Дар’я Матюшенко досі не могла повірити в те, що це будівництво, яке забрало у них з чоловіком кілька років життя, багато грошей і чимало здоров’я, нарешті закінчилося.
Новий будинок радував просторими, світлими кімнатами, великою кухнею і високими стелями. Діти раділи своїм особистим кімнатам, де не треба ділити простір ні з ким, де кожен з них сам собі господар.
Сама Дар’я теж раділа. Тепер у неї не кухня, а мрія! Новенькі місткі шафи, великий холодильник, затишна обідня зона, і ніякої плити в кухні!
У великій кімнаті величезне двоспальне ліжко і свій власний шифоньєр, де речі тільки її і чоловіка. У дітей теж є свої шафи, краса, та й годі.
У залі вечорами можна зібратися всією родиною, подивитися фільм, та просто поспілкуватися, затишно влаштувавшись на великому кутовому дивані або на пухнастому килимі.
Окрема котельня завжди була мрією жінки, і ось через кілька років вона збулася. Нарешті ніякої печі в будинку, ніякого пилу і сажі.
Будинок почали будувати давно, коли в маленькому, старому будинку стало тісно великій родині. Жарт чи не жарт – вчотирьох у двох крихітних кімнатах! Тісно, місця мало, ніякого простору.
Швидко залили фундамент, а потім на кілька років будівництво завмерло. Фінанси не дозволили швидко побудувати будинок мрії, а тому 2 довгих роки сім’я Матюшенків посилено збирала гроші, закуповували будматеріали, вели розрахунки необхідного.
Економити доводилося на всьому. Роман, глава сім’ї, крім основної роботи, не гребував і підробітками, а Дар’я, крім роботи в дитячому садку, займалася господарством.
Корови-годувальниці не тільки забезпечували сім’ю молочною продукцією, але й приносили копієчку в сімейний бюджет.
Коли виросли стіни, Дарина раділа, як дитина. Хоч до закінчення будівництва ще далеко, але все ж вже зовсім інший вигляд, роботу видно, і будинок набув більш-менш пристойного вигляду.
Щоб в тому ж році поставити дах, довелося влізти в борги. Позичили і у батьків, і у сестри, самі ще трохи доклали, але до осені дах накрили, і знову будівництво зупинилося.
Борги треба віддавати.
Поки з боргами розрахувалися, поки підкопили грошей, та вікна поставили, і знову перепочинок, простій в роботі. З одного боку хочеться швидше в новий будинок заїхати, а з іншого боку фінанси не дозволяють, та й робили все своїми силами.
Ось так, потихеньку, відмовляючи собі в усьому, нарешті закінчили будівництво. І у Дар’ї, і у Романа немов гора з плечей звалилася.
Звичайно, справ ще багато, і зовні, і всередині. Де поштукатурити, де замазати, де підклеїти, але це вже дрібниці, за зиму все зробиться, а вже навесні і заїжджати в нові хороми можна.
Старий будинок вирішено було зносити. Що він тут стоятиме? Тільки вигляд псує, та радість затьмарює. Дарина вже запланувала, що розіб’є на місці старого будинку великий гарний палісадник, посадить багато троянд і буде милуватися красою з вікна нового будинку.
Роман з посмішкою дивився на дружину і обіцяв, мовляв, ось настане весна, і відразу зламаємо ми цю хатинку, там справ! Ламати не будувати.
Навесні з’явилися більш важливі справи. Робота, город, та ще й веранду треба прибудувати. Загалом, то одне, то інше, так і залишився старенький будиночок ще на одну зиму.
Ромка знову посміхається, та знову обіцяє, що ось наступного року точно зносити будемо. І знову вийшло так, що довелося відкласти знесення будинку.
Сарай потрібно перебудовувати, робота знову ж таки, та й відпочити хочеться, на озеро з’їздити, біля багаття посидіти, рибалка і все таке.
За зиму старий будинок почав розбиратися сам, не дочекавшись рішучих дій від господарів. Старий дах обвалився, частина його впала всередину будинку, вікна під вагою мотлоху тріснули, і все стало зовсім сумно.
А тут трапилася оказія, Роман зламав ногу в кінці травня. Складний перелом. І радий би розбирати, та хіба це справа, зі зламаною кінцівкою по дахах скакати та будинки розбирати? Хіба що так, на підхваті, і то не варіант.
Дарина і слухати не стала розмови чоловіка про те, що ще рік будинок стоятиме. Сказала, як відрізала, що мовляв якщо сам не можеш розбирати, значить шукай того, хто зможе.
