Олексій повертався додому пізно ввечері, заколисаний мирним гулом метро. Він сидів у напівпорожньому вагоні, посміхаючись і ліниво прокручуючи в пам’яті уривки розмов, сміх і випадкові сцени минулого вечора.
Його світла сорочка була трохи розстебнута біля горла, а темні джинси та кросівки були з легким нальотом недбалості. Коротко підстрижене волосся, чорне, як смоль, було скуйовджене вітром, а в очах мерехтіла ледь вловима безтурботність.
Він сів поряд із дівчиною, чия краса одразу прикувала його увагу. Навіть крізь втому він відчув її привабливість — у ній поєднувалися крихкість і якась відстороненість від світу, наче її думки блукали десь далеко.
Довге світле волосся лежало рівними пасмами на її плечах, а сіро-блакитні очі, обрамлені темними віями, дивилися в нікуди, ніби в її душі спалахував внутрішній діалог.
На зап’ясті її тонкої руки був білий браслет, який вона нервово крутила пальцями, ніби намагаючись вгамувати тривогу. Вагон трохи хитнувся, і Олексій уже збирався вийти на своїй зупинці, як раптом у дівчини задзвонив телефон.
Вона здригнулася, подивилася на екран і, не роздумуючи, відхилила виклик. В цей момент її очі, ще хвилину тому спокійні, наповнилися сльозами, які скочувалися по щоках тонкими, майже непомітними цівками.
Олексій завмер. Щось у цьому ледь вловимому моменті зачепило його, вивівши зі стану звичної апатії. Він зробив глибокий вдих, зібрався з думками і, нахилившись до неї, тихо сказав:
— Вибачте… Мене звуть Олексій. У Вас все гаразд?
Дівчина повільно підняла на нього очі, в яких було щось майже дитяче, вразливе, ніби вона була готова впустити в свій світ будь-кого, аби не залишитися з цим болем наодинці.
— Мене звуть Анжеліка, — тихо відповіла вона, ледве стримуючи тремтіння в голосі.
На мить вона ніби вагалася, чи варто говорити далі, але потім, ніби ухваливши внутрішнє рішення, продовжила:
— Це просто складна ситуація.
Він кивнув, показуючи, що ладен її вислухати.
— Іноді легше розповісти незнайомцю, — м’яко додав він, намагаючись не налякати її.
Анжеліка глянула на нього, а в очі були повнені суміші розгубленості та гіркоти.
— Дзвінок був від мого колишнього… Він кинув мене два місяці тому, дізнавшись, що я вагітна. Тепер вимагає, щоб я позбулася дитини, ніби це щось, про що можна просто забути, – її голос затремтів від пригнічених емоцій. — Але я вже вирішила для себе за будь-якого розкладу: я народжуватиму!
Олексій уважно слухав, не перебиваючи. У цей момент він відчув приплив незрозумілого гніву до колишнього дівчини, хоч і не знав його. Цей чоловік залишив її в найважчий момент, і тепер, коли вона знайшла сили йти вперед, знову вторгається в її життя.
— Слухайте, — рішуче промовив він, коли Анжеліка замовкла. — Ви гідні більшого. Як і той, хто живе всередині вас.
Вона сумно посміхнулася.
— Може, ви й маєте рацію…
-Але хіба легко відпустити того, кого кохала? Кого носиш під серцем?
Олексій трохи посміхнувся.
— Знаєте, іноді минуле — як «забута парасолька». Нехай хтось інший її підбере, а вам треба йти вперед. Можливо, ви ще зустрінете того, хто не вибиватиме землю з-під Ваших ніг.
Анжеліка зненацька знову посміхнулася, цього разу трохи тепліше.
— Ви маєте рацію… За кілька місяців я стану мамою, і часу на колишній жаль просто не залишиться. Дякую вам, Олексію, — тихо сказала вона. — Не чекала, що чужа людина скаже щось таке… чесно. Навіть не знаю, що я зараз робила б, якби не зустріла Вас.
Він трохи зніяковів, але спробував приховати це за легкою усмішкою.
— Що ж, у будь-якому разі, давайте забудемо про все і просто поговоримо та перейшли на «ти»
Вони продовжили розмову – легку, просту, щиру. Вона розповідала про дитячі мрії стати актрисою, про архітектурну кар’єру, яка її захопила, а він у відповідь ділився смішними історіями зі свого життя, змушуючи її сміятися. Якоїсь миті вона задумливо глянула на нього:
— Як гадаєш, випадкові зустрічі бувають випадковими? Чи все це кимось заплановано наперед?
Олексій трохи знизав плечима.
— Важко сказати, але іноді здається, що найважливіше приходить випадково. Як зустріч у метро з дівчиною, що забула парасольку.
Анжеліка кивнула, а потім несподівано додала:
— Може, й не випадково… Ми могли б зустрітися знову? — її очі блиснули пустотою.
Олексій, ледве стримуючи хвилювання, відповів:
— Тільки якщо пообіцяєш не дозволяти минулому наздоганяти тебе!
Коли поїзд зупинився на її станції, вона швидко написала щось на клаптику паперу і вклала його в руку.
— До зустрічі, Олексію. Думаю, це не остання наша розмова.
Коли потяг рушив, він розгорнув папірець і прочитав: «Дівчина, яка забула парасольку». Олексій усміхнувся, дивлячись на ім’я та номер телефону, написані легким, ніби почерком, що танцює.
Він вийшов із метро, залишаючи там під землею власні думки щодо цієї незвичайної історії. У його пам’яті все ще звучав голос Анжеліки – впевнений, але водночас тендітний, як весняний пролісок, який щойно пробився з-під снігу.
Можливо, це справді був знак його долі? Її «забута парасолька» залишилася символом того, що минуле, хоч би яке воно було болючим, можна залишити позаду, щоб звільнити місце для нових зустрічей і звершень.
Він глянув на небо, де світили зірки. Йому в цей момент здалося ніби хтось із небесної канцелярії підморгнув йому, і сказав: «У тебе все йде так, як треба!» І тоді він зрозумів: їхня зустріч із Анжелікою в метро була не випадкова!
