Дядько Михайло був кумедним. Незграбним, наче ведмежа. Невисокого зросту, повненький, кучерявий. Очі маленькі, блакитно-прозорі. Окуляри. І якийсь дитячий вираз обличчя, радісний, наївний.
Сашко боявся чоловіків. Здригався від чоловічих голосів, сміху. Якщо йому на вулиці простягали руку, як дорослому, у його шість років, він одразу ховався за маму.
— Софіє! Що це в тебе такий боягузливий захисник! — сміялися дорослі.
Сашко не був боягузом. Він захистив сусідку Любочку від трьох підлітків, коли в неї на вулиці відібрали м’яч. Просто закрив її собою і твердо сказав:
– Не чіпайте! Вона дівчинка. Зі мною матимете справу!
І хлопці пішли.
– Ось, знайшовся хоробрий малюк! – тільки й сказали.
Любочка після цього взяла його за руку і сказала: «Давай дружити!».
І коли кошеня залізло на дерево, Сашко один за ним поліз, добре, що мама побачила це з вікна і вибігла. Покликала сусідів. Ті зняли і хлопчика, і кошеня. Кішку вони з мамою забрали додому, назвали Даринкою.
І в садочку Сашко був найсміливішим, найздібнішим. Його ставили за приклад. Але чоловіків він все одно боявся.
Це почалося, коли йому було два роки. Коли батько так сильно кричав і замахувався на маму. Такий великий і красивий.
Чорноволосий, чорноокий, сильний. Йшов вулицею — на нього оберталися. Семен був еталоном. Зовнішності, але не душі. Сашко не пам’ятав, щоб хоч раз тато взяв його на руки, притиснув до себе, пожалів, обійняв.
– Припини хникати! Ти не баба. Хлопчики не плачуть! Спи сам у темряві, ніяких тобі казок на ніч. Іграшку прибери з ліжка, ти не дівчинка, не треба до себе м’які іграшки тягнути!
Кораблик випадково зламав? Більше іграшок не отримаєш, криворукий. Іди звідси. Піди погуляй. Не заважай. Замовкни, — такі слова Сашко чув від найулюбленішої й найдорожчої людини.
Набагато пізніше він дізнався, що був небажаною дитиною. І батько не хотів одружуватися з мамою, та батьки наполягли.
– Він любить тебе, Сашко. Може, час мине, він зрозуміє. Просто він такий. Який є, – гладила хлопчика по голові мама.
Час минав. Ставлення не змінювалося.
– Треба було дочекатися, коли б я сам захотів дитину! Пропонував тобі, гуманістка. Ось і народилося щось незрозуміле, цей нитик, — кричав батько.
Йому не подобалося все в Сашкові. І хлопчик поступово звик. Тата часто не було вдома. А потім він і зовсім пішов. Сказав, що допомагатиме грошима. А от дитину бачити не хоче. Не таку хотів. Може, коли-небудь.
Мама Сашка була симпатична. З довгим медовим волоссям, великоока. Сашку вона здавалася русалкою. Багато працювала.
А одного разу прийшла додому з дядьком Михайлом. Він був її начальником на роботі. І запропонував якось підвезти, мама йшла з великими пакетами.
– Вітаю, малюк. Я дядько Михайло. Ось, забіг до вас. Якщо не вчасно, то я піду. Я тут це… Тобі приніс тістечка. І ось, літачок. Він у мене старовинний, дід ще подарував. Твоя мама сказала, що ти любиш техніку. І ще іграшкового кролика. Дивися, який пухнастий, смішний, як справжній, — сказав дядько Михайло.
Голос у нього був м’який, тихий. Потупцював на порозі. Сашко стояв і мовчав. Він знову боявся.
– Краще іншим разом.
– Нічого, Софіє. Я піду. Малюк хоче з тобою побути, – і дядько Михайло, поклавши пакунки, незграбно попрямував до дверей.
Він і переваливався, як ведмежа. Сашко мимоволі посміхнувся. І кинувся до нього.
— Не йдіть, дядьку!
Дядько Михайло підняв його на руки. Від нього пахло одеколоном, булочками і домом.
— Який ти гарний хлопчик! Ох, який гарненький! Виростеш, всі дівчата будуть твої! Софіє, який же малюк! Я таких не бачив! — захоплено промовив дядько Михайло.
З того часу він став приходити до них у гості. Міг сісти в костюмі на підлогу й гратися з Сашком. Часто йому читав і приносив книги.
Коли мама втомлювалася, сам готував. Він багато чого вмів. І супи варив, і котлети смажив, і пироги у нього виходили чудові.
Тато Сашка ніколи не стояв біля плити. І чай собі навіть сам не наливав. Казав, що це не чоловіча справа.
– А чому ви готуєте, дядько Михайле? – боязко запитав Сашко.
— Люблю цю справу, Сашко. Я з великої родини, найстарший. Мама з татом завжди були зайняті, треба було інших годувати. Та й взагалі, це ж так цікаво! З любов’ю зробити, своїх нагодувати. Мама у тебе втомилася на роботі, нехай відпочине, — відповів дядько Михайло.
— Та й ви ж втомилися. Ви ж працювали, — знизав плечима Сашко.
— Та я міцний, що мені станеться. Влітку поїдемо на мою дачу, там красиво. У колодязі живе жабеня. Покажу тобі. Рибку сходимо половити. Квітів мамі наберемо, ромашок! — дядько Михайло притиснув Сашка до себе.
Хлопчик вчепився в нього ручками. Більше за все на світі він хотів, щоб дядько Михайло нікуди не зникав.
