Уже на п’ятому побаченні Вадик відчув, що Алевтина твердо вирішила зробити його своїм чоловіком. Вона буквально витріщалася на нього, сміялася з кожного його жарту, хай навіть не дуже вдалого, і натякала, що дуже хоче познайомитися з його мамою.
– І навіщо ти хочеш познайомитися з моєю мамою? – невдоволено запитав Вадик після останнього її натяку.
— Ну, як? — весело засміялася Алевтина. — Хочу дізнатися, яку їжу вона для тебе готує.
— А це ще для чого?
— Щоб, якщо що, ти потім не дорікав мені, що мама годувала тебе краще, ніж я.
– Навіть так? – Вадик зблід. – Тільки я не розумію, з чого це я раптом почну тебе в чомусь дорікати?
– Ну, як? – Вона знову засміялася, зробивши трохи збентежене обличчя. – Ми ж, напевно, колись почнемо жити разом?
– Ну, добре… – Вадик прикусив губу, трохи подумав, і раптом сказав: – Якщо ти вже про це думаєш, тоді, напевно, мені варто розповісти тобі про свої недоліки. Щоб ти була морально готова.
– Хіба у такого чоловіка можуть бути недоліки? – так само весело запитала вона.
– Ще й як можуть, – кивнув він. – По-перше, я хроплю.
– Я теж, – кивнула й вона.
– Але ти не знаєш, як голосно я хроплю!
– А ти не знаєш, як міцно я сплю, – парирувала Алевтина. – Як кажуть мої батьки, мене й пушкою не розбудиш.
– Що, ти й будильника вранці не чуєш?
– Ні. А навіщо мені будильник? Коли треба, я прокидаюся сама, рівно о тій годині, коли потрібно. Тож якщо ти будеш хропіти мені прямо у вухо, я не прокинуся. Хропи на здоров’я.
– Ну, гаразд, — невдоволено зітхнув Вадик. – Тоді я розповім тобі і про інший свій недолік. Я — нечупара.
– Що?
– Я постійно розкидаю свої шкарпетки по кімнаті.
– Ну і що?
– Як? Мама готова мене вб.ти за це.
– А мене мама готова вб.ти за те, що я розкидаю по своїй кімнаті спідню білизну.
– Спідню?
– Ну, так. І через це тато боїться заходити до моєї кімнати.
– Чому?
– Тому що, одного разу, йому на ніс з люстри впав мій бюстгальтер. Уявляєш собі цю картинку?
– Невже — з люстри?
– Ну, так. Я одного разу перед сном зняла бюстгальтер, хотіла кинути його до відкритої шафи, а він полетів на люстру і там завис. А тато вранці зайшов мене будити, і… Мама на мене за це так кричала.
– Ого…
– Ага. Скажи, якби тобі на ніс зверху впав мій бюстгальтер, що б ти зі мною зробив?
– Я б з тобою… – Вадик спочатку загадково посміхнувся, потім схаменувся і знову зробив серйозне обличчя. – Не знаю, що б я зробив. Але ти, звичайно, мене в цьому перевершила. Я уявляю, що б тобі в цьому випадку сказала моя мама…
– Але ж ми з тобою будемо жити окремо від твоєї мами, – знизала плечима дівчина. – І будемо розкидати свої речі, де захочемо.
– Ми будемо жити з тобою?.. – Хлопець зрозумів, що натяки з боку Алевтини тривають, і поспішно вигукнув: – Але ти ще не знаєш мого головного недоліку!
– Головного?
– Так, найголовнішого. Я точно знаю, що цей чоловічий недолік ненавидять усі жінки на світі. Заміжні жінки.
– Ти що, прикладаєшся до чарки? – прямо запитала вона його.
– А це тут до чого? – здивувався Вадик.
– До того, що жінки ненавидять тільки чоловіків-алк…ків. Я це точно знаю.
– А ось і ні, – заперечив Вадик. – Заміжні жінки ненавидять, коли їхні чоловіки йдуть з дому на риболовлю з друзями. Моя мама з татом ледь не розлучилися через це.
– Які дурниці, – посміхнулася Алевтина. – Та що ти.
– А ось і не дурниці! Ти ще не знаєш, який я завзятий рибалка! Тато каже, що я весь у нього. Раніше він щовихідних тікав з дому з друзями на риболовлю. Доки мама не поставила йому умову — або мама, або риболовля.
– І ти такий самий, як тато? – перепитала дівчина.
– Ну, так.
– А який ти рибалка – зимовий чи літній?
– І такий, і такий.
– А коли тобі рибалити більше подобається? У яку пору року?
– А що? – насторожився Вадик.
– Нічого. Мені просто цікаво. І ще цікаво дізнатися, чим ти рибалиш влітку? На спінінг чи на звичайну вудку? На малька чи на черв’яка? А на мотиля ти окунів ловив?
– Алевтина, ти що? – Вадик чомусь злякався. – Ти що, знаєш, як ловлять рибу?
– Я не просто знаю, – посміхнулася вона. – Одного разу я витягла сома на дванадцять кілограмів.
– Ти? — У Вадика від подиву роззявився рот. — Сома? Сама витягла?
– Ну, тато мені, звичайно, трохи допомагав, затягувати його в човен. До речі, я на Дніпрі знаю кілька ям, де ці соми живуть. Тато мені показав, а я запам’ятала. Але про це розповідати марно.
– Чому?
– Тому що до цих ям треба приплисти на човні й закинути якісь снасті. Але нам зараз не до цього. Ти ж зараз вирішив розповісти про всі свої чоловічі недоліки. Давай, продовжуй. Може, ти ще й лунатик?
– Лунатик? – Вадик завмер.
– Ага. Ти, серед ночі не бродиш по квартирі з закритими очима?
– Начебто, ні.
– Шкода.
– Чому?
– А мені завжди було цікаво подивитися, якими вони бувають, ці лунатики, насправді. І, взагалі, мені здається, що у людини не буває ніяких недоліків.
– Не буває?
– Ага. Все, що називають недоліками, це – насправді – особливості. І всі твої особливості мені, поки що, подобаються. Тому, я повинна зрозуміти, чим тебе годує мама. Коли ти нас познайомиш?
– З мамою? – Він дивився на неї довго-довго, потім сказав: – А може, ти мене спочатку познайомиш зі своїм татом? Мені здається, ми з ним майже споріднені душі.
– Ні. Спочатку з твоєю мамою, – рішуче посміхнулася Алевтина. – Спочатку жінки повинні знайти спільну мову. А чоловікам, якщо вони рибалки, довго говорити не треба. Вони й так один одного зрозуміють.
І тут Вадик зрозумів, що, здається, даремно хвилюється. Алевтина – та сама дівчина, про яку він мріяв усе життя.
