– Почався в селі ранок, – буркнув Борис Калинович, почувши крик сусідки Марини. – Ось противна баба, – сказав він, підкріпивши важким словом.
Жив Борис один. Замість шкідливих звичок філігранно володів міцними словами: з ким не розмовляв, лайку вставляв для зв’язки слів. Особливо культурні натякали на його лихослів’я.
– Зате не вживаю як ви, – різко відповідав Калинович. Вже більше десяти років він жив один, одруживши одного за одним синів і дочекавшись онуків. Жінки у нього, звичайно, були, навіть переїжджали в його добротний дерев’яний будиночок. Але випробувальний термін ні Борис, ні його дами не витримували.
Підлаштовуватися під когось Калинович ніяк не хотів. Зрештою, махнув рукою на всі ці одруження і майже звик до самотності.
Але, незважаючи на свій характер, з односельцями жив дружно. Крім сусідки Марини.
Вона була на два роки молодша за Калиновича, і з нею він колись давно навчався в школі. Він пам’ятав її ще дівчинкою, яка бігала вулицею з компанією таких самих дітлахів, і її косички смішно стирчали в різні боки… так і хотілося підійти і смикнути за ці вицвілі на сонці хвостики.
Мабуть, це все, що залишилося зі спогадів про Марину. Ні тоді, ні пізніше ,особливої уваги він не звертав. Коли підріс – інші інтереси та інші дівчата зустрічалися на його шляху.
Марина теж залишилася одна, років п’ять не виходила заміж і в бік Калиновича навіть не дивилася, мабуть, пропускала його повз своє серце.
А ось прецедентів між цими двома сусідами вистачало: Марина лаяла чорного пса Бориса Джека, який ганяв її курей.
Порятунку від нього не було, як тільки вибігає за ворота, відразу летить до її двору і всі кури врозтіч, відразу шумно стає.
– Ти поглянь, що твій пес творить, так і до збитків недалеко.
– Не випускай з огорожі своїх курей, – запропонував Калинович, байдуже поглянувши в бік будинку Марини.
– Це ти свого пса не випускай, – парирувала Марина і голосно хлопала хвірткою, продовжуючи висловлювати образи.
Мабуть, так би і тягнулося їхнє холостяцьке життя, якби не випадок.
Борису привезли горбиль для господарських потреб і вивантажили прямо біля воріт. Чоловік він міцний, хоч і невисокого зросту, але з широкою кісткою, сильними плечима, на яких ще й колоди можна тягати.
Вирішив горбилем у п’ятницю зайнятися, залишивши лежати за воротами. А через два дні почув якийсь шум і гавкіт Джека, вийшов до огорожі (було вже темно): його горбиль два чоловіки акуратно складали в вантажівку.
Він своїм очам повірити не міг, як же так можна, в рідному селі, де всі, вважай, один одного знають, так нахабно будівельний матеріал красти.
Але помітив, що вантажівка чужа, і цих чоловіків він ніколи раніше не бачив.
– Гей, ви що? – сміливо закричав Борис, прямуючи до хвіртки. – А ну поклади, де взяв.
Але замість відповіді йому прилетіло в щелепу, обидва злодії рушили на господаря горбиля. І невідомо, як би було далі, але одному з грабіжників прилетіло ззаду чимось важким, як потім виявилося, лопатою – він впав на спину, втративши свідомість.
У Бориса перехопило подих від такої несподіваної підмоги: навпроти нього стояла сусідка Марина. Другий з чоловіків встиг вихопити у неї з рук лопату, але Борис схопив його ззаду за шию: разом впали і почали борсатися на землі.
Джек в цей час, залишений за огорожею, рвався назовні, надривно гавкаючи.
– Відкрий хвіртку, – тільки й встиг крикнути Борис. Марина легко відчинила хвіртку – Джек вилетів величезною темною грудкою і вчепився в плече злочинця, який вже встиг підім’яти під себе Бориса.
На шум прибігли сусіди, і всі разом пов’язали грабіжників. Тієї ночі дільничному спати не вдалося, довелося обстежити місце події і допитувати приїжджих.
Одним словом, легкої здобичі у злодіїв не вийшло. Обидва вони клялися, що їм треба було всього лише пару штук, ось і закинули в кузов, не побоявшись собаки, бо вже збиралися їхати, а тут господар вийшов.
Наступного дня Борис теж не виспався і лаяв себе за недогляд, за те, що залишив будматеріал за воротами, як приманку для викрадачів.
У селі тільки й говорили про приїжджих молодиків, які посягли на чуже добро, захоплювалися подвигом Джека і ніяк не могли повірити, що сусідка Марина, ризикуючи життям, кинулася захищати сусіда, з яким жила як кішка з собакою.
Минув ще один день. Тепер уже Борис, сидячи вдома, бурчав на Марину, розмовляючи сам із собою:
– Ось дурна жінка, адже могли скоротити віку, а вона кинулася з лопатою на чоловіка . що вона собі думала? – І він, знову уявивши картину, коли Марина з лопатою проти двох, відчував, як холоднішало все в грудях.
