозиво.
– Мені воно завжди допомагало заспокоїтися. Коли я був маленьким, мама купувала мені морозиво, коли я ревів.
***
З Андрієм вони розлучилися. Спочатку Данило став часто траплятися Дарині на очі, ніби випадково. Потім запросив у кіно, потім вони їздили до Києва на вихідні…
Іноді він залишався у неї на ніч, але Дарина була проти, щоб жити разом. Поступово вона відтанула і почала довіряти Данилові.
Через чотири місяці він зробив їй пропозицію і подарував каблучку. Неважливо, що діамант був маленький, зате від щирого серця.
Вона часто думала, скільки б ще Андрій обманював її, якби вона випадково не залізла в шафу і не знайшла каблучку, призначену для іншої дівчини?
Загалом, якщо не готовий знайти скелет у шафі, може, краще взагалі не відкривати шафу?
І вже тим більше не ритися в чужих кишенях…
Спеціально для сайту Stories
