Будиночок був гарний. Невеликий, але міцний, з палісадником, а паркан був пофарбований блакитною фарбою. Такого ж блакитного кольору віконниці – широко відчинені, наче дивиться будинок на всіх, хто проходить повз. Люба набрала повітря в легені і, видихнувши, погодилася його купити. Хазяїн казав, щось про невеличку знижку, а вона лише кивнула.
Люба чіплялася поглядом за обійстя, вже уявляючи, як переїде сюди. Їй 32. Два роки, як не стало її чоловіка, а ще три роки до цього доля забрала єдиного сина. Все спільне життя з чоловіком пройшло у комуналці. Район був непоганим, але мріяли про свою квартиру. Залишившись одна, Люба наважилася переїхати.
У містечку, де мешкала Люба, будиночка за її гроші не знайти. Вони з чоловіком збирали, звичайно, але цієї суми було мало. І тоді вона зацікавилася довколишніми поселеннями, хай навіть десь у селі, зате своє житло. До того ж у місті родичів не лишилося. Це виявилося село, де з одного боку поля, засіяні житом, а з іншого – річка та переліски.
Невелике, компактно розташоване село здалося їй місцем тихим, затишним і, до того ж, не так далеко від міста. Першою зазирнула до неї жінка років 70, що жила навпроти будинку. Вона розгорнула рушник, де лежала кругла булка та пригостила Любу свіжим хлібом. Працювати Люба влаштувалася на пташник.
Рано-вранці бігла на роботу, де відкривала всі засуви і квохчуча орава висипала на волю, колупаючись у землі і, чекаючи, коли їм насиплять корм. Подруг завести не встигла, то тільки – познайомилася, благодушно обдаровуючи посмішкою всіх зустрічних. Водій вантажівки, що привіз корм для птахів, побачивши її, довго спостерігав за нею, потім заговорив.
Водій, років під сорок на вигляд, дивився жінці у вічі, хоча відразу помітив її ладну постать. Не було в ній того, що могло б у жар чоловіка кинути і сказати слідом: «Гарна»! Але було щось привабливе в ній, чому ставало спокійно поряд, чи тепло. Він попитав Любу про її переїзд, чи готова до зими та ще кілька інших побутових питань.
Виявилося, що ні вугілля, ні дрова Люба ще не купила, то ж чоловік запропонував свою допомогу у цій справі. І привіз наступного тижня. Попросив відчинити ворота і в’їхав просто у двір, висипавши цурки, перекрив ними майже весь прохід. Потім дістав із вантажівки сокиру і почав хвацько колоти дрова.
Люба хотіла заперечити, але чоловіча сила у її дворі явно потрібна була. До того ж чоловік був привітний до неї, за справу брався з бажанням і було видно, що хоче допомогти. Потім вони сиділи у просторій кімнаті, яку можна назвати і кухнею та їдальнею. У будинку лише дві кімнати – одна для господарських потреб, інша – як зал та спальня.
Він попитав Любу про життя. Її розповідь була короткою, але правдивою. Вона глянула на гостя, а в карих очах жінки з’явився смуток. Чоловік розповів, що він одружений, має двох дітей, старшій 18 виповнилося, молодшому синові – 12. Живе з дружиною як кішка з собакою, тільки й думає… піти чи втекти кудись… та ось діти.
Вона сама не зрозуміла. Як Леонід опинився у її будинку. Минув місяць, як побачились, а потім то дрова, то вугілля, то розмови… помітно, що Леоніда тягло до цієї жінки. Та й Люба, відчувши на собі тугу і самотність, потяглася до чоловічого плеча, адже не з заліза вона зроблена, молода ще. А потім, залишившись одна, злякалася і лаяла себе за необачний вчинок.
