Розгублено, не кліпаючи, дивилася Марія на чоловіка, допитливо заглядаючи в його чорні глибокі очі, і насилу розуміла, що все, що відбувається, не сон.
“- До чого ж він гарний, – раптом подумалося недоречно, – ні роки, ні біда не зіпсували його. Мигцем глянула на себе в дзеркало – погладшала, постаріла, голова вся сива.”
Здригнулася і завила в голос:
– Що ж ти накоїв!
Рот закрила рукою, злякавшись власного крику і, повільно, без сил, опустилася на підлогу.
– Як же жити тепер? Як людям в очі дивитися? Засміють же! Ой, ганьба… чоловік дружині дитину нагуляв, – усміхнулася презирливо, і знову на крик, – пес блудливий! Господи, і за що мені все це? За що?
Розуміла, наскільки марний крик, але серце розривалося від пекучої образи і шаленого гніву, і знала, що принишкли за стіною сусіди, підслуховують, але що вже тепер – кричи-не кричи – не сховаєш.
Он вона – дитина, зрідка визираючи, ховається за спиною батька. Кричала, ревіла, тільки ногами не тупала, захлинаючись від приниження, і не могла змусити себе поглянути на безвинне дитя.
– Василю, що ж ти робиш? Як же ми тепер жити будемо? За що ти зі мною так? Я ж своє вже відпрацювала, дочку виростила. Мріяла на старості років відпочити, для себе пожити, а ти мені дитину приблудну підсовуєш!
Дивіться, який молодець вишукався – батько він! Собака ти, а не батько! Та бачити я ні його, ні тебе не хочу! – уже не кричала – верещала Марія,- поки я дім берегла, ти у своєму Дніпрі розважався… Та пішов ти геть з очей моїх!
Василь мовчав, знаючи, поки Марія не виплесне все своє наболіле, її не зупинити, і говорити що-небудь марно. Такий вже характер мала дружина.
Маленький і худенький, смаглявий, наче циган, зворушливо-безпорадний у страху, що нагнала своїм ревом незнайома тітка, хлопчисько років п’яти злякано тулився до Василя, міцно обійнявши його за ноги.
Зворушливо, наче немовля, затиснув великі пальці в кулачку, губки закусив, очей підняти не сміє, і тільки нервово здригаються довгі пухнасті вії. Йому страшно.
– Із циганкою жив, чи що? – накричавшись, мигцем, але все-таки з цікавістю глянула на дитину.
– Ні, з молдаванкою.
– А, – протягнула, махнувши рукою, – все одно. Дружини тобі, чи що, було мало?
Посміхнувшись, похитав головою:
– Не мало,Маріє, не мало: її взагалі в мене не було, а те, що тобі було треба, я висилав регулярно.
– Не пересмикуй, не для себе, для дітей, для сім’ї старалася, – закричала у відповідь і осіклася, розуміючи, що вимовила цілковиту нісенітницю. У чому було її старання? Вигнала на довгі роки на своє лихо чоловіка на заробітки…
Так, вона працювала, але у своєму будинку жила, і жодного разу поцікавилася, як і чим живе чоловік в іншому місті.
– І я, Маріє, старався…, як міг…
Навалилася втома, хотілося лягти, заплющити очі й забути все, але раптом згадала, що в холодильнику порожньо. Схопила сумочку, запхала босі ноги в гумові чоботи і, на ходу надягаючи пальто, побігла в магазин. Треба було подумати, охолонути, змиритися зрештою.
У ній боролися різні почуття, але вона вже розуміла, що прийме чоловіка, а значить і його дитину. Кляла Василя, обзивала лайливими словами, і постійно повторювала: “Що ж ти наробив!”
Зупинилася, захекавшись, озирнулася на всі боки – краса на вулиці невимовна. Тихо, умиротворено текло земне життя. У яскравому світлі вуличних ліхтарів, повільно кружляючи, несміливо танцювали перші сніжинки і м’яким легким пухом застеляли землю, а повітря було чистим і нерухомим.
Немов у білому бісері стояли дерева, лавки і все навколо. Боячись зруйнувати красу, обережно присіла на край лавки, і, як скельця в калейдоскопі, закрутилися в голові спогади, що постійно переривалися нав’язливим запитанням: “За що мені, Господи, за що мені все це?”