Через місяць на вулиці вони зустріли батька. Випадково. Той був із жінкою, хитався.
– Це хто? Що, знайшла заміну, Софіє? Швидко ти! Нікого кращого не було, тільки це страхіття? – засміявся батько.
– Тату, це дядько Михайло. Не обзивай його! – сказав Сашко.
– Що? Нумо повтори, цуценя! У тебе голос прорізався, чи що? Який такий дядько Михайло? – і батько схопив дядька Михайла.
– Не треба! Тату! Не треба, будь ласка, — закричав Сашко, вчепившись у ногу батька.
З того часу бабуся й дідусь з боку тата стали частіше брати Сашка в гості. Лаяли маму. Дядька Михайла. Казали, що тато тільки один. А дядько Михайло— нікчемний.
Сашко пробував поговорити з дядьком Михайлом.
– Вони мають рацію, синку. Він же твій тато, його треба поважати, шанувати й любити. Ти вибач, синку, що я ось до вас… ходжу й живу. Може, якби не я, то все б налагодилося, – хитав головою дядько Михайло.
– Ні! Не налагодилося б! Тільки не йдіть, дядько Михайло! – просив Сашко.
Він підростав. І вдома було тихо й затишно. Дядько Михайло постійно був у русі. Працював, щось вирощував на дачі. Готував, консервував, читав Сашку книжки. Вчив його робити вироби з дерева. Купив машину і тримав Сашка на колінах, давав покрутити кермо. Сашко часто чув, як дядько Михайло каже мамі:
– Ти відпочинь,! Я все сам.
Сусідки на вулиці, побачивши, як Сашко з дядьком Михайлом йдуть додому, той відстав, заговорили:
– Який гарний хлопчик! Цікаво, в кого?
Батько-то так собі, зовсім непривабливий!
– Та він не його. Рідний тато той, красень. Треба ж було після такого чоловіка Софії ось цю потвору підібрати!
– Неправда! Дядько Михайло найкращий! Не кажіть так більше! – підбіг до них Сашко.
Йому було прикро за дядька Михайла. А той мовчав. Мовляв, чого ображатися на правду? Такий він є.
Бабуся й дідусь з боку мами теж не прийняли дядька Михайла. Просили дочку схаменутися, що рідний батько Сашка — красень, а вона зв’язалася з непримітним клопітким чоловіком. Те, що дядько Михайло був турботливим, розумним, заробляв гроші, чомусь не бралося до уваги.
Сашко ріс. І коли вони гуляли з Любочкою, раптом сказав їй:
– Вітчима люблю більше, ніж рідного батька. Того терпіти не можу, злий. Але рідні мене не пробачили.
– Сашко, зате ти їх пробач. А дядько Михайло мені теж дуже подобається!
Коли Сашко захистив диплом, він прагнув колись стати капітаном першого рангу, пов’язати своє життя з морем. Щоб дядько Михайло і мама ним пишалися.
А потім прийшла телеграма від мами — захворів дядько Михайло.
Саша поїхав додому. Він був сильним і красивим. Але стояв і ридав у тамбурі.
– Тільки б нічого не сталося. Тільки живи, чуєш? – шепотів він.
Тихо і непомітно увійшов у їхнє з мамою життя непримітний дядько Михайло. Подарувавши їм любов. Маленький, кумедний, завжди захищаючий своєю постаттю свою сім’ю.
І по лікарняних сходах Сашко біг по три сходинки. І ніяк не міг зрозуміти, хто лежить на ліжку — дядько Михайло? Він був такий м’який, здоровий. Невже цей зовсім змарнілий літній чоловік — це він?
Тонка рука піднялася над ковдрою. Очі розплющилися, з них полилося світло, в якому все своє життя купався хлопчик Сашко. І впавши на коліна, обійнявши свою найдорожчу людину, Саша раптом вперше вигукнув:
– Тату! Тату, тільки живи! Ти мені так потрібен! Я тебе потім на кораблі покатаю, як і обіцяв у дитинстві!
Дядяко Михайло завжди говорив йому, що батько у Сашка тільки один. І ніколи не вимагав, щоб хлопчик його так називав. Але, дивлячись на радість на його схудлому обличчі, Сашко зрозумів — він чекав на ці слова.
— Ти помирися з татом, Сашко. Яким би він не був, як би ти не ображався, він тобі не чужий. Пообіцяй. І про маму завжди піклуйся, вона така тендітна. З вами я пізнав щастя. Ви ж були моїми зірочками. Рідні, улюблені. Дякую, що дозволили мені бути поруч з вами! — прошепотів дядько Михайло.
– Це тобі спасибі! Тобі! За все! – плакав Сашко.
Він помирився з батьком. І той, захоплено дивлячись на сина, говорив і говорив, просив не тримати зла, вибачався, згадував, як був неправий, щоб Сашко приїжджав частіше.
– Я приїду, тату. Наздоженемо, – сказав Сашко на прощання.
Повертаючись з плавання, першим ділом він бере букет ромашок і йде туди, де лежить дядько Михайло. Дивиться на хмари, що мчать. Згадує галявину, жабу в колодязі. І тримає в руках той ліхтарик, який вони змайстрували з дядьком Михайлом.
– Ти, синку, навіть якщо мене не буде поруч, запали той ліхтарик! І на цей вогник я прийду, навіть якщо ти мене не побачиш! Посиджу поруч, обійму тебе, свого золотого хлопчика! – радісно казав дядько Михайло.
– Я запалив ліхтарик, тату. Приходь! Я дуже на тебе чекаю, – прошепотів Сашко, дивлячись у темне вечірнє небо.
Спеціально для сайту Stories
