– Катю, я тут знайшла бязь у шафі, поший мені дві наволочки, будь ласка, – дзвонила бабуся Олена.
– Ой, бабусю, давай я тобі їх куплю. Вони зараз недорогі.
– Та ти таких не купиш. Подушки в мене 60 на 60.
Катя зайшла у відомий інтернет-магазин. Наволочок 60/60 було багато. На будь-який колір, смак і ціну. Вона одразу ж замовила дві штуки і про проблему забула. Побігла далі по своїм численним й невідкладним справам.
А справи накопичувалися, як сніжний ком. Дочка пішла в перший клас, синові – чотири роки. Батьки Катерини жили далеко, у районному селищі. Бабуся – тут, але в іншому районі.
Колись Катя приїхала до неї після дев’ятого класу: у їхньому селищі не було старших класів. Потім вона вступила до місцевого ВНЗ і жила у бабусі ще вісім років. Останні чотири роки вже разом із чоловіком – одружилися вони з Костею ще будучи студентами.
Він теж із передмістя. Бабуся Олена дуже допомогла молодятам із дітьми, особливо з першою донькою.
Бабуся завжди була з світлою посмішкою і м’яким голосом. Вона вміла розвіяти всі життєві турботи в дитинстві та юності. Катя була з нею дуже близька. Іноді свої таємниці не довіряла навіть мамі, а ось бабусі – завжди. Навіть якщо робила щось не дуже хороше – бабуся розуміла і не читала нотацій.
Зараз у них з Костею вже була своя квартира. Вони, не без допомоги батьків і тих самих бабусь, вже виплатили іпотеку, обоє працювали, обоє втомлювалися, а життя текло своєю чергою і побутовою метушнею.
Катя працювала в офісі торгової компанії. З великими труднощами домовилася тричі на тиждень тікати з роботи, щоб забрати доньку зі школи і привезти її додому. Чоловік цього зробити ніяк не міг, робота не дозволяла.
Батьки жили далеко, а бабусю обтяжувати турботами про дітей було вже запізно – вік. Вона вже й на вулицю виходила з обережністю.
Двічі доньку забирала мама однокласниці й проводжала до квартири. Маленька Софія вже звикла залишатися вдома сама, знала — мама з Андрюшкою повернуться близько шостої, а тато й того пізніше.
Катю мучило почуття провини перед Софією і, будучи відповідальною людиною, весь вечір вона присвячувала заняттям з дітьми, приготуванню їжі на завтра, ну і спілкуванню з чоловіком.
Іноді робоча втома навалювалася так, що навіть на побутові справи сил не залишалося. Але кидати роботу не було можливості. Вони б не прожили на одну зарплату чоловіка …
Таким життям, як ця молода сім’я, жили і живуть тисячі, а може й мільйони таких самих молодих сімей.
У суботу вони відтавали від тижневої метушні, прибирали в квартирі, і тільки в неділю могли собі дозволити кудись вибратися. Іноді це була бабуся, іноді — батьки. А іноді кінотеатр або зоопарк. Все було розраховано і обдумано, вільного часу було вкрай мало.
У життя постійно вривалися якісь несподіванки: то хвороби або необхідні обстеження дітей, то побутові проблеми в квартирі, то відрядження чоловіка або робочі проблеми…
Ну, які наволочки…
Катя непогано шила, і пристойна швейна машинка у неї була вже давно. Правда, стояла вона, прибрана далеко в шафу, практично без діла.
Дві наволочки зшити – не проблема, начебто. Але це тільки так здається. Їх треба кроїти, обробляти зрізи. Машинку треба змащувати, міняти там голку. А ще, після довгого простою, вона обов’язково почне «капризувати», пропускати стібки і рвати нитку.
Останнього разу Катя більше двох годин витратила на підгин штанів синові. Знервувалася – нитка рвалася.
Загалом, тих невеликих грошей, які Катя віддала за наволочки, не шкода зовсім. На тижні вона забігла за доставкою в інтернет-магазин поруч із будинком, і в неділю їхала з дітьми до бабусі вже з новими наволочками. Бабусі було 79 років, у побутовій допомозі вона потребувала.
– Тримай, бабусю! – Катя з родиною роздягалися у передпокої.
– Що це?
– Наволочки, дві штуки, 60 на 60, як ти й просила.
– Навіщо, тебе ж чекає бязь. Ось, навіть не прибираю, – бабуся заглядала в привезений пакет, – А ти витратилася!
– Бабусю, та у мене зовсім немає часу шити. Ти ж знаєш. А це тобі подарунок від нас, просто так.
