Олег і Тетяна переїхали в нову квартиру після того, як народилася їхня дочка Марія. Молода пара раділа власному житлу – невелика двокімнатна квартира, на яку вони збирали гроші кілька років з самого весілля.
Звичайно, і батьки з обох сторін допомогли. І робота Олега була поруч – великий перспективний завод.
Тепер майже щодня мешканці двору бачили Таню, яка гуляла з коляскою. Молода жінка дбайливо поправляла ковдрочку, що вкривала дитину, і сідала з книгою біля під’їзду, коли дитина засинала.
Особливо любила спостерігати за матусею з дитинкою сусідка з першого поверху Ірина Іванівна. Вона виходила у двір, щоб полоти і рихлити свої клумби в палісаднику.
Худенька, моложава пенсіонерка посміхалася Ірині, вони віталися. І, як завжди, Ірина Іванівна запитувала у Тані:
– Дочка спить?
І отримавши ствердну відповідь, бралася старанно доглядати за квітами.
– Дивна якась наша сусідка знизу, – розповідала чоловікові ввечері Таня.
– Хто? Бабуся – божа кульбаба? – посміхався чоловік, – що в ній не так?
– Немов блаженна посміхається, займається в клумбі і вічно цікавиться: чи спить наша Марійка. Інші люди як люди, привітаються і йдуть собі повз. А вона намагається показати свою увагу, – відповіла Тетяна.
– Так що ж в цьому поганого? На мою думку – це нормальне сусідське спілкування. І, можливо, вона самотня. Немає з ким поговорити, а тут хоч парою слів перекинутися… Таким старим можна тільки поспівчувати… – сказав Олег.
– Та мені все одно, звичайно, але в місті так рідко буває. Може, вона з села, де всі знаються, вітаються і живуть однією сім’єю… – припустила Таня.
І вона виявилася права. Незабаром сіла з нею поруч на лавку Ірина Іванівна і пошепки розповіла, що вона багато років жила в селищі, вчителювала, а коли школу закрили, то переїхала до міста.
– Все одно сім’я у мене не склалася, – говорила Ірина Іванівна, – а тут і стаж допрацювала, і встигла квартиру свою однокімнатну купити. Хоча, сумую досі, люди там кращі, людяніші, чи що…
Так минав час. Спілкування сусідів не було тіснішим, вони як і раніше кивали один одному у дворі, а Ірина Іванівна з посмішкою спостерігала, як росте Марія. Дівчинка почала ходити, а потім і бігати, а ще через деякий час у неї з’явилися друзі з пісочниці. Але Марія полюбила стареньку – бабу Іру, так називала дівчинка свою сиву сусідку.
Одного разу Марія так привіталася з бабусею Ірою, виходячи у двір:
– Вітаю, Божа кульбабо!
Ірина Іванівна відповіла крізь сміх:
– Вітаю, Марійка…
Тетяна почервоніла і смикнула дочку за руку:
– Її звуть Ірина Іванівна. Зрозуміла?
– Ірина Іванівна… – підтвердила Марія, підбігла і обійняла бабу Іру за коліна.
Ірина Іванівна нічого не сказала Тані, вона і так відчувала від неї якусь холодність чи байдужість, але зовсім не претендувала на тепліші стосунки.
Але одного разу так сталося, що Тетяні різко стало зле. З апендицитом відвезли її до лікарні. Олег, який приїхав з роботи, був так засмучений, що не знав, що тепер і робити. Робота у нього була відповідальна, кожен день він відпрошуватися не міг. До того ж Марію вони ще не влаштували в дитячий садок, хоча дівчинці було вже майже три роки.
– А давайте Марію до мене, – запропонувала Олегу Ірина Іванівна, – ми з нею друзі, – будемо грати у дворі і вдома, а після обіду – спати. Я зварю обід і нагодую Марію, не переживайте. Головне, щоб операція у Тані пройшла добре.
– Ви навіть не уявляєте, як ви нам допоможете, Ірино Іванівно! – зрадів Олег, – наші батьки всі працюють, до того ж живуть у сусідній області. Якщо і зможе моя мати приїхати, то не раніше, ніж через три дні.
– Та не переживайте, я впораюся з Марією, я ж вчителька старого гарту, стільки років у школі! Заразом будемо вчити літери і займатися малюванням, – заспокоїла Олега сусідка, – не зривайте матір з роботи. Таню випишуть через тиждень після операції, швидше за все. Їх там рано піднімають і змушують ходити.
Так і стала доглядати баба Іра за дівчинкою. Марія її слухалася, обожнювала слухати казки, розглядаючи картинки в книзі, а у Ірини Іванівни була велика бібліотека дитячої літератури.
Олег вже через пару днів зрозумів, що дочка з радістю йде до своєї няні, і ввечері намагається батькові переказати все, що вони з бабусею робили вдень.
– Треба ж, як ви її зацікавили… – дивувався Олег, – вона до вас бігом біжить, немов тут медом намазано.
– Так і добре. Я дуже рада, – з посмішкою відповідала Ірина Іванівна, – моя професія така була. Не забула поки…
Ірина Іванівна вчила дівчинку самостійно одягатися і роздягатися, прибирати іграшки і мити руки з милом, як належить.
Коли Тетяна повернулася з лікарні, Марія з радістю повисла на ній.
– Ой, як я скучила за тобою, донечко, ось тільки на руки тебе брати не можу, животик поки болить, – притискала до себе доньку Таня.
