– Татку, не йди! Милий, не кидай нас! Татку, нічого мені більше не купуй і Льоші теж. Тільки з нами живи! Не треба ні машинок, ні цукерок.
Ніяких подарунків не треба! Аби ти був поруч! – кричав шестирічний Гліб, вчепившись у ногу батька.
Їхня мама в цей момент ридала в кімнаті. Сил встати і вийти у неї не було.
А 14-річний Льоша стояв, стиснувши кулаки. Любов до батька в ньому боролася з ненавистю. Це Гліб малюк. Ще нічого не розуміє. А він, Льоша, бачив, як матері погано. Як вона днем раніше, стоячи на колінах, благала батька залишитися. Хоча б трохи почекати. Поки Гліб трохи підросте. Але вмовляння не допомогли.
– Припини! Вставай! Не принижуйся, чуєш! Ти йому не потрібен. І я не потрібен. Ніхто з нас, так нехай котиться! – Льоша підбіг і почав відчіплювати молодшого братика від тата.
– Синку, навіщо ти так. Я буду приходити, вам допомагати. Тільки жити в іншому місці. Але я вас від цього не менше люблю. Ми так вирішили просто, – почав батько.
– Хто вирішив? Це ти так вирішив! Думаєш, я нічого не чув? Мама ж просила тебе не йти. Тут же вона і ми! Ми ж сім’я. А ти йдеш! До якоїсь баби! Вона тобі дорожча за нас, так? – Льоша з усіх сил намагався не заплакати.
Якби батько обійняв його, поставив сумки на місце і сказав, що все це дурна помилка, то…
Він би кинувся йому на шию. І все забув. І пробачив, звичайно. Тому що це тато. Який вчив ремонтувати машину, брав з собою рибу ловити, грав у футбол, читав книжки перед сном.
Як же він може йти і викреслити все зі свого життя? Їх? За що? Надирався від крику Гліб. Ридала мати.
Батько оглянув їх усіх поглядом і… пішов, понурившись. І довго лунало йому вслід: “Татку! Не йди!”.
З тих пір життя стало іншим. Олексій зненавидів батька. Він не хотів з ним зустрічатися, кидав назад подарунки, які той приносив.
Гліб чекав. То під дверима сидів. То на балконі стояв і дивився вдалину. Батько просив дати дітям погуляти. Мати не дозволяла. Хоча Льоша і сам не хотів. Гліб рвався до батька, але йому говорили – тато не хоче тебе бачити.
Їхня мама і від аліментів би відмовилася з гордості, але жити на щось треба було.
– Закохався ваш татко. Ось як буває! В іншому місці солодше! Діти йому не потрібні. Там зараз інші підуть! – любила говорити вона. Льоша похмуро слухав. Гліб плакав.
Через рік батько повернувся. Точніше, хотів це зробити. Гліба вдома не було. Тільки Льоша і мати. Батько просив вибачення, говорив, що помилився. Зрозумів. Не може він без них.
Немає життя без дітей. Тільки мати назад не прийняла. Це були хвилини її помсти. І Льоша не прийняв. Образа була жива. І місця прощенню там не було. А Гліба не питала. Він був ще занадто маленький.
Минув час. Льоша пішов у торгівлю. Гліб став лікарем. У старшого брата вже була сім’я. Молодший до останнього доглядав маму, але її незабаром не стало.
Незабаром і Гліб вирішив одружитися з подругою дитинства Катериною. Перед цим у брата були справи в іншому місті.
Запропонував поїхати разом. Розважитися. Замість машини вибрали поїзд. Пили чай, розмовляли під шум коліс.
Вони не сварилися, дружно в цілому жили, хоч і рідко бачилися. Але були занадто різні за характером. Жорсткий, який не терпів заперечень і чув тільки себе Олексій. Брата він називав «містер милосердя» жартома. І всім радив відкинути доброту, вона не в моді зараз.
Закінчивши справи, гуляли по незнайомому раніше і красивому місту, милувалися.
А потім вирушили на вокзал. Майже біля входу Олексій ледь не спіткнувся об чоловіка. З огидою подивився, буркнувши, що не треба сидіти, де не треба. Той на картонці розташувався. Брудний, з бородою, без ніг. І раптом підвів очі. Гліб уже пройшов вперед, як раптом почув сміх брата.
Зупинився. Олексій реготав, показуючи на бездомного пальцем. Гліб швидко підійшов, схопив брата за рукав, потягнув за собою.
– Припини! Негарно. Хто знає, що сталося. Чому він такий. Не нам судити! – прошепотів.