І піднімала вона погляд до неба, наче хотіла почути відповідь, але лише завзято переморгувалися далекі таємничі зірки, і Марії здавалося, що вони, переливаючись, зловтішаються і глузують із неї.
– За що? – вкотре запитала, – Ми ж так добре жили…
І знову осіклася, а що хорошого було в їхньому житті за останні дванадцять років? Дванадцять років кожен жив своїм життям, і з кожним роком між ними все менше залишалося спільного.
Про розлучення не думали й не говорили, здавалося, що їх усе влаштовує. Зустрічалися рідко. Не можна сказати, що вони зовсім відвикли одне від одного – кожен із них твердо продовжував вірити, що в них, як і раніше, сім’я, та тільки від сім’ї залишився один лише кістяк у вигляді штампа в паспорті та прописки.
Жила сім’я, не бачачи очей, не чуючи сміху. Не пили кави вранці і не дивилися вечорами фільми. Не зустрічали світанок і не проводжали захід сонця. Забули ніжність рук одне одного, запах тіла, все забули.
Відчуженість, недомовленість зростала, а разом із нею розгубленість: розуміли, що так жити не можна, розуміли, але не наважувалися що-небудь змінити. Ось доля, можливо, їх жаліючи, і підкинула їм сюрприз.
А добре вони жили колись, до того самого дня, як Василь залишився без роботи. У минулі часи Марія пишалася чоловіком – не тільки гарний, високий і стрункий, але ще й головний інженер на заводі.
Містечко у них невелике, життя кожного на виду, і вона намагалася відповідати і бути кращою за інших, але – марнославна – не могла змиритися, що її шановний чоловік став безробітним. Підливали олії у вогонь язикаті недобрі сусідки.
– Ну твій-то роботу знайшов, чи вдома на дивані ? – запитували, бувало, з єхидцею.
О, яким гнівом дратувалася вона вдома! Кричала, як торговка на базарі! Плакала, прибідняючись, що скоро і їсти вдома буде нічого. Скаржилася, що самій їй не витягнути дві сім’ї. Дочка на той час заміж вийшла, дитинку чекала. Як не допомогти, тим паче молоді ще студенти.
Багато і часто скандалила, довго не розмовляла і навіть спати з чоловіком перестала, зневажливо кинувши якось подушку на диван у вітальні. І куди вся колишня любов поділася?
Василь начебто й не ображався, знаючи вибуховий і надто нетерпимий характер дружини, але все більше мовчав і замикався в собі…
“- Очікував же він тоді роботу на будівництві, – раптом ясно згадала Марія. Васю поважали й цінували, як працівника, за порядність, відповідальність, досвід, а головне – він не вживав, як основна маса чоловіків”
Так, наробала вона справ…Заїхав якось увечері до них додому господар фірми, справа в нього до чоловіка була, якраз по роботі, а вона Василя вже давно до Дніпра спровадила. Залишившись одна швидко зрозуміла, як важко без чоловіка.
Нестара ж ще – у самому соку, і… молодому гостю почала “оченята строїти”. Кров закипіла від сорому, проганяючи холод, жаром сорому залило від маківки до п’ят…
Довгий час він, ховаючись, приїжджав. Молодий, самовпевнений. Як же Марії подобалися ці таємничі побачення! У своїх розвагах про Василя не тільки не думала, не згадувала, заповнюючи порожнечу дешевими стосунками, а ще й звинувачувала в тому, що він залишив її, вродливу й молоду, саму.
З роками, постарівши, вона забула про це. Незначні і загалом принизливі пригоди канули в минуле, не залишивши, здавалося б, і сліду. Та ні, ось спливли і боляче вдарили.
Коли закрили завод, і Василь залишився без роботи, переживав він дуже. Завжди перший, завжди правий, незалежний, упевнений у собі і раптом “ніхто”. Для нього завод був рідною домівкою, і без роботи він не мав сенсу життя.