Страшно йому було, якби сусідка постраждала, якби з нею щось сталося. Ну добре він – чоловік, сили побільше, а куди вона полізла зі своєю лопатою…
Тільки тепер до нього дійшло, що ж могло статися, якби не пощастило їм. І чим більше він про це думав, тим більше захоплювався сусідкою.
Зрозуміло, у них в селі всі один за одного, може Марина чисто по-сусідськи заступилася за нього, думав він.
А потім сідав за стіл, наливав з керамічного чайника заварку, доливав окропу, пив чай і дивився у вікно, звідки було видно дах будинку Марини.
– А дах-то давно підлатати треба, – раптом спало на думку Борису.
Він ніяк ще не міг звикнути до думки, що фізично слабка жінка, не роздумуючи, кинулася захищати його. Вперше за багато років йому було не по собі від того, що… що було добре на душі, ось якось спокійно. І приємно, що для когось твоє життя важливе.
Він встав, переодягнувся, натягнувши на себе святковий светр бежевого кольору з білими вставками, зібрав з вазочки всі цукерки, розклавши по кишенях.
Потім знову витягнув їх з кишені і склав у целофановий пакетик. Вже попрямував до дверей, але повернувся, залишивши пакет з цукерками на столі.
Ну ось не вмів він залицятися, не вмів. Вийшов за огорожу і пішов зовсім в інший бік від будинку Марини.
У місцевому магазині став розглядати коробки цукерок, але раптом помітив торт, прикрашений масляним кремом і вишнями.
– Ось цей мені дай, – попросив молоду продавчиню.
Собачка ,Марини, Стрілка – біла, з пухнастим хвостом – дзвінко загавкала, немов повідомляючи господині про несподіваного гостя.
Марина накинула старе пальто і хустку – вже була пізня осінь, ось-ось сніг піде – вийшла на ґанок, дізнатися, хто там завітав.
Було холодно. У палісаднику все листя з кущів облетіло, а трава, зморщившись від заморозків, винувато поникла. І було сіро навколо, ніби всі дахи, вся земля чекали снігу. І тільки Борис стояв урочисто-притихлий з яскравою коробкою в руках.
Краватки, звичайно, він не носив, але куртка на ньому нова, можна сказати, вихідна. І ця коробка з тортом в руках – явний знак на щось святкове.
– Раптом подумав, – почав Борис, явно соромлячись власного приходу, – може нам посидіти по-сусідськи за чаєм, я торт купив. – Він опустив погляд. – Та й спасибі хотів сказати за той випадок… смілива ти…
– Та вже скільки разів казав, – нагадала Марина, і Борис навіть розгубився. Виходить, ніби як і не потрібен він тут в гостях зі своїм тортом. Борис запнувся, вперше за стільки років сусідства не знав, що сказати.
– Ну, може, я не вчасно, – пробурмотів він і вже повернувся, щоб піти.
– Та почекай, Борисе Михайловичу, – я ж не жену, – крикнула вслід Марина. – Заходь, раз прийшов, поставлю чайник.
Марина поправила ґудзики на своєму пальто, і легкий рум’янець видав її сором’язливість.
– Проходь, Борисе, не стій на порозі, я тільки переодягнуся, а потім вже чай.
Борис Калинович зняв куртку, поставив на стіл торт, оглядаючи маленьку кухню Марини з кольоровими фіранками на вікні і фіалками на підвіконні, і з хвилюванням став чекати господиню.
А потім, коли помішував цукор у чашці, опустивши погляд, пообіцяв:
– Джека свого вдень не відпускатиму, тільки коли курей заженеш ввечері, тоді і я свого пса відпускатиму. Це я тобі обіцяю.
– Та годі, що з ними станеться, він начебто їх не чіпає, розумний у тебе пес.
– Щодо розуму не знаю, а те, що за господаря заступається, це точно. – Він кашлянув, бажаючи перейти до наступної стадії розмови. – Ти теж за мене заступилася… не очікував.
– Ну а як же, сусіди ж.
– А я злякався…
– Звичайно, злякаєшся, коли два бугаї на тебе кинулися…
– Не за себе, за тебе злякався, – зізнався Борис і його голос затремтів. – Ти це, сусідко, може, зійдемося?…
Пропозиція застала зненацька. Вдруге за день вона була здивована: спочатку приходом сусіда, потім його пропозицією.
– Ти що, Борис, на знак подяки чи що? Так я від щирого серця заступилася за тебе, у мене й на думці не було…
– А у мене було… хоча, ні, не було, думав, що доживатиму вік один… але ти знаєш, ось сидимо з тобою за чаєм і якось веселіше чи що удвох. Адже нам і поговорити є про що.
Марина трохи повела плечиками, ніби красуючись, стрельнула оченятами в сусіда і посміхнувшись, сказала.
– А ось візьму і погоджуся… що тоді робитимеш, Борисе Михаловичу?
– А що робити? Жити будемо!
Кімнату освітлювало сонце, яке в цю пору року було рідкісним гостем. Але видно, сама природа пораділа за них, скріплюючи згоду ясною погодою.
Спеціально для сайту Stories
