— Синку, ну як так? У вас з Наталею двоє дітей, як ти можеш їх покинути? — засмучено вигукнула Анна Євгенівна, коли син заявив про розлучення з дружиною.
— Мамо, це наша справа! Я розлюбив Наталю, що тут незрозумілого! Життя одне, і прожити його треба в радості та задоволенні! А діти… Що діти… Виростуть і роз’їдуться, а я повинен з набридлою дружиною далі жити! Нічого, не пропадуть! А з Ксюшею ми одружимося відразу після розлучення.
Про те, що у сина роман, Анна Євгенівна дізналася зовсім недавно, коли випадково зустріла сина з дівчиною.
Ксюша — колега Іллі. Вони мило воркували біля магазину. Син не став заперечувати, сказав, що у них все серйозно. Жодні доводи не допомагали…
— А квартира як же? Куди Наталя з дітьми піде? Це ж твоя квартира, дарча від бабусі, ділити при розлученні не будуть…
— А до батьків своїх нехай іде, у них квартира трикімнатна, помістяться, нічого страшного!
— Так не можна, синку… Дітям житло потрібне, простір… Підло це… Виплати їй хоч частину…
— Ще чого! Я не винен, що у неї немає бабусі, яка подарувала б їй квартиру! А у мене є! Чому я радий. Я, може, кілька разів одружуся, і що, всім виплачувати? Нічого! Аліменти буду платити, нехай за це дякує!
Анні Євгенівні було важко на душі. Ну хіба так можна… Наталя, така хороша, добра, ласкава, що йому не так? Потягнуло на штучну красу? Адже видно, що ця Ксюша — пустушка, та й молодша набагато… Пограється з ним і кине… А діти завжди страждають від розлучення батьків…
Увечері зателефонувала Наталя. Плакала…
— Донечко, ну я навіть не знаю, що сказати… Ілля ніби з глузду з’їхав! Як так можна… І мене слухати не хоче! Мені дуже шкода! Знай, що я завжди поруч буду, онуків не залишу!
— Дякую, мамо… Як дітям пояснити, не знаю… Ми речі збираємо, поки сказала, що поживемо у моїх батьків, а там буде видно…
Анна Євгенівна важко переживала розлучення сина. На нервовому ґрунті у неї відмовили ноги. Пересувалася з великими труднощами. Син дуже нервово відреагував на новину.
— Мамо, ну сама розумієш, я не зможу допомогти, ну не до себе ж тебе перевозити. У мене молода дружина, з якою ти ніяк не хочеш дружити. Вона не буде за тобою доглядати, сама розумієш. Найми помічницю…
— Ілля, у мене пенсія три тисячі, ну яка помічниця?!
— Ну я не винен, що у тебе така пенсія маленька! Мені тепер аліменти платити, та й плани з Ксюшею у нас… Так що вибач, але допомогти не зможу…
— Ох… Батько твій не застав все це, хвороба забрала, від сорому згорів би. Виховали егоїста!
— Ну, знаєш, не в твоєму становищі мене обзивати зараз! Гаразд, щось придумаю, не такий вже я й мерзотник…
Наталя приїхала того ж дня, як дізналася, що у свекрухи, хоч і колишньої тепер, проблеми зі здоров’ям.
— Мамо, а що лікарі кажуть? Ліки може потрібні якісь? Ви тільки скажіть, я знайду…
— Лікарі кажуть, це нервове… Виписали дещо, п’ю… Але поки що немає ефекту. Дякую, донько, що приїхала, і онуків привезла… Давайте чай пити з пирогом, що ти привезла…
Вони пили чай, онуки бігали по кімнаті, сміялися, і на душі ставало легше. Хто б міг подумати, що невістка стане ближчою за сина…
Наталя приїжджала щодня після роботи. Привозила продукти, готувала, наводила порядок. На відміну від сина. Пару разів привіз продукти і, пославшись на зайнятість, швидко втік. Про те, що приходить його колишня дружина, говорити не стала.
А одного разу син приїхав з Ксюшею. Та з огидою присіла на край дивана.
