Вероніку Ігнатіївну у нас знали всі…
Жінка вона була вже немолода, за п’ятдесят перевалило. Висока, суха, з волоссям, туго стягнутим у пучок на потилиці, де срібла було більше, ніж колишнього, каштанового кольору.
І очі у неї були такі… знаєте, як охололий ранковий туман над річкою – ніби й дивляться, а що там, в глибині, не розгледиш.
Все життя її пройшло в турботах про матір-стареньку, жінку владну і хвору. Вероніка-то красунею була, рум’яною, смішливою.
Наречені вилися, та мати кожного виставляла за поріг : то цей бідний, то той обличчям не вийшов, то третій їй, матері, не до вподоби. А насправді боялася одна залишитися. Так і відвадила всіх.
А Вероніка, душа покірна, перечити не сміла. Спочатку зітхала ночами в подушку, а потім і зітхати перестала. Звикла. Серце своє, мабуть, в найдальший куточок сховала, на ключ замкнула і ключ той, мабуть, в річку викинула.
Матір поховала п’ять років тому. Все село думало: ну, тепер-то Вероніка заживе.
А вона ніби ще більше в свою шкаралупу пішла. Будинок, город, та кури – ось і все її життя. Ходила завжди в темному, майже не посміхалася, говорила мало, тільки по справі.
Люди її жаліли, звичайно, та тільки жалість – вона ж колюча, як реп’ях. Ніхто до неї з душею і не ліз. Так і жила – тиха, непомітна тінь. Стара діва, як у нас за спиною шепотілися жінки. Не зі зла, а просто з звички.
А тут раптом почалося щось дивне. Я перша помітила.
Прийшла вона до мене якось тиск поміряти. Сідає на кушетку, а я дивлюся – хустка на ній нова. Не сіра, не чорна, як зазвичай, а в дрібну волошкову квіточку. І так цей колір їй до очей пасує, що вони з туманних раптом ясними стали, ніби небо після дощу.
– Що це, Вероніко Ігнатіївно, – кажу, а сама манжету тонометра одягаю, – обнова у вас? Гарна.
Вона спалахнула, як дівчинка, щоки залилися рум’янцем, якого я у неї років тридцять не бачила. Руками затеребила краєчок хустки.
– Та так… сподобалася. Стара зовсім зносилася.
А я-то знаю, що стару її хустку ще років десять носити можна. Та й тиск у неї, зазвичай як у космонавта, сто двадцять на вісімдесят, а тут – сто сорок на дев’яносто. Серце б’ється.
– Хвилюєтеся чого, Ігнатіївно? – питаю ласкаво. – Сердечко-то тріпоче, як пташка в клітці.
– Від погоди, Семенівна, від погоди. Он, хмари ходять, – і дивиться у вікно, а на небі ні хмаринки.
Відпустила я її з валеріанкою, а сама замислилася. Щось з нашою Веронікою коїться.
А через тиждень все село вже гуділо, як стривожений вулик. Вероніка нові фіранки на вікна повісила! Не старі, вицвілі, а білі, з мереживом по краю. І герань на підвіконні у неї зацвіла вогняними шапками.
Бабусі на лавочці біля магазину тільки й пліткували.
– Розуму, чи що, позбулася на старості років?
– А може, спадщина якась звалилася?
– Та яка спадщина, у неї крім курей та городу зроду нічого не було!
А розгадка-то поруч ходила. По тій же вулиці, що і будинок Вероніки. Михайло Петрович. Балакун наш сільський, тракторист колишній. Він років десять як овдовів, жив один у своєму будиночку, акуратному, як іграшковий.
Чоловік він був непитущий, працьовитий, але мовчазний донезмоги. Слово з нього кліщами не витягнеш. Привітається – і то добре.
І ось цей самий Михайло став все частіше біля будинку Вероніки прогулюватися. Пройде раз, другий, на парканчик, що похилився, гляне. А паркан той ще за батька Вероніки ставили, зовсім старий вже.
І ось одного ранку село ахнуло: стоїть у Вероніки парканчик новий. Рівний, гарний, зі свіжих дощечок. Тут вже всі все зрозуміли.