Все розумію, справи, турботи, нога твоя в гіпсі, але не справа це, коли в огорожі аварійна будівля стоїть. У нас між іншим діти маленькі, та цікаві. Зайдуть в будинок старий, та не дай Бог завалить їх мотлохом цим.
Роман з аргументами дружини погодився. І то правда, не справа це. Коли ще та нога заживе, а час біжить. Почухав чоловік голову, та кинув клич, мовляв хто хоче заробити?
Справедливо розсудивши, що містечко хоч і невелике, але ж багато чоловіків від неробства мучаться, а тут справ на пару-трійку днів, і живі гроші ось вони, самі в руки йдуть.
Безробітні чоловіки, які нудилися від неробства, особливого інтересу не виявляли і в чергу не вишикувалися. Мляво запитували, мовляв, що за робота, та скільки платиш.
Коли дізнавалися, що за весь розбір і грошей всього нічого, якихось 10 тисяч, відразу втрачали інтерес, мовляв, за такі гроші навіть з дивана вставати соромно.
Знову Роман почухав голову. Ну нічого собі політика! Не так вже й мало, 10 тисяч, тим більше ціна більш ніж пристойна за цей будинок, він, Ромка, спеціально дізнавався ціни.
Ось дає народ чоловічої статі! Та якби за лежання на дивані платили, то чому б і не полежати? Та тільки немає такої вакансії, де за боки з пролежнями гроші відсипають щедрою рукою.
Ті бригади, що серйозно такими роботами займалися, виявилися завантажені роботою до самої зими. Ти мовляв почекай, Роман Батькович, розберемо, але трохи пізніше. Може, у вересні-жовтні і буде вікно, а поки ніяк, вибач.
Сусід, любитель пінного та лежання на дивані, зайшов до Романа якось увечері за копійкою, мовляв, труби горять, виручи по-сусідськи.
Ромка, наївна душа, візьми, та й запропонуй сусідові, мовляв, ти все одно вдома сидиш. Прийшов би, попрацював, не за спасибі, я тобі гроші заплачу.
Посміхнувся сусід, таким поглядом Ромку обдарував, мовляв, ти чі зовсім дурний, чи головою вдарився? Де це бачено, щоб я на роботу йшов? Дурнів в іншому місці шукай.
Вже за звичкою запустив Роман п’ятірню в свою буйну голову. Дають чоловіки! Робота сама в руки йде, і нікого не знайти!
Подумав-подумав, та вирішив, що доведеться самому розбирати, коли нога зростеться. І гроші цілішими будуть.
Увечері Дар’я, повернувшись з роботи, обдарувала Романа недобрим похмурим поглядом і запитала, коли будуть розбирати будинок.
Роман, винувато поглянувши на дружину, повідомив, що нікого знайти не може. Дар’я дуже здивувалася, можна навіть сказати, не повірила чоловікові. Як це так, нікого знайти не може?
Не дарма ж, за гроші, причому гроші чималі. Он їх скільки, безробітних! А може, каже ти, Ромочка, і не шукав зовсім?
Роман теж розсердився, мовляв, як це не шукав, дуже навіть шукав! Не віриш? І сусідові он пропонував, і іншим чоловікам. Не йдуть, і все тут. А не віриш мені, так сама спробуй, знайди людей.
Усміхнулася Дар’я, а ось каже і знайду! Так знайду, що вже до вихідних не буде тут цієї хати!
Спочатку брату своєму молодшому запропонувала, мовляв, що вам коштує з друзями розкидати цей будинок?
Брат ніс скривив, мовляв, я що, дурень на твою думку? Малий я ще, мені всього 17 рочків, і молоко на губах не обсохло.
Мати теж почала бурчати на дочку, каже, що це ти вигадала, Дарино? Не треба дитину напружувати, а то перенапружиться від важкої роботи.
Тоді жінка розіслала оголошення в групи в соцмережах і стала чекати, коли вишикується черга.
Годину чекає, дві чекає, а черги все немає. В коментарях так, пара питань, що за будинок розібрати треба, та скільки грошей платять.
До вечора з’явилися бажаючі. Ох, як же раділа Дарина! Ось яка вона молодець, ось яка вона розумниця! Знайшла таки робочу силу!
Домовившись з майбутніми працівниками про те, що вони прибудуть зранку, радісна жінка подарувала чоловікові переможний погляд, ніби дивись і вчись, чоловіче. Вже завтра чоловіки почнуть роботу.
Похмурі чоловіки працювати не поспішали. Спочатку оглянули фронт роботи, почухали спершу свої потилиці, потім язики, і повідомили господині, мовляв, аванс би треба, хоч тисячу, щоб, здоров’я поправити, а там і робота закипить.