І давши собі зарок більше не пускати Леоніда, також рано-вранці побігла на роботу. Увечері, коли вже стемніло, вважай, що вже ніч настала, постукали у ворота. Одягнувшись, вийшла і почула знайомий голос. У воротах стояв Леонід, хоча Люба наказала йому більше не приходити. Вона відкрила хвіртку, а він стоїть з валізою, перев’язаною мотузкою, і мало не плаче.
Прослизнув швидко в хвіртку і, прикривши її, впав навколішки. Сказав, що від дружини пішов, бо не може більше з нею жити. Слізно впросив тієї ночі Леонід пустити його, а на ранок, присягнувши, що розлучиться і що сама доля звела їх, залишився жити в Люби. Сусідка баба Катя, дізнавшись, що Люба зійшлася з Леонідом, лише зітхнула, але продовжувала спілкуватися.
А ось селяни ополчилися, і все завдяки Людмилі – двоюрідній сестрі Тамари, дружини Леоніда, що жила в цьому ж селі. Спочатку почали шепотітися на роботі, потім і в магазині, хто не зустріне, з цікавістю дивляться на неї, старенькі на лавках човгали, а то й плювали вслід. Хоч і в сусідньому селі жив Леонід до цього, а все одно знали їхню родину – поряд же.
Минуло ще два тижні, і Леонід про розлучення не заїкався. Потім якось за вечерею зізнався, що дружина не дає йому розлучення. На другий день біля будинку Люби з’явилася дівчина, і господиня, відчинивши хвіртку, не зрозуміла одразу, хто вона. Леонід, не чекаючи побачити доньку, вийшов і на обличчі з’явився легкий рум’янець.
Дівча дуже грубо вимагала в батька грошей на нове взуття, бо старе їй вже набридло. Він виніс гроші та вручив дочці, що мав, бо більше не встиг назбирати. Та ж лише хмикнула та заявила, що на жінок треба менше витрачати, то й на рідних дітей вистачатиме. Вона гордо сіпнула ніжкою, розвернулася і пішла геть, навіть не попрощавшись.
Два місяці пролетіли швидко, і нічого не змінилося. Людмила з Любою не віталася, а тільки посилала їй услід прокляття. Та ще подружки Людмили приєдналися, які без чоловіків були, мабуть образа охопила, що приїжджа чужого мужика прийняла. І ще літня мати Людмили всіх знайомих пенсіонерок підговорила.
Додому Люба прийшла стомлена, адже вона вже в райцентр з’їздила, переконалася, що не обдурило її передчуття, хоч одразу й повірити не могла. Виявилося, що вона при надії. Леонід зблід, підвівся, почухав потилицю, він явно був спантеличений. Щось говорив про її минуле. Душно стало Любі від його слів. Вночі Люба так і не заснула.
Вранці Леонід зібрав речі в ту саму стару валізу, перев’язавши її мотузкою, щоб не розкрився дорогою і пішов до матері. Люба дивилася на його спину, він так і не озирнувся. Мати Леоніда теж жила в сусідньому селі і він зупинився в неї, але лише на два дні. Прийшли син із донькою та слізно впросили повернутися додому.
Тамара, його дружина, від природи жінка владна, осмисливши те, що сталося, стала зговірливішою, і зустріла чоловіка без жодного докору. Менше почала бурчати і командувати, майже не дорікала йому, а намагалася смачно нагодувати. І здавалося, все втряслося, але восени вагітність Люби стала помітною настільки, що вся жіноча половина села судачили про неї.
Тепер їй, залишившись одній, пройти повз людей важко було. Одні посміхалися у вічі, а за спиною шепотілися, інші навіть не віталися. А ще на городі яблуньку пізню обібрали, хоча до цього ніхто чужими городами не лазив. Подейкували, що це молодший син Леоніда на велосипеді з дружками приїжджав. Любі важко було повірити, адже малий ще, всього 12 років.
