Сергій зазвичай виходив вечорами на балкон і майже завжди байдуже дивився на дітей, що бігали по двору, бабусь на лавочці в альтанці та на машини, що заїжджали у двір.
Останнім часом у нього був поганий настрій. На порозі весна, а Людмила пішла від нього якраз напередодні Жіночого свята.
У Сергія не складалося з жінками. Вони змінювалися у нього зі звичною постійністю: одна затримається на півроку, інша – на рік, а ось Люда пішла ще швидше, як тільки зрозуміла, що заводити сім’ю Сергій не збирається.
– І що мені з тобою даремно час витрачати? – прямо заявила вона, – по-перше, мені вже тридцять, час народжувати, а тобі й поготів – під сорок! Ну, якщо точніше, тридцять сім!
Незадоволено струснувши рудим фарбованим чубчиком, вона грюкнула дверима, не даючи Сергію шансів на примирення. Та він і не наздоганяв її на сходах, як це часто буває під час розставань у кінофільмах. Він просто вийшов на балкон й з полегшенням видихнув клубок диму. «Ну, що ж… Значить, не судилося…»
Сергій уже вкотре помітив, що до його нового сусіда, який мешкав поверхом нижче, приходить дівчина. Вона по-господарські тягла сумки, повні провізії, а через деякий час знизу через відкритий балкон починали підніматися смачні аромати борщу, смаженої картоплі та ще чогось, від чого у Сергія починали текти слинки.
Він виходив на балкон, щоб подихати вечерею щасливого сусіда. Іноді йому вдавалося побачити подружку Дмитра, так звали хлопця, що недавно переїхав.
Дівчина, яку Дмитро називав Анною, розвішувала випрану білизну, виносила в балконну шафу якісь баночки з варенням, гримотіла кришками, накриваючи сковорідки, що випромінювали запаморочливий запах котлет.
Сергій уже звик до візитів Анни й почав вітатися з нею на балконі першим. Анна завжди здригалася й піднімала вгору миле личко, теж кивала, а одного разу запитала:
— Як вас звати? Раз уже вітаємося, треба знати. А то якось незручно… Ми вас не дуже турбуємо своєю музикою? Діма любить голосніше вмикати, а я його вже лаю…
– Музикою – ні. Зовсім. А ось сковорідками і смачними борщами – ой, як турбуєте. Аж шлунок скручує… – зізнався Сергій, заглядаючи в блакитні очі дівчини.
– Розумію. А ви просіть Діму на вечерю. Я скоро піду до себе, заразом познайомитеся ближче, все-таки сусіди тепер… — розсміялася Анна і помахала рукою.
Він залишився стояти на балконі і справді незабаром побачив, що Анна поспішила з двору, кваплячись на зупинку автобуса.
Дімка теж вийшов на балкон і помахав їй рукою.
– Чому ж вона йде? – наважився запитати Сергій Дмитра, – дивні у вас стосунки. Вибачте, напевно, це не моя справа… Нетактовно…
Діма підвів очі на сусіда і запросив його до себе.
– Йдіть до мене. А то так незручно розмовляти. До того ж Анна просила тебе пригостити борщем…
Сергій тільки цього й чекав. Йому хотілося поговорити, адже всю суботу він просидів удома, чекаючи на матір, але та так і не з’явилася, хоча й обіцяла. «Знову матуся хитрує, мабуть, щоб я не випив навіть пінного, сказала, що прийде. А сама передумала…» — посміхався Сергій, спускаючись сходами до сусіда.
Діма і Сергій вже були в дружніх стосунках, але вперше Сергій завітав до нього.
– Цю квартиру я купив після того, як пішла мати, – розповідав Дмитро, – вона сама нас із сестрою виховувала, і коли ми рік тому продали її квартиру, то купили з сестрою собі по окремій однокімнатній. Так вирішили. Мені вже й так тридцять років, пора мати своє житло, сам розумієш. Але я вже давно жив окремо, орендував квартири, а мати вічно хвилювалася за мене.
— Чому? — запитав Сергій.
— Тому що хотіла, щоб я одружився. Вона довго хворіла. І весь час засмучувалася, що я не одружений. Як же… Залишиться синочок без дружини. Та чого ж поспішати? – посміхався Дмитро.
У цьому питанні хлопці швидко порозумілися. Сергій теж розповів, що не поспішає з одруженням, і тому його подруги швидко розчаровуються в ньому.
– Я ж їх на мотузці до себе не тягну, – запевняв він Дмитра, – самі раді були залишитися. А пройде місяць, два, три… І починаються претензії: пора нам сім’ю заводити! А я ще й не зрозумів, моя вона половинка чи просто прилаштуватися до когось хоче.
– Я ось про це зовсім не сумую, – відреагував Діма, – поки живу, працюю, а коли закохаюся по-справжньому, тоді й одружуся, звичайно. І нічого, що мені тридцять. Ось Анна теж все переживає з цього приводу. Навіть набридла вже. Все вчить і турбується про мене.
– Напевно, вона тебе любить… – вирішив Сергій, – і готує чудово. Ну, дуже смачний борщ.