Дар’я жінка хоч і добра та жаліслива, але життям вже не раз навчена. Показала вона працівникам дулю, мовляв хоч робочий вигляд створіть, безсовісні! Який може бути аванс, коли ви ще й палець об палець не вдарили?
Ще більше нахмурилися чоловіки, але з господинею сперечатися не стали, пішли створювати робочий вигляд. До обіду скидали старий шифер.
Роман пару раз вистрибував на ґанок, так чоловіки спробували і йому натиснути на жалість, але на жаль, номер не пройшов.
Роман повідомив, що він не наймав, не йому і платити. Мовляв, он господиня, її слово – закон.
До обіду чоловіки остаточно вичерпалися, і все-таки розжалобили Дарину. Ну не зовсім же вона безсердечна!
Зі сльозами на очах, затиснувши купюри в брудних, спітнілих долонях, чоловіки побігли, клятвено обіцяючи, що повернуться, як тільки поправлять здоров’я.
Роман з розчуленням дивився вслід чоловікам і робив ставки – повернуться чи ні?
Даремно чекала Дарина працівників після обіду, так само даремно чекала, всі очі проглянула і наступного ранку. Як у воду канули працівники. Зовсім ніс повісила жінка, засмутилася. Хоч самій розбирай!
Коли ввечері пролунав дзвінок з незнайомого номера, Дарина відповіла вже без колишнього ентузіазму. Дуже молодий голос запитав, чи актуальне ще оголошення, скільки платять і коли можна приступати.
Дарина все розповіла, запитала, скільки їх, працівників, і вже без особливої надії стала чекати ранку.
І яке ж було її здивування, коли зранку приїхали працівники! Молоденькі хлопчаки, троє, зовсім юнаки оглядали фронт роботи без страху, прикидали, що будуть робити спочатку, а що трохи згодом.
Одного з хлопчиків Дарина впізнала, та й він, побачивши Дарину, теж впізнав її і з посмішкою привітався.
Його мати, середньостатистична підприємниця, мала кілька продуктових магазинів і в фінансах була абсолютно не обмежена. Часто вона купувала у Дарини молоко, сир і сметану, а тому розгубилася жінка і суворо запитала у хлопчика:
-Костя, а мені твоя мати по голові не настукає, коли дізнається, що ти прийшов до мене працювати?
-Ні, а що, повинна настукати?
-Ну як… Ти ж ще в школі вчишся, дитина зовсім. Та й навіщо тобі це потрібно, будинки розбирати, коли твоя мати, мабуть, не обмежує тебе в грошах?
Підліток здивувався ще більше.
-Я закінчив школу, склав іспити,
подав документи на подальше навчання, влітку вільний, чому б і не попрацювати?
А те, що мати в грошах не обмежує, так це її гроші, не мої. Невже я буду у неї на кожну дрібницю просити грошей? Вона знає, що ми сьогодні будинок розбираємо, правда я не сказав, у кого.
Дар’я знизала плечима, мовляв, ваша справа, дивіться мені. Тільки давайте обережніше, хлопчаки. Якщо якийсь інструмент потрібен, то кажіть, я дам.
-Дякуємо, у нас все своє є, нічого не потрібно.
Одне диво було дивитися, як чітко і злагоджено працювали хлопці. Без крику, без шуму, вже і з дахом закінчують, до мауерлата дісталися.
Навіть Роман із задоволенням дивився на хлопців і намагався допомагати, розтягувати крокви та тесати по різних сторонах. Та який він помічник, з його ногою в гіпсі? Більше заважає.
Костя, дивлячись на чоловіка, сказав, мовляв, йдіть ви звідси, а то прилетить ненароком. Ми з хлопцями зійдемо з даху і все складемо, як скажете, як треба.
Коли годувала Дар’я працівників обідом, розговорилася з хлопцями, мовляв, ну треба ж, які молодці! Самі ще діти, вам би бігати, розважатися, а ви таку складну роботу берете!
Вадик, який був старший за всіх, з посмішкою сказав, мовляв, я з батьком з самого дитинства працюю, ще зовсім пташеням був, так він мені молоток в руки всунув і відправив цвяхи забивати.
Він у мене в цьому питанні суворий, каже, що чоловік повинен вміти робити якщо не все, то багато, а що не вміє, то зобов’язаний навчитися. І гроші чоловік повинен заробляти сам.
Я йому якось сказав, що я ще маленький, щоб працювати, так він мені відповів, що раз маленький, то сиди і не гавкай. Все необхідне і навіть більше у тебе є, ситий, одягнений, взутий, ні в чому не маєш потреби, а на свої бажання та задоволення сам заробиш, коли виростеш.