— Мамо, ось яка справа… Я знайшов вихід. Колега порадив один дуже хороший пансіонат для літніх людей. Там як у найкращих будинках Парижа! Годують тричі на день, лікарі, дозвілля, спілкування!
Ну що ти тут одна! А зовсім зляжеш, що робити будемо?! Доглядальниця нам не по кишені…
Але твою квартиру доведеться продати… Ми тут з Ксюшею хочемо купити будинок за містом. Ксюша дитину чекає, уявляєш?! Ти станеш бабусею! Продам свою квартиру, твою, думаю, вистачить! А я до тебе приїжджати буду ,обіцяю, апельсинки привозити, книги, дзвонити буду… Ну, що скажеш?
Анна Євгенівна мовчала, перебуваючи в шоці. Чомусь згадалося, як маленький Ілюша обіймав її і говорив, що любить більше за всіх на світі, і ніколи не кине. Гарячі сльози закапали з очей. Дожила…
Той самий Ілюшенька, милий блакитноокий хлопчик, хоче відправити її в будинок для літніх людей…
Коли він став таким? Що вплинуло? Вона не могла знайти відповідь. Але на серці була неймовірна образа.
— А що тут скажеш… Гарна ідея. Дякую за турботу, синку…
Ілля радісно підскочив до матері, взяв її за руку. Ксюша теж розплилася в посмішці і видихнула.
— Ну ось, а ти казала, що вона не погодиться! — вигукнув Ілля, повернувшись до молодої дружини.
— Я, чесно кажучи, в шоці! Анна Євгенівна, ви розсудлива людина! Ви нікому не будете тягарем і допоможете синові! Респект вам!
— Тільки один нюанс… Квартиру я віддам тому, хто буде допомагати мені зараз. У пансіонат я не поїду. Не настільки у мене все погано, я якось сама можу пересуватися.
— У сенсі, зараз?! Кожен день до тебе їздити? Та мені ніколи, як ти не розумієш? Я привозив тобі продукти і ліки, чим не допомога?! Що ще потрібно?
— Ксюша, чому ти відразу замовкла? Куди поділася вся радість? Думала, ось як швидко погодилася, так? І робити нічого не треба… Та ні… Доведеться попрацювати за квартирку… Вона пристойно коштує, і ви це знаєте.
— Це егоїстично, мамо! Я все так добре придумав! — Ілля обурювався.
Раптом пролунав гучний стукіт у двері. Наталя прийшла.
— Анна Євгенівна, добрий день! Як себе почуваєте? Я вам тут фарш принесла, картоплю, зараз котлети посмажу, пюре зроблю!
Ілля з Ксюшею з подивом дивилися на неї.
— Наталя, ти що тут робиш? — запитав він колишню дружину.
— Прийшла в гості, хіба не бачиш?!
— Ми ж розлучилися, моя мама тобі ніхто!
— Як же, ніхто? Вона і моя мама… Друга. Я вдячна їй за все. А ще вона бабуся моїх дітей. І ми її не кинемо…
Ксюша підскочила і вибігла з квартири. Ілля за нею слідом.
— Наталя, уявляєш, вони вирішили мене в будинок для літніх людей здати… І квартиру продати…
Наталя в шоці подивилася на Анну Євгенівну.
— У нього реально проблеми з головою… Як таке могло спасти на думку? Не слухайте його. Я вас не кину…
Тієї ж ночі Анна Євгенівна прийняла рішення. Подарувати квартиру онукам. Щоб синові нічого не дісталося. Не заслужив…
Вранці вона виявила, що ноги знову в силі. Як несподівано перестали ходити, так знову і запрацювали.
Анна Євгенівна зателефонувала нотаріусу. Не тому, що був знайомий з родиною, а зовсім сторонньому, знайденому в інтернеті. Вона боялася витоку інформації. Також вона зателефонувала Наталії і попросила приїхати, як та звільниться.
— Анна Євгенівна, що сталося? Вам гірше? Що за дивний дзвінок? — відразу запиталя Наталія, як зайшла в квартиру.
