Всі сусіди знали, що Іван — безрукий, безногий, пустоголовий, іноді собака. Різні прізвиська були прямо пропорційні провині Івана. Щоразу масштаб ляпів був різний, відповідно і сила гніву дружини була різною. Ірина ж для чоловіка була: Зайчик, Лисеня, Сонечко і Ластівка.
Почувши її крики, люди думали, коли ж цей баран як слід відповість зайчику, але згадавши, що він є і безхребетною худобою, робили висновок: ніколи. Іван міг прикинутися глухонімим, на крики та образи дружини ніяк не реагувати.
Ось цей спокій і байдужість до її сказу і служило причиною тривалих нападів дружини. Втомившись кричати, Іра йшла з дому. Грудка спазмів затуляла горло і починала душити. Обличчя покривалося червоними плямами, руки тремтіли, голос сіпався. З’являлося бажання заревіти, але сліз не було.
А Іван, слідом за дружиною, тихим голосом запитував: «А ти куди, Зай?» Перші роки після одруження жили дружно, тихо та мирно. Якби хтось сказав, що за кілька років мирне життя перетвориться на сварливе, скандальне — Іра ніколи б не повірила.
Виходила заміж за кохану людину, за того, в кому душі не мала, але ніяк не за козла. Іван працював зварювальником, ніколи не гуляв, був спокійним, як ведмідь у барлозі, завжди був на позитиві, все його в житті влаштовувало. Дружини гуляючих мужиків, ставили його за приклад, Іра пишалася ним.
Дітей вирішили одразу не заводити. Треба було збудувати лазню, гараж, купити машину. Іван був дуже повільним, а може бути і лінивим. Робота завжди чекала, сміючись, він говорив: «Всі справи не переробити. Потрібно іноді почекати, справи можуть розсмоктатися. Навіщо поспішати?»
Особливого бажання бути лідером у роботі у нього ніколи і не було. Іра бралася за будь-яку справу, і все в неї виходило не гірше, ніж у Івана: могла скопати город, пофарбувати будинок, покосити газони, для лазні наколоти дрова.
Благо дім був з усіма зручностями, і воду їй, як раніше, тягати не доводилося. Їй краще і швидше було зробити, ніж розгойдати чоловіка. Якось уночі прокинулися від страшного гуркоту з боку кухні. Виявилось, що плитка, викладена Іваном, сповзла з верхнього ряду до нижнього.
Іра назвала його безруким і наступного дня привела майстра з руками. Якось увечері прийшла з роботи і не впізнала свого квітника: весь був поритий копитами сусідської корови, квіти зламані, бо Іван не зачинив хвіртку. З кожним днем Іру дратували повільність, лінь, байдужість чоловіка.
Поруч із їхнім будинком стояв будинок – сирота. Літні люди давно померли, а спадкоємці будинку спочатку хоч зрідка скошували бур’ян, а потім закинули садибу, але одного разу до того будинку під’їхала дорога іномарка. Це був онук діда Петра, який приїхав із сім’єю жити.
Довго працював у за кордоном, де й одружився, а зараз повернувся на батьківщину. Денис почав розбудовувати стару хату. Ось тоді він показав Ірині, що таке не випускати роботу з рук. Він показав клас будівельника, зварювальника та електрика, і щоб він не робив, дружини поряд не було.
Вона займалася лише домашніми справами та доглядала дитину. Ірина, спостерігаючи за сусідом, дедалі більше злилася на чоловіка. Вона втомилася бути сильною, їй хотілося бути слабкою та ніжною. Багато разів підказувала, спрямовувала чоловіка на роботу, але Іван не був лідером у справах.
Йому й на других ролях у сімейному житті добре жилося. Втомлена Іра все частіше злилася і все частіше переходила на образи. Люди стали вважати її бабою, що заїлася, а його нещасним мужиком. Вона стала подумувати про розлучення, адже все життя господарство вести не в змозі.
Все частіше і частіше ставила сусіда в приклад, на що Іван усміхався і відповідав: «У чужого барана роги крутіші і вовна густіша». Іван ніяк не міг зрозуміти натяку своєї дружини про розлучення. Багато жінок мучилися з нікудишніми чоловіками, а тут не клята, закохана та розлучення.
Адже ніколи не ображав, що хотіла, те й робила, куди хотіла туди й йшла, ну щодо грошей взагалі поняття не мав, куди вона їх витрачала. «Ну і нехай, що я повільний, навіщо поспішати? Навіщо рвати та метати на порожньому місці. І навіщо я буду вказувати дружині, що і як їй робити?»
Іра щовечора носила для сусідського малюка молоко. Віка запросила її разом повечеряти, був привід відкрити пляшечку вина. Немов пан сидів за столом Денис, а Віка-слуга йому прислужувала: «Подай сіль, вічно ти не досолюєш, і взагалі щось не перчено?! Під таке вино не такі келихи треба. А де серветки?»
Заплакав Микитко, і Віка вийшла до сина в іншу кімнату. Іра не знала, як підтримати розмову і запитала про нові меблі, які, як казала Віка, вони хотіли купувати. Тут прийшла господиня і, зрозумівши, про що йшлося, вставила в розмову пару фраз, спробувала пояснити, щоб вона хотіла.
«Що куплю, те і буде! Мало, що ти хочеш! Витрачати гроші всі ми майстри, а заробити – ні?!” У Іри зник весь настрій, бачачи таке ставлення чоловіка до тихої, скромної дружини, обізвала про себе Дениса останніми словами, але сказати вголос, значить назавжди залишитися ворогом.
Подивилася Іра на “щасливу парочку” і нещасна пішла додому. Іра обійняла чоловіка, той від подиву так подивився, що Ірі стало ніяково, а Ірі хотілося плюнути на всі мінуси, на недоліки чоловіка і не думати про розлучення, і не дивитися в чужі вікна, а гарненько протерти свої.
Іра дивилася на чоловіка і думала: «Правда, поспішити – людей насмішити. Не дай Боже, такого спритного, як мій сусід! Краще ось такого повільного, готового бути слугою, а не царем на троні». Все рідше і рідше Іра обзивала свого Івана невтішними словами, все сильніше й сильніше за себе раділа…