І Костя ненавмисно сказав, що зараз на новий ноутбук собі збирає, а у мами соромно просити.
-Ось як я мамі скажу, що хочу новий ноутбук? Вона не зрозуміє, що там залізо вже ні до чого. Техніка ж працює. Та й взагалі, мені щоб з дівчиною в кіно сходити або шоколадку їй купити до мами за грошима йти?
Ні, я і сам можу заробити. Звичайно важко, але зате приємно, що ми самі заробляємо. І знаєте що, тітонько Дарино? Якось не хочеться ці гроші куди попало витрачати.
Василь у нас мамі на пральну машинку збирає, до ювілею хоче подарувати. Теж важлива справа, велика. А погуляти встигнемо, ми ж не кожен день працюємо, і вихідні є.
Дарина дивилася на цих хлопчаків, які були ровесниками її брата, і думала, що все-таки від виховання дуже багато залежить. Та й від підходу до життя теж.
Адже і Дмитро з друзями могли допомогти, тільки самі не хочуть, і батьки ні до чого їх не привчають. А якщо з дитинства ні до чого не привчити, так і в дорослому житті все буде абияк. Не так просто виховати чоловіка.
Мама народила Дмитра пізно, тож тепер пилинки з нього здуває, важче за склянку і не піднімає нічого її улюблене дитя.
Адже потім сама буде плакати, що він сів їй на шию, та ніжки звісив. І так міцно сидить на шиї у матері брат, а далі тільки гірше буде.
Мама і на неї, Дарину, бурчить постійно, що вона дітей працювати змушує. Та хіба ж важко Софії з пилососом пройти в свої 8 років, та пил ганчіркою змахнути?
І посуд може дівчинка вимити, нічого страшного немає. А Іван може сестрі допомогти, трави тваринам нарвати. Майже 6 років хлопцеві, теж звик до посильної праці.
Та багато чого можуть діти Дарини. Вони і готувати їй допомагають, особливо з тістом люблять возитися, пельмені та пироги ліпити.
Ні, все правильно хлопчаки сказали. Вони вже не маленькі, на бажання і самі можуть заробити.
Відпрацювали хлопчаки, поїхали додому, мовляв завтра закінчимо. Дарина клопотала по господарству, дітлахи, дочка з сином теж крутилися поруч.
Рвали траву кроликам та поросятам, і адже ніхто їм вже не нагадує. Хоч і маленькі ще, а свої обов’язки знають. І Ромка, незважаючи на те, що нога в гіпсі і ходити йому складно, теж без діла не сидить.
Поки Дарина в сараї, він уже картоплі начистив, нарізав, та смажити поставив. І нічого, пристосувався, на стільчику сидить, та чистить. Ромка у неї теж молодець, не ділить роботу на чоловічу і жіночу. У всьому вони один одному допомагають.
Розберуть хлопчаки будинок, отримають свої гроші і витратять так, як вважатимуть за потрібне. Хтось із них за літо заробить на новий ноутбук, хтось зробить мамі гарний подарунок до ювілею, а хтось буде і далі збирати на мрію.
На яку? Та хіба мало потреб у підлітків? Навколо стільки всього цікавого, і не все з цього батьки згодні купити.
Роман поступово розпиляє весь старий будинок на дрова, всі разом приберуть їх, а до наступної весни Дарина здійснить свою мрію, посадить на місці старого будинку троянди. Дуже багато троянд.
І дивлячись у вікно, жінка буде милуватися своїм садом, зітхати і згадувати тих хлопчаків, що розбирали у них цей будинок.
І при зустрічі з мамою Кості Дарина ненавмисно скаже, мовляв, здивувалася, коли ваш син з друзями приїхав розбирати будинок. Треба ж, який молодець.
І мама Кості посміхнеться і скаже, мовляв, а що такого? Вони дорослі хлопці, нехай знають, як гроші добуваються. Нехай відчувають, що з неба нічого не падає. Вони майбутні чоловіки, їх з дитинства виховувати треба, щоб толк з них вийшов.
І знову порівняє Дарина Костю, чужого, стороннього підлітка, і свого брата Дмитра. І, на жаль, порівняння зовсім не на користь брата.
Знову Дмитро у матері мотоцикл просить, аж ногами тупає. І купить же. Молодший він у неї, балуваний, палець об палець не вдарить, тільки й знає що дай дай дай. І що з нього виросте? Кого виховала мати?
Ну і хто тут винен?
Спеціально для сайту Stories
