Зі своєю коханою я зустрівся вперше під Новий рік. У повітрі витав дух свята та безтурботності. Мої друзі вирішили зайти в невелику кав’ярню у центрі, щоб зігрітися. Ми розмовляли, коли у напівосвітлене приміщення зайшла вона.
Не забуду той момент ніколи, хоча тепер він має для мене гіркий присмак. Далі все відбувалося дуже швидко. Ми познайомилися, і я одразу відчув, що хочу бути з цією дівчиною. Далі більше. Знайомство з батьками, пропозиція, весілля.
Я завжди хотів дітей і не приховував своїх почуттів. Вона ж казала, що теж не проти бути матір’ю. Але потім. Потрібно ще побути молодими, накопичити грошей. Я погоджувався.
Через півроку ми дізналися, що чекаємо на дитину. Я, пригадую, як зрадів, розповів мамі. Накупив одягу для вагітних, хоч і розумів, що незабаром настане час затягнути паски: дитина — дороге задоволення. Я був дуже радий.
Від медсестри я дізнався, що в мене не одна дитина, а троє. Я був шокований, я був щасливий, здивований і стрибав на місці від радості. Було трохи страшно, але ця емоція сховалася глибоко у моїй свідомості.
Потрібно було поїхати додому за деякими речами, грошима та іншим. Я став батьком. Приїхавши ще раз до лікарні, дружини я вже не побачив. Виявилось, що вона просто втекла, залишивши дітей.
Не змогла витримати такої напруги, мабуть. То був шок. Але треба було щось робити. Звичайно, мій перший дзвінок був адресований мамі. Вона мене вислухала і разом із татом приїхала до пологового будинку.
Моїх дітей ми виховували утрьох. Я продав квартиру і знову переїхав до батьків. Два сини та одна донька. Я люблю їх усім серцем, попри те, що вони вже дорослі. Спершу вони пішли до дитячого садка. Потім школа.
Я так і залишився одинаком. Десь у голові клацнуло: жінкам більше довіряти не можна. І хоч я розумів, гнав від себе цю думку, нічого не міг із собою вдіяти. Більше романтичні стосунки мене не приваблювали.
В мене було багато зайвого часу. Його я і вирішив присвятити дітям. Вони ж зовсім різні. Кожен має свій характер, погляди. Кожного треба зрозуміти, вміти достукатися. Якось пролунав дзвінок.
На порозі стояла моя колишня дружина, мати моїх дітей. Пошарпана, стомлена, можна сказати, сіра. Вона прийшла і одразу розплакалася, кинувшись мені в обійми. Було дуже ніяково, бо діти вже прийшли додому.
Вона намагалася якось виправдовуватися. І ще колишня хотіла грошей, або пожити у нас. Звичайно, я її вигнав. І розпочалися суди. Вона ж матір, але раніше можливості побачити дітей не було.
Трійнята взагалі не сприймали її як рідну людину і дивилися просто як на божевільну тітку. Такою вона, в принципі, й стала. Дочка взагалі сказала, що нехай йде туди, звідки прийшла. Так і сталося.
Колишня дружина більше не дзвонила та не приходила. Мабуть, вона зрозуміла. Не знаю, де ця жінка зараз. Можливо, у неї навіть усе гаразд. Але своє рішення ми ніколи не змінимо.