– Так, готує вона так само, як і моя мама. Завжди все свіже, смачне, і пироги може, і ватрушки… – кивнув Дімка, дістаючи пиріжки з навісної шафи, – ось, заціни.
Він поставив чайник на плиту і зітхнув.
– Я-то нічого, мамин відхід переніс, намагався по-чоловічому якось це все пережити, і більше сестру підтримував, – відверто розповідав Діма, – вона вже дуже розчарувалася… Вона сподівалася, що підніме її на ноги. Адже закінчила медичний. Дипломований фахівець. Але хворобу не переломиш. І ще – доля…
– Ну, так. Це дуже непросто… – погодився Сергій, – то чому ти не одружуєшся з Анною? Начебто хороша дівчина, і ви б з нею були щасливі… Вона б тебе підтримала.
Дімка здивовано подивився на Сергія.
– Ти що? Не зрозумів, Анна – моя рідна сестра! – випалив він і розсміявся.
– Так вона твоя сестра? – простягнув Сергій, – так би й сказав відразу. А я був упевнений, що ви живете разом…
– Вона моя молодша сестра. Ось і кажу, що вона доглядала за матір’ю кілька років, а до того в Меді вчилася сім років. Тому й не вийшла ще заміж. Зараз уже працює в лікарні два роки, – з гордістю поділився Діма.
– Тепер зрозуміло. Значить, сестра тебе опікує…
– У тому-то й річ, що вона дуже опікується. Ну, це коли у мене немає подруги. А коли дівчата є, то це не заважає, — Дмитро посміхнувся.
– Оце ж яка турботлива… І чудово готує, — Сергій їв другий пиріг, запиваючи чаєм, — тобі з сестрою пощастило! Не кожну сучасну дівчину змусиш до плити стати. А амбіцій – купа.
– Анна завжди про мене дбала. Поводилася не як молодша, а як старша сестра. Її так мати привчила. Анна мені розповіла, що, перед відходом мама прошепотіла: «Бережи Дмитрика…» Ось вона мене й береже. А швидше за все, сама вже не може зупинитися, щоб не доглядати за кимось…
– Ну, якщо вона стільки років за мамою доглядала, то це вже й звичка, – погодився Сергій.
– Та й характер у неї такий. І що мені з нею робити? Як уже сказати, що не потрібно мене так опікувати? Я ж не маленький… – Дімка знизав плечима і налив собі другу чашку чаю.
– Треба тобі одружитися. Вона й заспокоїться. І займеться своїм особистим життям. Адже у неї є хтось? – закинув вудку Сергій.
– Але я поки не хочу одружуватися, – категорично відповів Дмитро, – ще пожити хочу. А у неї, здається, нічого серйозного поки не намічається.
Хлопці посміялися, а потім Сергій запропонував:
– Тоді, щоб ти став вільним від опіки Анни, треба її заміж видати!
– Як? Вона нікуди не ходить, тільки на роботу і до мене… – Дімка подивився на сусіда і розсміявся, – хіба що ти виручиш? По-сусідськи.
Вони знову розсміялися, і Сергій, розсипаючись у подяках, піднявся до себе.
Перед сном він довго перевертався, йому уявлялася блакитноока Анна з підносом пирогів і в кухонному фартушку, і засинаючи, він вирішив, що вона абсолютно несучасна дівчина, турботлива, ніжна, симпатична, і йому дуже пощастило з сусідкою…
Тепер, коли ситуація з його сусідами прояснилася, Сергій уже лагідніше вітався з Анною, завжди намагаючись побачити її в дні візитів до брата. Вона, як і раніше, мило посміхалася, і потроху вони почали розмовляти про дрібниці: погоду, її пристрасть до кулінарії та покликання.
Одного разу Сергій так невчасно захворів. Він ще вночі відчув температуру, а на ранок був абсолютно розбитий. Побачивши Анну на балконі, яка розвішувала випрану білизну, він хрипким голосом привітався з нею. Вона відразу ж зрозуміла, що Сергій хворий.
— Лікаря викликав? — поцікавилася вона, — треба брати лікарняний.
— Так сьогодні субота… Сподіваюся, що за вихідні все мине, — мляво посміхнувся Сергій і тут же закашлявся.
— Стане краще, якщо якомога раніше почати лікування, — сказала Анна, — я зараз піднімуся до тебе, якщо не заперечуєш.
Вона швидко прийшла до Сергія з фонендоскопом.
— А це звідки? Завжди з собою носиш? — здивувався Сергій.
– Це завжди зберігається у брата. Він часто хворіє восени, сімейний прилад. Старий, але справний, — Анна прослухала груди та спину Сергія, простукувала пальцями груди й уважно оглянула горло.
Потім вона виписала йому ліки й наказала прийти до неї на прийом у понеділок.
– Якщо не буде температури. А якщо буде, то я й сама прийду до тебе. А зараз треба лежати.
Дівчина пішла й повернулася через пів години, купивши потрібні ліки.
Потім вона принесла від Діми в контейнері пюре з котлетами та суп у літровій банці.
