– Я слідом за тобою, Коленька, відчуваю, що недовго і мені залишилося, – Марія тримала змарнілу худу руку чоловіка в своїй і тихо гладила її тремтячими пальцями.
Микола вже не міг навіть руки підняти. Адже колись її молодий Коленька носив на цих руках свою улюблену Марію.
– Як думаєш, Маріє, є там що, чи ні? – раптом запитав Микола, і у Марії ком до горла підкотився.
Ніколи раніше її чоловік не дозволяв собі перед нею свою слабкість показувати, а тут. Вона відвернулася, змахнула сльозу. Сказали, що максимум місяць і він відмучиться. Але слава Богу у нього нічого не болить, просто він лежить, як ганчірка.
Все відразу відмовило, і руки, і ноги. Адже який міцний був чолоік! А ось голова світла, Марія сидить поруч і вони разом кросворди відгадують.
– Сорт солодких яблук? П’ять букв, на “р”, – Марія ледь встигла сказати, а Микола вже відповів.
– Ренет, Маріє! А пам’ятаєш, як нам шість соток дали, ох, як же ми раділи! Яблуньки посадили, антонівку, ренет і штрифель. Урожаю чекали роки три, а потім вони як зацвіли! Ну немов наречені, пам’ятаєш, Маріє?
– Звичайно, Коленька.
– Ну давай далі кросворд відгадувати.
– Ну давай. Змінне чергування, на “в”, теж п’ять букв.
– Ти все якісь легкі слова мені загадуєш, – посміхнувся Микола. На худих щоках – зморшки і промінчики біля очей від посмішки.
– Вахта! Пам’ятаєш, як я на будівництво в інше місто їхав, вахтою працювали. А ти мене чекала з дітьми, я приїду, Дімка на шию повисне, а Оленка до мене притиснеться. А ти стоїш і дивишся на нас, як зараз пам’ятаю, волосся у тебе пухнасте, нагору підняте. А очі щасливі! З вахти чоловік приїхав.
Марія стиснула руку чоловіка…
– Так, Коля, як зараз пам’ятаю, це ж наше життя, як не пам’ятати. Хто міг подумати, що в дев’яності з Дімкою таке трапиться. А Оленка днями приїде, точно приїде, вона обіцяла.
– Не засмучуйся, Маріє, звичайно приїде. У неї своїх турбот вистачає, живе далеко, а так вона завжди нам допомагала. Ти, Маріє, знаєш, ти потім, без мене, не відмовляйся, їдь до неї. Оленка давно нас до себе кликала, тож їдь. Нічого тобі тут одній жити, обіцяєш?
– Обіцяю, Коля, ти не хвилюйся, тільки це нескоро буде. Ми з тобою разом все подолаємо, давай краще далі кросворд розгадувати. Морська тварина, що живе нерухомими колоніями. На букву “к” починається, на “л” закінчується, шість букв. Ну, знаєш?
– Ще б пак! Корал! Адже я тобі подарував каблучку і сережки з коралами, коли отримали першу премію. А ти сказала, що корали приносять щастя і захищають від бід, це чудовий подарунок! І що ти навіть і не мріяла, що у тебе колись будуть такі прикраси. Я був гордий і щасливий.
– Ми були щасливі, і справа не в коралах. Просто я люблю тебе, Коля.
– І я тебе, Маріє, Марусенька моя!
Марія знову непомітно витерла сльози, хотіла сказати, що без Колі і їй не жити, що і вона слідом за ним піде, вона це відчуває. Але подумала, що він засмутиться, і не стала говорити.
Замість цього відповіла на його запитання, яке він поставив – чи є щось ТАМ, на її думку, чи нічого. Не знала, як слова підібрати, і сказала, як думала:
– Коля, ти не думай, що я тебе втішаю. Просто ми з тобою берегли один одного і намагалися про Дімочку не сумувати. Я якось хотіла тобі розповісти, що син мені сниться, як наяву, а ти відвернувся.
Я зрозуміла, що тобі це боляче, і не стала продовжувати. Але він ніби живий був, і я відчуваю, що він ніби десь існує. В якомусь іншому світі, напевно, але він не зник, я ж мати, і я це відчуваю, – Марія говорила, а Микола прикрив очі, але вона зрозуміла, що він її чує і розуміє її слова, як ніколи раніше.
Вона тепер хотіла лише одного – продовжити ці останні години щастя. Нехай він лежить, але вони все одно разом і їм є ще що сказати один одному.
Оленка приїхала через кілька днів, встигла. Але батько вже не міг говорити. А через день його не стало.
Марія не стала заперечувати поїхати з дочкою, тільки попросила почекати трохи.
– Мені треба зібратися, речей я багато не візьму, але хочеться взяти з собою найдорожче серцю. Листи, фотографії, ну дещо набереться, – пояснювала вона дочці, шкодуючи її. Живе вона з чоловіком набагато старшим за неї, дітей немає, другий шлюб, а так і не склалося.
Вирішили, що Олена приїде за мамою через місяць. Марія з полегшенням зітхнула, коли дочка поїхала, бо дуже не хотіла їхати з їхнього з Колею будинку, де все нагадувало про чоловіка і їхнє щасливе життя.
Потихеньку Марія майже зібралася.
Годинами вона дивилася старі фотографії, читала старі листи. Не може бути, що все минуло і більше ніколи не повториться.
Перед приїздом Оленки Марія занепокоїлася. Їй все здавалося, що вона забула щось важливе. Сережки і каблучку з коралами вона тепер не знімала.
Олена мала приїхати вранці, і Марія довго не могла заснути, перебираючи в пам’яті, чи все склала. Заснула вона вже майже під ранок, чи то сон, чи то забуття. І тут же прокинулася, здивувалася, що двері в квартиру раптом відчинилися і увійшли … її син Діма і … Коленька!
“Господи, та як же це? Який гарний сон” – подумала Марія. Поправила сукню, машинально перевірила каблучку і сережки – чи на місці?
– Мамо, а ми за тобою! – посміхаючись сказав Дмитро. – Ти готова?
– Уявляєш, син мене переконав, що вже час! Я не хотів тебе квапити, але Дімка сказав, що чекати немає сенсу, що так буде краще, – винувато посміхнувся Микола. І Марія, не роздумуючи більше, кинулася в його обійми, прошепотівши:
– Миколо, але ж я саме так і хотіла, слідом за тобою, ти вгадав!
Вони вийшли в сад, і Марія навіть розсміялася від радості, в саду цвіли пишним цвітом молоді яблуні.
Олена, приїхавши, спочатку не зрозуміла, чому двері відчинені?
Мама лежала на ліжку в красивій сукні, з посмішкою на обличчі, притискаючи до себе альбом зі старими фотографіями.
Спеціально для сайту Stories
