– Та ти без мене загнешся! Ти нічого не зможеш! — кричав чоловік, складаючи свої сорочки у велику сумку.
Але вона змогла. Не загнулася. Можливо, якби дала собі час подумати про те, як їй з двома дітьми доведеться виживати, вигадала б собі різні жахи, то, й пробачила б зраду.
Але часу не було, їй пора дочок у садок вести й на роботу бігти. А чоловік лише пів години тому з’явився вдома: задоволений новим коханням, такий упевнений у собі.
Тому, одягаючи пальто, Таня коротко і чітко роздавала команди:
– Оля, допоможи Анні застебнути куртку і простеж у садочку, щоб вона добре їла. Вихователька скаржилася, що вона відмовляється від каші.
– Льоша, а ти постарайся відразу забрати все своє, нажите непосильною працею майно. Не тягни кота за хвіст. І ключ від квартири кинь у поштову скриньку. Бувай.
Оля з’явилася на світ рівно на пів години раніше за Анну і вважалася старшою. Зараз їм по чотири роки. Дівчатка самостійні, кожна зі своїми особливостями характеру.
Якщо Оля просто з’їсть манну кашу — тому що так треба, то Анна буде відстоювати свою думку:
— Там грудочки, я це не буду їсти.
Добре, що дитячий садок зовсім поруч із будинком. Дочки базікають, відволікають від усвідомлення труднощів подальшого життя.
На роботі теж немає часу задуматися про особисте — прийом у терапевта завжди розписаний похвилинно, а потім ще треба обслуговувати виклики. І тільки вже ввечері, побачивши в передпокої порожні вішаки, на яких зазвичай висіли куртки чоловіка, зрозуміла, що відсьогодні вона одна.
Тільки не в її характері розчаровуватися і скаржитися: все має бути, як завжди, і навіть краще.
У будь-якій ситуації можна скласти руки і сидіти, сумуючи, а можна спокійно все обміркувати, постаратися знайти вихід і хоч трохи позитиву. Для початку, наприклад, треба приготувати вечерю.
– Що у нас з дівчатами змінилося? – міркувала Таня, нарізаючи овочі для салату. – Пішов чоловік. Які функції він виконував? Що тепер ляже на мої тендітні плечі? Та нічого такого, чого я не зможу. Треба тільки трохи скоригувати розпорядок дня.
Я впораюся. Все добре. А буде ще краще. Я не хочу так жити і весь час думати про те, де він, знову у коханки? Краще одна. Важче, зате спокійніше.
Прочитавши чергову казку і поцілувавши дочок, що засинали, Тетяна поспішила у ванну: пральна машина вже вимкнулася, треба розвісити білизну.
Перед сном вирішила випити чашку чаю, упорядкувати думки, розпланувати завтрашній день. Дівчатка у неї схожі одна на одну, як дві краплі води — близнючки. Двоє — це, можливо, й важче, ніж одна, але тільки Таня ніколи так не думала. Дивувалася, коли оточуючі їй співчували.
– У нас все добре, – відповідала вона, – ніхто з останніх сил не вибивається. Я справляюся.
Чайник закипів. Таня заварила чай з улюбленою мелісою, увімкнула затишне бра. За вікном негода: сніг з дощем, а в квартирі тепло і тихо, тільки годинник на стіні цокає…
І тут у двері подзвонили. Таня, побачивши на порозі сусідку, здивувалася: ця літня жінка їй не подобалася.
Самотня пенсіонерка виводила свого собаку вранці на прогулянку, сухо віталася з Танею, стиснувши тонкі губи. Цього собаку Таня бачила кілька разів біля смітника: худий й облисілий, він мовчки стежив очима за сміттєвим пакетом, кинутим у контейнер.
Мабуть, старенька його пожаліла, прихистила. Ніхто бабусю ніколи не відвідував, вона теж ходила лише в магазин, та ось тепер вигулює собачку.
– Вибачте, що потурбувала вас, – сказала старенька, закутуючись у пухову шаль, – але я сьогодні бачила, що ваш чоловік речі в машину завантажував. Він вас покинув?
– Це не ваша справа, – різко відповіла Таня.
– Ваш чоловік — це точно не моя справа. Я просто хочу вам запропонувати — якщо раптом знадобиться допомога, ви можете звернутися до мене. Посидіти з дівчатками чи ще щось.
– Заходьте, — запропонувала Таня. — Як вас звати? — запитала вона, наливаючи чай у дві чашки. Поставила на стіл кошик із печивом: — Пригощайтеся.
– Мене звати Євгенія Миколаївна. А вас, я знаю, — Таня. Отже, Тетяно, — відламавши шматочок печива, продовжувала старенька, — я не нав’язуюся. Просто знайте — якщо що — я буду рада допомогти. Не думайте, що за гроші, зовсім ні. Просто так. Для мене це буде задоволенням.
Євгенія Миколаївна зробила маленький ковток чаю, кивнула головою і сказала:
— Дуже смачно. Це меліса? У мене на дачі росте багато різної зелені, і мелісу я теж саджу. Приїжджайте влітку до мене відпочити, місця вистачить. У мене там росте яблунька, дуже смачні яблука… .
А Таня дивилася на Євгенію Миколаївну і задавалася питанням: чому вона думала, що старенька їй неприємна? Може, тому, що та не посміхалася підлесливо в обличчя, цікавлячись при цьому, чи не важко їй з близнючками?
Не лізла в особисте життя і в душу, як інші, проходила мовчки повз? А Тані здавалося, що вона зарозуміла і горда. Ось і про чоловіка нічого не питає, не сипле сіль на рану, просто допомогу запропонувала.
Таня подивилася на сусідку вже іншими очима: вона охайна, капці нові, не розтоптані, волосся зібране у вузлик, сукня з мереживним комірцем. І від неї приємно пахне, якимись легкими парфумами.
Таня слухала розповідь старенької про дачу, про яблука, про маленьку лазню, про озеро, де все літо живуть ненажерливі качки, і тривожні думки відходили все далі, а на душі ставало тепліше…
Тетяна все це прекрасно пам’ятає, хоч з того дня вже минуло п’ять років. Пам’ятає, як чоловік кричав їй в обличчя:
– Загнешся! Не зможеш!
Але все це вже позаду.
Євгенія Миколаївна вправно нарізає яблука, красиво розкладає їх на тісті, ставить деко в гарячу духовку. Салати вже готові, печеня тушкується на плиті. Сьогодні у улюбленої сусідки день народження. На дворі серпень.
Двері та вікна затишного дачного будиночка відчинені навстіж. Кухня наповнюється ароматом яблучного пирога.
– Як вона мені допомагала! — дивлячись на стареньку, що почервоніла від гарячої духовки, думала Тетяна.
– Що б я без неї робила? Дівчатка обожнюють бабусю Женю.
А вона ж могла тоді зачинити двері, не пустити її. Дочкам уже по дев’ять років — школярки. Кожного літа проводять тільки тут, на цій гостинній дачі: тут озеро, друзі та улюблена бабуся. Рідна, близька, добра…
– Піду, ще яблук назбираю, компот зваримо, — каже Таня і виходить із кошиком у двір.
Під яблунею, у затінку, лежить собака Алька. Хто б міг подумати, що та неприємна собака зі смітника, яку прихистила старенька, перетвориться ось на цю прекрасну красуню-лабрадорку?
– Все любов. Тільки любов рятує нас, – думає Тетяна і простягає Алці на долоні печиво…
Спеціально для сайту Stories