Але ось трапилося таке, і розгубленість, почуття провини, сорому вибили ґрунт з-під ніг. Постійні скандали тільки погіршували ситуацію. Неймовірним здавалося йому, звідки в дружини раптом з’явилося стільки злості й нетерпимості до нього. Начебто в любові жили, часто, сміючись, повторювали: “В печалі і радості, в багатстві і бідності…”
Марія день починала й закінчувала розповідями про високі заробітки, хто й де скільки отримує, і що придбала та чи інша сім’я…
“Допиляла” і настав час, коли Василь з радістю поїхав до Дніпра.
Влаштувався електромонтажником. Встановлював і налаштовував електрообладнання на величезних торгових площах, висотних будівлях, складах і сховищах. Роботи було багато, охочих її отримати ще більше.
Приїжджий робітник невимогливий, на все згоден, аби заробити. Трудиться народ, не нарікає і кожну копієчку економить.
Продукти купує за півціни . Живуть бригадою в одній двокімнатній хрущовці по четверо людей у кімнаті. Незручно, зате дешево. І все, що заробить, поспішає додому відправити.
А кажуть – чоловік обмілів… І Марія повторювала це…
Огрубів Василь. Обличчя обвітрене, у глибоких зморшках; руки жорсткі, мозолисті. Роботяга, одним словом, а Марії все одно – аби гроші надсилав.
Час летів дедалі швидше і не встигала вона відраховувати роки. Онук підростав. Донька розлучилася і як би вони жили, якби не Василя заробітки.
Але здавалося їй тоді, що минуло кохання, зникла повага. Чоловіка вважала невдахою, і навіть раділа його рідкісним приїздам, таємно мріючи про інших.
Не довгі розлуки й довгі відстані розділили їх і розтоптали кохання, а дурість, вирощена на нетерпимості, жадібності, егоїзмі, що поневолила її й перетворила на вічно незадоволену скандальну жінку.
Зараз, згадуючи, зрозуміла вона це як ніколи, і побачила себе в настільки непривабливому світлі, що завила виттям твариною: “Яка ж я дурна! Перші труднощі й одразу забула, як обіцяли одне одному: “У печалі й радості, у багатстві й бідності…” Що ж я наробила…”
І побігла щодуху в магазин, злякавшись, що Василь не дочекається її і поїде. І поїде вже назавжди!
До чого ж у цей час їй стало страшно його втратити! Несподівано прийшло розуміння, що немає в неї і ніколи не було нікого ближчого й ріднішого, крім чоловіка, і якби він залишив її зараз – життя втратило б будь-який сенс.
За своє життя і дурні вчинки винився зараз і Василь. Сидів, не роздягнувшись, на кухні, згадував і докоряв собі, що не витримав скандалів та істерик дружини, не дочекався роботи, не зумів заспокоїти й “поставити безглузду дружину на місце”.
“Втік, як останній боягуз, до Дніпра, – сумно зітхав він, – поплив за течією, опустившись і розгубивши себе на будівництвах. Від темряви до темряви робота. За що такого любити? Які вже такі великі гроші він їй висилав”.
Запустив п’ятірню собі у волосся, застогнавши: “Ну й дурень!”.Згадав Настю. Зустрів її на п’ятому році самотнього життя. Потягнувся до доброї душі, відігрівся серцем і дізнався, що таке справжнє кохання.
Ось вона полюбила його по-справжньому – нічого не вимагала і не просила, але як би добре йому з нею не було, серце його все одно залишалося вдома. І жила в ньому нехай скандальна і вічно незадоволена, глибоко віддалена і майже загублена, але все-таки рідна дружина.
“Ганчірка, слабак, – карав він себе, – що ж я наробив!”
Настя була молода, смішна і красива. Покохала вона Василя палко, безкорисливо. “Дитинку від тебе хочу, – говорила, милуючись ним, – хлопчик у нас вийде чудовий”.
І привела на світ Мишка, а потім …
Нерозумно так – оступилася на висоті… Адже вона поруч із Василем на будівництві працювала. Страждав він тоді сильно – щемливою безвихідною тугою скувало серце від втрати.
Не вистачало йому тепла Насті. Не вистачало любові її, радості, що несла вона своїм сміхом завзятим, ніколи не сумуючи, і нестерпно було шкода хлопчика.
