Олена повільно йшла додому. Плечі опущені, лоб напружений, в очах сльози. На останній співбесіді, як і на попередніх, їй відразу відмовили!
Тут всі не просто з вищою, а з найвищою освітою, всі навчалися за кордоном, всі з заможних сімей. Червоний диплом? А ти хто?
Будинок був близько, смітник, стоянка машин, а за нею і будинок. Дівчина занурилася у свої невеселі думки, але раптом почула відчайдушний вереск.
Піднявши очі, Олена побачила, як біля смітника трійка хлопців оточила собаку.
— Що ви робите?
Дівчина кинулася до них, а вони, сміючись, підкидали собачку, як футбольний м’яч.
Собачка з виском підлітав і падав в сніг, благо його за ніч насипало багато, він був ще м’який, пухкий. Сніг приймав в свої обійми собачку, пригальмовуючи падіння. Але ситуація ставала загрозливою.
— А ну геть! Залиште тварину в спокої!
Один підліток, викрутившись, схопив собачку за шкірку і відбіг за сміттєві баки.
Песик скиглив, а хлопчик глумливим голосом кричав Олені:
— Наздоганяй, наздоганяй! Не наздоженеш, не наздоженеш!
Те, що сталося далі, вразило хуліганів. Олена, розбігшись, легко перестрибнула через контейнери, злетівши над ними немов птах.
Для неї ж все було, немов у сповільненій зйомці кіно. Ось вона, 14-річна школярка, яка йде на золоту медаль у змаганнях з легкої атлетики, бере висоту, ніким досі в їхньому місті не підкорену.
Вона біжить, відштовхується і злітає над планкою, і перелетівши, невдало приземляється на спину, підігнувши ліву ногу. Біль! Який біль!
Який біль! Собачка бере високу ноту, вереск повертає Олену в реальність, і вона розуміє, що є лише один шанс, одна спроба правильно встати на ноги. І від цього приземлення зараз залежить життя беззахисної тварини.
Страх, той самий липкий, тваринний страх десь там, внизу живота, павуком стискав м’язи.
Я впаду… я знову впаду… я не зможу… я не змо…
І тут дівчина відчула, як тіло, сконцентрувавшись, згадало всі тренування. У голові лунали слова тренера: «Розслабся, кішка, уяви, що ти тварина, а кішка завжди приземляється м’яко, вона завжди викручується в польоті, вона завжди пружинить на лапах.
Ти — кішка! Ти летиш, і ти м’яко встанеш на ноги! Давай! Я вірю в тебе!»
Я вірю в тебе! Я вірю в тебе! Я вірю в себе!
Олена, пружинивши на здорову праву ногу, пішла в перекид, пом’якшивши приземлення.
Ошелешені хлопці не дихали, дивлячись на цей трюк, — досі ніхто у них не забирав тварину, і тим більше, так не злітав!
Дівчина підскочила до того, хто тримав собаку, і вихопила його одним викручуючим рухом.
— Ух ти! Ти й баскетболом займалася! — захоплено вигукнув один із хуліганів.
— Ідіть геть! Я сказала, йдіть геть! — від люті Олена не відчувала болю в нозі. Вона була готова битися з цими переростками, але вони розвернулися і побігли геть.
— Дізнаюся, що ще кого мучите — покараю! — крикнула їм услід рятівниця собаки.
Кульгаючи на хвору ногу, дівчина рушила в бік свого під’їзду. Вона не бачила, як у дальньому кутку стоянки стояв молодий чоловік біля дорогої іномарки.
Він виявився випадковим свідком стрибка. Зрозумівши, що не встигне добігти до хуліганів раніше за дівчину, вирішив по-своєму покарати їх.
Він схопив хлопця, що пробігав поруч. Підліток був сусідом чоловіка, його витівки і провини були тому добре відомі.
— А, Максиме, знову ти? Я попереджав тебе? Ти не зрозумів, я бачу, тепер тримайся! — чоловік відпустив хлопця, який вивертався з рук.
— Завтра, Максиме! Завтра! — крикнув чоловік услід хлопцям, що тікали. — Лопати в гаражі, і щоб весь двір вичистили!
***
Олена увійшла в квартиру, поклала собаку на килимок і опустилася на підлогу. Нога нила, куртка забруднена, глянувши в дзеркало, вона побачила в ньому розчервонілу, розпатлану себе.
— Оце… справи… — промовила дівчина. — І роботи немає, і грошей немає, і нога тепер болітиме, і ще собака цей… у-у-у — вона раптом заплакала, притиснувшись спиною до стіни.