Але вся родина Леоніда тоді вже знала про вагітність Люби, і навіть Тамара з’явилася якось до неї, попросивши почекати попутку. Вона все казала Любі, щоб вона не нав’язувала нагуляну дитини її чоловікові. Загалом для Люби небо в овчинку здалося – таке життя настало. І наважилася вона побачитися з Леонідом, дізнатися, як бути, коли дитина народитися, адже записати треба.
А він, як на зло, і на пташник перестав їздити, на іншій тепер машині чужий шофер приїжджає. Але дізнавшись, що має Людмилі дрова привезти, навмисно ввечері чатувала на роздоріжжі, майже за селом. Ось уже його машина їде. Люба вже замерзла на той час, вітер холодний повіяв. Стоїть вона – живіт дуже помітний, та й саму її як не впізнати, повинен зупинитися.
А він мчить, у кермо вчепився, на Любу намагається не дивитися, хоч одразу впізнав її. А Льоня промчав, не зменшивши швидкості і залишив Любу в клубах пилу. Пішла вона додому, вперше за цей час розплакавшись. І лише дитина не давала опустити руки. Стиснула щільно губи і так йшла на роботу. Хто з добром заговорить – також по-доброму відповість.
А хто зі злом – відвернеться, мимо пройде. Знаючи, що в місті збереглася церква, вирішила поїхати та сповідатися. Згадала, що бабуся в неї віруюча була, та й сама хрещена у дитинстві. Підійшла до батюшки, а сльози самі котяться. Батюшка вислухав її уважно, а потім заспокоїв, як міг. І так їй добре на душі стало, спокійно… з таким почуттям і поїхала додому.
В автобусі місце виявилося поряд із продавщицею Наталією з її села. Жінка вона спокійна, в чужі справи не втручалася, і навіть до Люби ставилася зі співчуттям, тому й поцікавилася щиро, куди їздила. Люба й розповіла, Наталі можна, адже вона хороша. А Наталя вдома з матір’ю поділилася, що Любу зустріла, що до храму їздила, що грішницею називає себе…
А матінка у Наталії ввечері за ворота вийшла, з такими ж пенсіонерками посидіти, та й поговорила. І невдовзі всі знали, що пташниця Любка гріхами обросла… так і прозвали її «грішницею». Навіть діти Людмили, будучи підлітками, іноді кричали слідом: «грішниця». Люба це намагалася пережити. Народила дівчинку навесні і ніби ожила.
“Ну, може, відстануть, пліткарі», – подумала вона. Адже нічого вона від Леоніда не вимагала, його родину не чіпала, його не чатувала більше, жила надією, що забудуть про неї та й сама історія забудеться. Але поява дитини ще більше спонукало злі язики. Уперта Людмила, кого не зустріне, розмову на Любу переведе, а потім їй вікна розбили, і бачила вона хлопчаків.
Рік Люба сиділа вдома, лише баба Катя не залишила її. Приходила часто, якщо треба і з дитиною посидить. Люба вже тисячу разів пошкодувала, що зв’язалася з Леонідом, але гляне на доньку – і від серця відлягло. Коли на роботу вийшла, баба Катя знову допомагала. Не було в селі добрішої людини, ніж баба Катя.
Тільки незрозуміло, чому інші не можуть пробачити їй цей гріх? Одного літа, коли дочка Надя вже своїми ніжками навчилася ходити, зупинилася біля воріт машина. Почувши звук, вийшла Люба та ахнула. Безмовно обійняла статного військового, за роками явно старшого за неї. Так і увійшли вони разом у хату.
Знявши кашкет і кітель, на якому були погони полковника, він помився, пригладив вуса і сів за стіл, а Люба привела дівчинку, і він дбайливо потягнувся до неї. Баба Катя бачила, що гості у Люби, та сусіди з обох боків помітили, але навіть баба Катя не наважилася прийти, хто знає, хто до неї приїхав, чого заважати.