– Ти як наша баба Іра, теж старенька стала? – запитала дівчинка, – вона мене теж на ручки не бере, немає сил у неї.
Таня посміхнулася, обійняла свою сусідку і подякувала їй.
– Приходьте до мене на чай, я ж так звикла до Марійки… буду сумувати, – попросила Ірина Іванівна.
– Обов’язково. Будемо і далі дружити. Нам, як виявилося, без друзів не можна. А сьогодні моя мама приїжджає. Відпустку взяла. Так що, допомога прибуває і з мого боку теж, – доповіла Таня.
Засумувала Ірина Іванівна. Два дні вона виглядала у віконце, бажаючи побачити, чи не вийшла на прогулянку Марія. Але на вулиці, як на зло, лив дощ, небо висіло низько, і настрій у жінки був таким же – невеселим.
Вона дивувалася собі: всього тиждень провела з дівчинкою, а так прив’язалася до неї, немов це була її рідна онука!
Ірина Іванівна намагалася знайти собі якесь заняття, щоб відволіктися від думок про Марію, але нічого не допомагало: ні улюблене читання, ні в’язання, ні кінофільми.
Уже ввечері на третій день вона сиділа на табуреті на своїй лоджії і дивилася, як мокнуть її квіти. Раптом їй почувся дзвінок у двері.
«Хто б це міг бути?» – подумала вона і поспішила до дверей.
Яким же було її здивування, коли на порозі вона побачила Олега з великим букетом квітів і коробками. За ним увійшли Таня з Марією і бабуся Віра.
– З іменинами! Вітаємо! – закричали вони і почали обіймати Ірину Іванівну.
– З якими? Невже сьогодні мої іменини? – здивувалася Ірина Іванівна.
– Звичайно. Правда, їх відзначають мало не двадцять разів на рік. Дуже популярне ім’я, виявляється! – поцілувала Ірину Віра Григорівна, мати Тані.
Коли компанія сіла за стіл, були подаровані подарунки: новий набір каструль, коробка цукерок і вовняна хустка.
– Ну, завалили подарунками! – зніяковіла Ірина Іванівна, – я й не очікувала, що про мене хтось згадає… Дуже приємно, чесне слово.
Не встигла господиня змахнути сльозу, як Марія встала на табурет. Вона розповіла вірш для бабусі Іри. Оплески так сподобалися дівчинці, що вона відразу захотіла виконати танець, на який запросила бабу Іру.
– Коли ж ви вірші встигли вивчити? – запитала Ірина Іванівна.
– Два дні, поки йшов дощ, – засміялася Віра Григорівна, – адже я вчителька початкових класів, ми з вами колеги.
– Тому вам буде про що поговорити, – теж засміявся Олег, – ех, жили б ближче… Тоді Марія була б охоплена подвійною увагою вчителів.
– А я буду часто тепер приїжджати! Це вирішено, – пообіцяла мати Тані, – тим більше, крім вас, рідних, у мене тут з’явилася ще й хороша наставниця, і колега.
Так і склалося: приїжджаючи до онуки, дочки і зятя, Віра Григорівна неодмінно відвідувала і Ірину Іванівну. Завжди на такі посиденьки приходила і Марія, а потім до них приєдналася і Тетяна.
Дуже цікавою співрозмовницею була ця сімдесятирічна колишня вчителька. Розповіді з життя, випадки з практики, цікаві шкільні історії, спогади про село.
Навіть Марія слухала розповіді про учнів, розкривши рот. А Таня сказала якось чоловікові:
– Я й не думала, що їй всього лише сімдесят з хвостиком. Адже це небагато… Вона така молода душею…
– Просто вона не фарбує сивину, не намагається виглядати молодшою. Може, і правильно? – задумливо промовив Олег.
– Це їй вирішувати, але вона дивовижна людина. Ось тобі і Божа кульбаба. З першого погляду і не подумаєш, що в цій жінці стільки доброти, тактовності, чарівності. І головне, робота в школі така нервова, важка, відповідальна. А вона не стала злою і сварливою… – сказала Таня, – нам пощастило з сусідкою.
– Це відчула і наша Марія. Дітей не обдуриш. До злої людини не підуть. А тут – практично споріднені душі.
Так і було. Марія тягнулася до своєї сивої подруги. Вони часто зустрічалися у дворі, коли дівчинка, яка вже відвідувала дитсадок, вечорами кликала бабу Іру погуляти, кричачи біля її віконця.
– І як я раніше без твого керівництва жила, моя дівчинко? – говорила Ірина Іванівна, виходячи на прогулянку, – у що сьогодні пограємо?
Вони стрибали на асфальті, намалювавши класики. Потім поливали квіти, або йшли збирати в сквер листя для гербарію. Завжди знаходилося невідкладне цікаві справи.
Іноді траплялося, що Ірина Іванівна хворіла. Тоді Марія, зібравши навколо себе дітей з усього двору, була «головною».
Вона керувала іграми, проводила різні веселі старти, і навіть виносила банку з мильною водою. Ставши на лавку, Марія видувала бульбашки, а задоволені видовищем діти ловили їх.
Всі ці розваги Марія влаштовувала навмисно під самими вікнами баби Іри, тому що жінка дивилася на своїх маленьких друзів в цей час з вікна і посміхалася.
– Схоже, Марія піде вашими слідами, – сказала якось Ірині Іванівні Тетяна, – весь двір ходить за її вказівкою.
– Наша дівчинка… – посміхнулася баба Іра, – хіба це не щастя, бути комусь потрібною?
Спеціально для сайту Stories
