Одружилися я з чоловіком 25 років тому ще студентами. Наша сім’я стартувала далеко не з нуля: батьки займалися будівельним бізнесом, ми теж працюємо у цій сфері. Чоловік – архітектор, я – дизайнерка інтер’єру.
Почавши кар’єру в студентські роки, ми вважали себе щасливчиками: і подарований до весілля будинок був обставлений стильно, зі смаком, і сад полонив красою, і справа приносила задоволення, і дозвілля радувало.
Невдовзі народилася в донька. Зараз їй 23 роки. Уже заміжня. Ми до весілля подарували молодятам квартиру, де вони й живуть. Можна про нас сказати, що жили приспівуючи. І батьки, і друзі, і сусіди вважали нашу сім’ю зразковою.
Ми добре підходила одне одному. Енергійний, динамічний, рвучкий чоловік і я, яка майстерно вміла згладжувати гострі кути. Під час спілкування з нами виникало враження, що в домі панує злагода.
Тому чоловікову заяву, що нам потрібно розлучитися, я сприйняла так, немов мене раптово вкусила змія, що зачаїлася. Все це сталося незадовго до нашого срібного весілля. При розлученні купив мені шикарну квартиру, але я хочу не цього.
Оговтавшись від шоку, вмовляла, мало не благала чоловіка одуматися, залишитися. Наша донька теж просила не кидати нас. Але ні мої, ні доньчині прохання не подіяли. До честі чоловіка він ні в чому не дорікнув мені.
Він пояснив, що покохав іншу і хоче бути з нею. Я тепер живу одна в подарованій колишнім чоловіком шикарній квартирі. Уся поринула у спогади. Були ж дзвіночки, але я не вважала їх небезпечними.
Чоловік зачастив у відрядження, так це ж його робота, а якось напівжартома помітив, що я роздобріла. Але ж взимку багато хто поправляється. Однак я одразу ж пішла в зал, басейн, стала більше ходити.
Щоправда, встигла схуднути тільки на два кілограми із запланованих семи. І тут таке… Не хочеться ні худнути, ні їсти, ні на роботу їздити, ні гуляти, ні малювати, ні квітами або собою займатися. Важко відпустити чоловіка…