У кімнаті на столі, поверх стосу накопичених газет, лежав прозорий пакет із відрізком бязі з ніжним рожевим квітковим візерунком.
– Ну, навіщо ти це купила! Подивися, яка бязь. Зараз такої немає. Чудові б наволочки вийшли! – бабуся подивилася на подарунок, – І ці красиві. Але все одно бязь не така. Помацай ось.
Катя помацала і те, і інше, особливої різниці не відчула, але нічого не сказала. Свою місію вона виконала – у бабусі є нові наволочки!
Через тиждень Катя при нагоді купила для бабусі гарний якісний недешевий постільний комплект. Нехай буде. Подарувала і подумала тоді, що це почуття провини за відмову пошити наволочки так і буде її переслідувати.
Бязь ще довго лежала під нагромадженими газетами, які бабуся регулярно купувала на пошті.
Незабаром Катя про це забула, не до цього було.
Коли в родині вже було двоє школярів, бабуся якось несподівано пішла з життя: зателефонувала мамі, сказала, що погано почувається, викликали швидку, відвезли. Катя з мамою так і ночували в лікарні. Але під ранок бабусі не стало.
З’їхалися родичі, у бабусі була ще дочка, мамина сестра.
Бабусину квартиру просто закрили. А через два місяці вирішили її здавати. І напередодні раптом вперше Каті приснилася бабуся. Вона стояла з відрізком цієї рожевої бязі, про яку Катя вже й думати забула.
– Даремно ти, Катю, тоді цю бязь не взяла. Зараз такої немає. Помацай ось.
І уві сні Катя торкалася чогось надзвичайно м’якого, повітряного і теплого, як бабусині обійми.
Мама, тітка і двоюрідна сестра Каті приїхали навести в квартирі порядок. Катя приїхала пізніше – працювала. Шафи звільнили від бабусиних речей, багато чого викинули, а щось завантажили в машину, розподілили, залишили на пам’ять.
У передпокої ще стояли мішки, коробки та сумки. Залишилася ще чоловіча робота – винести, завантажити, переставити, полагодити.
– Дивися, Кать, це тобі, – тітка показала на коробку, – Ти просила цей сервіз на пам’ять. І ось подушка та плед тобі, ще там дещо. Потрібно – не потрібно, сама вже дивися. Я втомилася.
Жінки пішли на кухню поїсти. Чекали на чоловіків.
– Катю, ти щось шукаєш? – запитала мама, дивлячись із кухні на дочку, що нишпорила.
– Так. Тут у бабусі була бязь. Така – у рожеві квіточки.
– Так, були якісь відрізи. Вже й не пам’ятаю, куди ми їх засунули. Навіщо вона тобі?
– Мені здається, ми її до себе в машину в мішку завантажили, разом із постільною білизною, – сказала Света, сестра Каті, – Підемо, може, пошукаємо? Там вже нічого не знайдеш! Ось тобі вона потрібна!
– Підемо. Давай ключ, я сама пошукаю.
– Так, ходімо вже. Я хоч знаю, де шукати.
Вони перебрали мішок з постільною білизною та одягом, який відібрали і хотіли відвезти до місцевого будинку для літніх людей. Знайшли.
– Боже! Скільки ж радості! – дивувалася сестра, – Як маленька дитина радіє. Тут же й шматок маленький, на простирадло.
– Ні-ні. На дві наволочки.
– Та ти що? – з сарказмом відповіла сестра, – Ну тоді зовсім інша справа…
Відклавши всі-всі справи, турботи про дітей і навіть недільну прогулянку, Катя сіла шити наволочки.
– Навіщо? – дивувався Костя.
Він часто бурчав на незвичайну любов дружини до дорогої та якісної постільної білизни.
– Лежать п’ять комплектів, а ти знову купила! Гроші викидаєш!
І тут раптом дружина відправляє його одного в кіно з дітьми, а сама сідає шити наволочки зі старої бязі.
Але Катя згадувала ці хмарні відчуття зі сну і слухала вже тільки своє серце.
І цього разу машинка приємно гуділа, і нитка жодного разу не обірвалася, і шиття було акуратним і швидким.
І тепер подушка Каті не відповідала кольору комплекту. Вона лягала, занурюючи голову в подушку, і уявляла, що це бабуся обіймає її. І всі негаразди, всі дорослі проблеми танули перед уявним поглядом бабусі.
«Я їх пошила, бабусю. Нехай пізно, нехай вже не для тебе, але пошила. І тепер ти зі мною вечорами, як у дитинстві. Приснися мені ще, будь ласка. Просто приснися. Хоч зовсім трішки зі мною поговори…»