Спочатку його тітка ростила, а в неї в самої троє без особливого нагляду. Потім віддали якійсь малограмотній бабці. “Негоже так, – зумів, нарешті, ухвалити рішення, – за живого батька єдиний син буде поневірятися у бідних родичів”. Забрав Михайла і поїхав додому назустріч новим скандалам, але з твердим наміром ніколи більше не залишати сина, щоб там Марія не сказала. Не згодна – поїде.
Але не знав він і не здогадувався, що Марія, навпаки, не як жінка, а як мати, оцінила вчинок чоловіка: “З повинною головою повернувся, а дитятко не кинув”.
Поки дорослі намагалися розібратися у своєму минулому і прийняти сьогодення, Михайло, вкрай змучений, не роздягаючись, заснув у передпокої, підклавши під голову в’язану шапочку. Згорнувся калачиком, немов маленьке цуценятко, і міцно спав.
Ахнула, повернувшись, Марія: “Що ж ти, батьку, дитину на підлозі кинув?” Скинула чоботи з босих, закляклих ніг, простягнула Василю пакети з їжею, і ніжно взяла сплячого хлопчика на руки.
– Легенький якийсь, худенький, – стиснулося серце, – ще не пожив, а вже сирітка. А на Васю-то як схожий! Прям одне обличчя…
Силою правильної думки, приборкала вона колючі ревнощі й дбайливо, намагаючись не розбудити малюка, зняла з нього куртку, чобітки, поклала, дбайливо накрила.
І довго сиділа поряд на підлозі на колінах, розглядаючи дитину її чоловіка, але абсолютно чужу їй. “От же як життя закрутило, – журилася, – від чого почали, до того й повернулися. Знову сидимо біля розбитого корита, тільки тепер обидва без роботи та на додачу з малюком. Вигнала, нерозумна, чоловіка з дому на заробітки й отримала…”.
До чого ж вона втомилася! Втомилася від самотності й порожнечі, безсонних ночей і важких думок, втомилася від цікавості й осуду сусідів. Проводила чоловіка, зраділа свободі, а опинилася в неволі, і з кожним прожитим днем нарізно, ця неволя її все більше полонила.
До чого ж вона втомилася сьогодні! Та й промерзла, здавалося, до кісток. Василь сів поруч і потер долонею їй спину, несміливо обійняв. Здригнулася і побігли мурашки від давно забутого дотику до тіла міцних сильних чоловічих рук, а ще – рідних, але давно забутих.
Вони мовчали, приховуючи одне від одного сльози. Сльози покаяння і примирення, розуміючи, що винні обидва. І кожен думав про одне й те саме: ліжечко потрібне, іграшки, одяг і… все життя тепер піде зовсім по-іншому.
Дивно, але не було панічного страху – вони відтоді не кожен сам по собі – вони разом, кожен день поруч і все в них буде добре.
“Ялинку треба буде поставити, подарунки купити… Лікареві обов’язково показати, – хвилювалася Марія, – хто його там лікував і… плювати хотіла, хто і що подумає. Нехай у своїх сім’ях розбираються”.
Вона вже чудово розуміла, що залишить хлопчика в сім’ї і тільки йому вона має бути вдячна, що чоловік повернувся додому. Правильно в народі кажуть, що не робиться – все на краще.
Гірко усміхнулася і в голос запричитала:
– Що ж ми з тобою накоїли, Василю? Що наробили? Якими ж дурнями обидва були! Навіщо ти до Дніпра поїхав, скажи навіщо? Навіщо мене дурну слухав? Стільки років життя ми втратили!
Притулилася до плеча, він міцніше обійняв її. Плакала Марія і розбудила дитину. Малюк спросоння не розуміє, де він і що відбувається. З одного на іншого переляканий насторожений погляд переводить, а оченята темні, блискучі.
Зупинився на Марійці, дивиться, здається, просто в саму душу заглядає, і раптом запитує:
– Ти тепер будеш моєю мамою, так?.
Вона часто і швидко закивала головою, мовляв, так. Сказати не могла, горло стиснуло від хвилювання. Михайло перевів погляд на батька, шукаючи підтримки.
– Так, синку, тепер це твоя мама назавжди, – підтвердив він.
Хлопчисько зосереджено зсунувши брівки, знову, вже спокійніше, глянув на Марію і потягнувся рукою до її обличчя. Посміхнувся і долонькою витер на маминих очах сльози.Спеціально для сайту Stories