— Донечко… Мої ноги знову працюють! Я така щаслива… Слухай, Ілля мене вразив і налякав своєю поведінкою. Боюся, якби я не опинилася і справді в будинку для літніх людей з його допомогою. Не вірю йому… Я вирішила, що ця квартира повинна належати тільки онукам.
Якщо напишу заповіт, то після мого відходу, Ілля матиме частку як син. Мені нотаріус запропонував ось що…
Через три дні Ілля примчав і застав не тільки матір і Наталю, але й незнайому жінку в строгому костюмі.
— Мамо, я приніс папери! Все вивчив, пансіонат — просто казка! Підписуй заяву на продаж. А хто це? — його погляд ковзнув по незнайомці.
— Ілля, це Ольга Петрівна, мій нотаріус, — спокійно, дивлячись йому прямо в очі, сказала мати.
У повітрі зависла напружена тиша.
— Нотаріус? Навіщо? — Ілля нервово розсміявся. — Ми ж все обговорили! Ти сама погодилася!
— Я погодилася, що віддам квартиру тому, хто буде допомагати мені зараз. Ти відмовився. А Наталя — ні.
Ілля зблід. Він подивився на колишню дружину, яка мовчки стояла біля вікна, а потім на нотаріуса.
— Що це означає? — його голос затремтів.
— Це означає, що Анна Євгенівна оформила договір довічної ренти з правом спадкування на громадянку Наталю Сергіївну Глушко.
Наталя зобов’язується здійснювати за нею постійний догляд за необхідності. В обмін, після відходу Анни Євгенівни, дана квартира переходить у власність Наталі Сергіївни.
У Іллі відвисла щелепа. Він дивився на матір, не вірячи своїм вухам.
— Ти що зробила? — прошипів він. — Ти віддала мою квартиру Цій? Чужій жінці?!
— Для мене вона зараз ближча, ніж ти, — холодно відповіла Ганна Євгенівна. — Вона була поруч, коли мій власний син пропонував мені поїхати в «пансіонат». Вона мила підлоги і готувала їжу, коли ти привозив пачку печива і збігав до своєї Ксюші. Вона — мати моїх онуків, і я впевнена, що вона правильно розпорядиться потім цією квартирою.
— Це моя спадщина! Я її оскаржу! Ти була не в собі! Ноги в тебе віднялися! Ти недієздатна!
Адвокат дістала з портфеля медичний висновок.
— Ось свіжа довідка від терапевта і невролога. Анна Євгенівна абсолютно дієздатна. Більше того, — жінка дозволила собі легку посмішку, — лікарі відзначають значне поліпшення її стану на тлі стабілізації психоемоційного фону.
Ілля відсахнувся, ніби його вдарили. Його план, його мрія про будинок за містом, руйнувалася на очах. Він бачив спокійні обличчя матері і колишньої дружини і розумів — він програв. Програв нищівно.
— Гаразд… — він згріб документи, його обличчя спотворила злоба. — Живіть тут у своєму жіночому царстві! А я… У мене нова сім’я! І дитина буде скоро! І без цієї квартири обійдуся! І без тебе!
Він повернувся і вибіг, голосно грюкнувши дверима.
У квартирі запала тиша. Анна Євгенівна видихнула, і з її очей потекли сльози. Але це були сльози полегшення.
Наталя підійшла, обійняла її.
— Все, мамо. Все скінчилося…
— Вибач, що втягнула тебе в це, донечко, — прошепотіла Анна Євгенівна.
— Що ви, — Наталя посміхнулася. — Це найкраща подяка, яку я могла отримати. Не за квартиру. А за те, що ви мене своєю дочкою завжди називали. Я допомагала б і без квартири, самі знаєте. Але це було ваше рішення, і я його поважаю!
Того вечора вони пили чай, онуки сміялися в кімнаті. А Анна Євгенівна дивилася у вікно на захід сонця і думала про те, що її життя, яке ледь не перетворилося на трагедію, несподівано знайшло новий, зовсім інший, але дуже світлий сюжет. І ноги її, символ цієї нової опори, більше не підводили.
Спеціально для сайту Stories