– Що? Не нам судити, братику? Якраз нам. Не впізнаєш? Ну так, ти ж був зовсім маленький. А я впізнав. Відразу. Очі у нашого тата особливі, нам такі дісталися. Зелені…
Мама завжди казала, що полюбила його за очі. Даремно, виходить. Що сидиш? Цікаво стало? Ми твої діти, тату. Не очікував?
Впізнаєш? Зустрілися. І я не думав, що зустріну тебе ще колись. Але, мабуть, є справедливість. Ось який ти тепер. Це тобі за мамині сльози. За наші. За все, що ти накоїв! – кричав злобно Олексій.
Гліб не міг навіть слова вимовити від потрясіння. А людина на землі мовчки плакала. Пробурмотіла тільки, які вони красиві та хороші.
– Не рівня тобі! Однозначно. Як шкода, що ти наш батько! Мені соромно і огидно! Згинеш тут, на вулиці. Ось твоє покарання.
Плач тепер. І дивись. Життя тобі нормального не хотілося? З родиною своєю? За коханням побіг. Де твоє кохання, тату? Може, тут якусь завів?, – продовжував Олексій.
– Досить! Припини! Припини зараз же, або я за себе не відповідаю! – вигукнув Гліб.
Брат хотів відповісти йому різко. Але тут же ахнув від подиву. Гліб встав навпочіпки. Простягнув руку. Доторкнувся до брудної щоки, погладив.
І сказав:
– Привіт, тату!
Батько перехопив його руку, притиснув до себе. І заридав, опустивши голову. Кого він бачив перед собою в цей момент? Може, біленького великоокого малюка, що хапав його за ногу багато років тому і кричав: «Татку, милий, не йди!»?
Діти виросли. Обидва. Стали чоловіками. І винен він перед ними був, звичайно.
Продовжував лютувати старший син. Батько мовчав. Знав, що заслужив. Але серце розривалося не через лайки Олексія. А через великі добрі очі і ласкаву руку молодшого.
Той не дорікнув ні словом. Але саме через цю мовчазну любов і відданість все переверталося всередині.
– Все, досить. Отримав своє, старий. Ходімо, Гліб, наш поїзд скоро, – Олексій потягнув брата вгору.
– Я не піду. Ти їдь. Я потім. Не можу тата залишити! – встав на ноги Гліб.
– Що? Цього, який зламав життя нашій матері і нам? Тата? Ти здурів? Бачиш, на що він перетворився? Плюнь і ходімо! Я вперше відчуваю себе щасливим! Він мучиться, добре! Не час соплі розпускати, йдемо! – тягнув брата Олексій.
І тут Гліб підняв батька на руки. Батько був худий, легкий. Тільки руки сильні, ними і пересувався.
Здивовано зітхнули люди, які стали свідками цієї сцени. Втратив дар мови старший брат.
Обіймав молодшого сина за шию батько. Все немов завмерло в повітрі. Олексій вилаявся і швидким кроком пішов.
– Синку. Синочку. Ти… пробач мене. А ноги… Ледь не замерз тоді. Мені ж без вас так погано було, я ж повернутися хотів, та ось, не вийшло. Так і блукав з тих пір, все не те було. Залиш. Не треба, Глібе. Я винен, рідний, – прошепотів чоловік.
– Я давно пробачив, тату. Тільки вибач, тут тебе не залишу. Зараз відмиємося, я тебе огляну, я ж лікарем став, пам’ятаєш, в дитинстві ми з тобою іграшки лікували?
Бегемотик у мене був, я йому все температуру ложкою міряв! І на машинці всіх звіряток своїх возив. Ти був шофером, а я лікарем. Пам’ятаєш, тату?
Потім щось придумаємо, щоб тобі пересуватися було зручніше. А жити до мене поїдеш, у мене трикімнатна квартира. У вихідні можна на дачу, я будинок побудував, сам.
Тобі буде добре на свіжому повітрі, в альтанці. Будемо вечорами чаювати, – говорив син.
Він повільно йшов до виходу. Молодий здоровий красивий чоловік. Зі своїм немічним батьком на руках. Людиною, яка колись його покинула і зрадила.
Одні засуджують і хитають головою. Мовляв, навіщо він так? Потрібно було пройти повз, як старший. Як з тобою, так і ти поступай у відповідь.
Інші навпаки, захоплюються вчинком і кажуть, що це узи крові. Просто малюк, який лікував іграшкових звіряток, виріс добрим і справжньою людиною. І він дуже любить батька, незважаючи ні на що.
Спеціально для сайту Stories