Прийшла до мене Вероніка знову, вже не тиск міряти, а так, за травами якимись. А сама вся світиться.
Стоїть, перебирає пакетики з ромашкою та звіробоєм, а посмішку приховати не може. І очі у неї – два озерця, в яких сонце відбивається.
– Ну, розповідай, наречена, – кажу я їй по-доброму. – Чиїх це рук справа, твій парканчик?
Вона знову почервоніла, опустила голову.
– Та Михайла Петровича… Каже, недобре, коли у господині у дворі безлад.
– І давно він за твоїм порядком доглядає?
І тут вона розповіла, як все почалося. Підійшов він до її будинку місяць тому. Вона якраз з хвіртки виходила, а та в черговий раз скрипнула так жалібно, так протяжно, на всю вулицю. Він підійшов, зупинився, подивився на неї, потім на іржаві петлі. Помацав їх шорстким пальцем.
– Скрипить… – сказав він своїм тихим, хрипким голосом. Помовчав, зітхнув і додав, дивлячись їй прямо в очі:
– Важко одній, Вероніко Ігнатіївно?
А вона від цих простих слів взяла та й розплакалася. Вперше за багато років. Стоїть перед ним, доросла жінка, а сльози з очей градом котяться, і зупинити їх немає ніякої сили.
Вона й сама не знала, що стільки сліз в ній накопичилося. А він не втішав, не плескав по плечу, не говорив дурниць. Просто стояв поруч, великий, трохи незграбний, і чекав, поки вона плаче. Дав їй час випустити з себе весь свій біль.
Коли вона трохи заспокоїлася, витерла очі краєм хустки, він кивнув собі, ніби щось вирішив.
– Я завтра зайду. З маслянкою, – сказав він просто. І пішов.
І прийшов. Не тільки з маслянкою. Приніс інструменти, нові петлі. Зняв стару хвіртку, возився з нею півдня, поки та не стала відкриватися легко і безшумно.
З того дня все і почалося. Потім він їй паркан полагодив. Потім ґанок підлатав, що зовсім прогнив. Потім дров на зиму наколов. І все мовчки.
Прийде, зробить справу і піде. А вона йому то банку молока на ґанок виставить, то пирогів з яблуками напече. І теж мовчки.
Вони словами майже не розмовляли, їм слова були не потрібні. Вони душами розмовляли.
І ось наприкінці літа, теплого серпневого вечора, коли в повітрі пахло яблуками і в’янучою травою, вони прийшли до мене в медпункт. Разом.
Він тримав її під руку так дбайливо, ніби вона була не з кісток і плоті, а з тонкої порцеляни. А вона йшла поруч, з прямою спиною, і в її очах була така спокійна гідність, що всі жінки на лавочках прикусили язики і тільки мовчки дивилися їм услід.
– Ми це, Семенівна… вирішили розписатися, – сказав Михайло, дивлячись кудись мені за плече.
А Вероніка просто кивнула і посміхнулася. І в цій її посмішці було стільки тихого, вистражданого щастя, що у мене самої серце защеміло.
Весілля вони не влаштовували. Просто розписалися в сільраді і ввечері зібрали у себе за столом найближчих – мене покликали, та пару сусідів.
Стіл був простий: картопля, солоні огірки, грибочки, та пироги. Але давно я не сиділа за таким світлим столом.
Вони сиділи поруч, Михайло і його Вероніка, і ні-ні, та й поглядали один на одного. І в цих поглядах було все: і ніжність, і запізніле визнання, і обіцянка бути поруч до останнього дня.
Дивлюся я на них, вже сивих, зі зморшками біля очей, а для мене вони – найкрасивіші наречений і наречена на світі. Тому що щастя їм дано не молодістю, а життям заслужено.
Вимолене довгими самотніми ночами, виплакане гіркими сльозами, вистраждане терпінням. Таке щастя не зламається і не потьмяніє.
Ось і думай потім, чи у кожного щастя свій термін? Комусь воно дається в сімнадцять, як буйний весняний цвіт, а до когось приходить на заході років, тихим і теплим світлом осіннього сонця.
А ви як вважаєте, чи буває у кохання таке слово – «пізно»?
Спеціально для сайту Stories