– Обов’язково треба їсти. Тут якраз суп з локшиною. Те, що потрібно. Діма купить тобі необхідні продукти, і я прийду завтра та приготую тобі їжі на пару днів… – пообіцяла вона.
– Дякую, добрий ангеле… – прошепотів Сергій, – і звідки навесні взялася моя ангіна?
Анна пішла, а він лежав і посміхався, хоч горло щеміло, і голова боліла. Він згадував теплі руки Анни, уважні очі та турботу.
Коли ввечері зателефонувала мати, Сергій категорично заборонив їй приїжджати до нього, бо боїться заразити її.
– У мене особистий лікар, мамо. Вона навіть готує мені їжу і приносить ліки сама! – не зміг не розповісти він матері.
– Невже ти схаменувся? Що малоймовірно… — зітхнула мама, — невже знайшлася ще добра душа, яка піклується про тебе? Та ще й лікар! Синку, цінуй турботу! Це ознака сердечного тепла…
— Мамо, перестань. Я поки що тільки дружу з цією дівчиною і не сподіваюся навіть на її увагу та щось більше… — зізнався Сергій.
– Так під лежачий камінь вода не тече! – тут же знайшла, що відповісти мати, – ти й сам не будь боягузом. Дій! Серце жінки треба зав..вати, а не тільки підставити їй своє хворе тіло… Їй такого й на роботі щодня вистачає!
Сергій вже хотів вимкнути телефон, але мама все говорила й говорила, і він поклав трубку на подушку та й заснув під її розмірений голос…
Мати залишилася задоволена, що цього разу син погодився вислухати її.
Анна вилікувала Сергія, виписавши йому лікарняний лист. З Дімкою Сергій спілкувався з балкона.
– Дякую, друже! – шепотів Дмитро з балкона, коли сестра вже господарювала на кухні у Сергія, – рятуєш… А до мене сьогодні подруга приходить. Тож особливе мерсі.
Анна, прийшовши до Сергія, помітила букет тюльпанів у вазі на кухні.
– Що це за краса? Кому? – запитала вона, хоча було видно, що вже здогадалася.
– Тобі… Не можу навіть цілувати твої божественні руки, щоб не обсипати бактеріями… А так хочеться.
– Обсипати бактеріями? – засміялася Анна, вдихаючи аромат квітів.
– Ти вже скоро будеш абсолютно здоровий, – пообіцяла Анна, – і сам вже можеш не лінуватися і готувати собі нормальні обіди.
– Нормальні ніколи не зможу навіть приблизно. Ось ти – еталон! У тебе тільки корисна і здорова їжа, – похвалив Сергій, – як я можу віддячити тобі за допомогу?
– Ніяк. Це я по-сусідськи. І просто люблю готувати та лікувати людей, – Анна посміхнулася.
– Ні, я так не можу, я повинен зробити для тебе щось хороше та незабутнє! Ну, давай, наприклад, підемо в театр, – Сергій подивився на неї, – ну, будь ласка, на будь-яку виставу.
– Добре. На будь-яку, так на будь-яку. Я згодна, – кивнула Анна і пішла, а Сергій, немов зачарований, стояв у передпокої, і його серце билося від її слів: «Я згодна…»
Через три дні вони вже були в театрі. А потім ходили і в кіно, і в кафе, і незабаром не було й дня, щоб Сергій і Анна не зустрічалися.
З перших побачень Сергій зрозумів, що закоханий. Йти поруч, тримати її під руку – це вже було надзвичайним щастям. Він ніколи такого не переживав.
Анна, його ніжний ангел, здавалося, не дивувалася такому стану речей, хоча бачила його захоплені погляди й приймала вже перші, найніжніші поцілунки після побачень…
Просто вона світилася.
Якось увечері вони прийшли до Дмитра.
– А, це ви? – Дімка розмашистим жестом запросив їх до себе, – чаюватимемо?
– Ми ненадовго. У ресторан ідемо. Давай з нами? – запросив Сергій.
– Ой, я б із задоволенням, але в мене побачення за особливою програмою. Ми їдемо до неї в село, знайомитися з батьками, – Дімка якось винувато й ніяково посміхався сестрі та сусідові.
– А ми до тебе, власне, майже з того самого питання, – Сергій випростався і його обличчя стало серйозним, – прошу у тебе руки твоєї сестри… Ти ж єдиний її старший кровний родич, брат.
Дмитро завмер. Потім охнув і обійняв Анну, і потиснув руку Сергію.
– Все-таки зважився… А ще говорив криза у тебе, середнього віку… Щось не бачу ніякої кризи… — посміхнувся Дмитро.
– Правильно, це лише слова, відмовки власної безсилості й бездіяльності… Просто не було кохання, — тихо відповів Сергій, — не було твоєї Анни…
Весілля були буквально одне за одним. Спочатку одружилися Сергій і Анна, а буквально через місяць зіграли весілля і Дмитро з Іриною, звичайною дівчиною з приміського селища. Ну, звичайною за мірками чужих людей. А для Дмитра вона теж стала світлим ангелом. Саме так любив називати свою дружину і Сергій…
Спеціально для сайту Stories