Ближче до обіду вийшли за ворота обидва, чоловік дівчинку на руках тримає. У магазині зібралося вже пристойно народу, всі чекали на хлібовозку, машина з районної хлібопекарні приїжджає в один час. Побачивши поряд з Любою військового, зовсім незнайомого їм чоловіка, розступилися. Хліб уже привезли, і, поклавши в сумку, Люба та військовий із дівчинкою, вийшли.
Поставивши малу на землю, зупинився перед цікавими – зібралося чоловік сім чи десять. Стоять, наче потреба якась, роблять вигляд, що чогось чекають. Людмила теж була серед цікавих. Військовий запитав, чи є хто безгрішний серед присутніх. Людмила зрозуміла одразу, до чого питання – пирхнула невдоволено, що чоловік з чужих родин не краде.
А тут і Леонід Олексій, щось почав огризатися та його швидко на місце поставили. Повернулася Люба додому зі своїм гостем, а він, знявши кітель, почепив його на спинку стільця і сів біля вікна. Очі в нього такі ж карі, як у молодшої сестри, а ось волосся вже посивіло на скронях. Помотало його, і він зі своєю вірною дружиною Галею служив там, куди направлять.
А тепер, вибравшись, приїхав до молодшої сестри і, дізнавшись про її історію, сидів задумавшись. Він запропонував Любі поїхати звідси кудись. Люба окинула поглядом кімнату, де затишно висіли фіранки, а стіл був накритий улюбленою клейонкою у блакитній квіточці. Не хотілося їй нікуди їхати, бо ж душу вклала в цей будинок.
Та брат хвилювався за сестру, бо в селі люди мстиві і не залишать її у спокої. Олексій хитнув головою, наче згадав щось. З усіх, кого Люба знала добре, і хто по-доброму ставився до неї, – найбільше жалкувала про сусідку бабу Катю. Свій улюблений сервіз Люба віднесла їй. Олексій приїхав з вантажниками, і сам був одягнений у просте, і не впізнаєш військового.
Огородик Люби був уже на той час прибраний, тож урожай теж узяли. Погрузивши речі, Люба ще раз обійшла будиночок, потім зітхнула і сіла до кабіни вантажної машини. Ще коли речі носили, Леонід промчав своєю вантажівкою повз, і побачив, що Люба з’їжджає. Він уже давно не бачив її і нічого не знав.
Розвантажившись біля магазину, поїхав тією ж дорогою, а назустріч машина, навантажена речами Люби. І проїхав він мимо і подивився на машину, побачив у кабіні дитяче личко, адже ще жодного разу не бачив своєї дитини, – вперше побачив таке ж світле волосся, як у Люби. А сама Люба не поглянула на його бік.
Вона дивилася на дорогу і думала, які штори повісить у новому будинку, а ще про те, що брат із сім’єю буде поруч тепер, адже вони удвох залишилися на білому світі – дві найрідніші душі. Та ось ще донька Надюшка. Коли Леонід проїхав останній будинок, з’їхав на узбіччя, пройшов до двох берез, і присів на колоду, що підгнила, опустивши голову.
Витер обличчя рукавом, позбавляючись непрошеної сльози, і подумав: «Добре, що ніхто не бачить мокре обличчя». Було боляче всередині і було порожнім на душі. Пусто від того, що розумів, не вистачило в нього сил піти від Тамари, і що повірив він їй, коли діти вмовили повернутися. Тільки вистачило її ненадовго – все почалося знову.
Знову він терпить закиди, знов він злиться, мається… а нічого вдіяти не може. І ніколи вже не зробить, підпорядковуватиметься дружині і потуратиме дітям. Єдиний його вчинок – це втеча від Тамари до Люби… та й той не вдався. А машина з речами Люби їхала до міста. Поруч сидів старший брат, а на руках дочка й белькотіла щось, обійнявши маму.
І не відчувала Люба на собі жодного гріха, вона випила цю чашу повністю. І одне тепер знала: одруженого чоловіка на поріг не пустить, навіть якщо він також падатиме на коліна, як Леонід.