Олена ридала, а в цей час собака підвівся і підійшов до неї. Лизнув руку, потім щоку, а потім став злизувати сльози з обличчя плачучої рятівниці.
Та відкрила очі і, не перестаючи плакати, обійняла собаку, притиснула до себе і тихо стогнала.
Заспокоївшись, Олена почала розглядати тварину — білий, пухнастий, явно породистий собака. На шиї у нього був нашийник, на якому висів білий медальйон — Фріда. Літери були нанесені гравером, прості, добре читаються. На звороті номер телефону.
Олена присунула до себе сумку, кинуту на підлогу, і дістала телефон.
— Добре, що цілий! — Гудки тривали довго.
— Алло! Я вас слухаю, — відгукнувся жіночий голос.
— Скажіть, будь ласка, у вас є собака? — Олена з ходу задала важливе питання.
— Так, дитинко, є, але вона вискочила з квартири, коли заходив сантехнік, — відповіла розгублено жінка. — Знаєте, біла така собачка, Фріда.
Олені здалося, що на тому кінці почулися схлипування.
— Де ви живете?
Адреса, названа співрозмовницею, була буквально поруч. Господиня врятованої собачки жила через пару під’їздів від дівчини.
— Дитинко, ви моя рятівниця! — Радості жінки не було меж! Собачка стрибала, гавкала, металася між Оленою і господинею.
— Фріда, Фріда, моя дівчинко! Моя улюблена, моя солодка!
Пізніше, у вітальні, коли все було готове до чаювання, Емма Карлівна розповіла дівчині, що Фрідою вона назвала собачку на згадку про свою улюблену сестру Фредеріку.
— Фредеріка, вдома її називали Фріда. Вона любила всіх — собак, кішок, птахів. Завжди в будинку були тварини. Вона їх рятувала, любила, лікувала.
Когось прилаштовувала, хтось залишався з нами. Тварини були її життям. — Емма Карлівна тримала в руці чорно-біле фото, на якому були дві дівчинки.
Вони стояли біля каміна, тримаючись за руки, майже одного зросту, схожі як дві краплі води. На них були однакові темні сукні з оборками, мереживні білі комірці.
Біле волосся дівчаток було заплетене в косички. Вони посміхалися і виглядали такими щасливими, що Олена мимоволі посміхнулася сама.
— Фріда, на жаль, пішла з життя, і я залишилася одна. Так, діти, онуки, вони є і дуже дружні між собою і зі мною.
Але знаєте, у близнюків же такий містичний зв’язок! Коли її не стало, я сама немов нежива… — вона тихо витерла куточки очей білою мереживною хустинкою.
— А потім онук показав мені цуценят. У його знайомих собачка народила, і з’явилися на світ кілька незрівнянних пухнастих грудочок!
Ми поїхали до них, я сумнівалася — все-таки немолода, але ця дівчинка… — Емма Карлівна з любов’ю подивилася на Фріду.
Та лежала в кріслі на подушці і так уважно дивилася на господиню, що погляд був зовсім людським.
— Вона так само дивилася на мене там, лежачи біля своєї мами. Потім вона підповзла до мене і подивилася прямо в душу! Немов моя сестра повернулася! Фріда, — старенька посміхнулася.
— Дякую вам, Олено! Я вам від щирого серця бажаю, щоб все у вашому житті стало добре, і навіть дуже добре! — на прощання щаслива господиня вклала дівчині в руки пакет, в якому явно лежали смаколики.
Через пару днів, коли біль у щиколотці зовсім вщух, і смаколики вже закінчилися, задзвонив телефон.
— Добрий день! Олена Симоненко? Ви були у нас на співбесіді. Коли ви можете під’їхати для повторної співбесіди? Шеф хоче поговорити з вами особисто.
Олена летіла через двір, навіть не помічаючи, що кожен куточок засніженої території очищений від снігу, який не просто зібрали в купи, а зліпили з нього сніговиків.
Секретарка, яка виглядала, як модель, що зійшла з обкладинки наймоднішого журналу, відкрила двері в кабінет.
— Шеф чекає на вас.
Олена увійшла до кабінету. М’яке світло з вікна робило обстановку чарівною. Чоловік стояв до неї спиною, дивлячись на місто, яке розкинулося внизу, немов на долоні.
Він повернувся і посміхнувся претендентці на посаду, яка увійшла.
— Ну, вітаю, прекрасна рятівниця білих собачок! На минулій співбесіді з вами розмовляли некоректно.
Дозвольте виправити помилку. Коли ви зможете приступити до роботи?
Спеціально для сайту Stories
