Соня йшла додому. Та не просто йшла, а летіла. Налаштувалась було на яке вже за рахунком нічне чергування, а тут раптом її змінниця вийшла з лікарняного! Соня нарешті ввечері вдома залишилася, а то яку ніч поспіль чергує. Ну так, не належить, але що робити, якщо начальство просить. Чи не відмовиш. Та й платять за ніч більше, а їй гроші дуже потрібні. Іпотека…
Отже, вона користувалася тим, що мама забрала дітей на все літо на дачу. Ну, це так говориться, що «дача» насправді – селище міського типу. Благо, у батьків котедж, ділянка велика. Хлопцям є де розгулятися. Тато у Соні – військовий пенсіонер. Підробляє нічним охоронцем на стоянці, а отже – днем вдома, а мама теж ось щойно на пенсію вийшла.
Тож Соні не треба, як іншим матусям, голову ламати, куди дітей на літо подіти. І взагалі, чого б їй не летіти? Все в неї в житті просто чудово. Люблячий чоловік, двоє діток – «королівська двійня», як на замовлення – синок та донечка. Батьки живі-здорові. Робота нехай хоч і нелегка, проте потрібна – диспетчер таксі. Ось і нова квартира! Трикімнатна!
Спочатку вони хотіли двокімнатну квартиру, але потім вирішили – діти ростуть, їм треба дитячу свою. Вдало продали одну, влізли в іпотеку, зате у них тепер квартира – просто шик! І ось скажіть, чи часто молоді сім’ї мають власне житло? А вони мали! Батьки з двох сторін скинулися, бабусь-дідусів підключили та подарували їм просто на весіллі ключики від квартири.
Ну і тепер, завдяки цьому шикарному подарунку, у них взагалі трикімнатна квартира. Щоправда, поки що особливо не облаштована, але нічого. Все згодом зароблять та куплять. Молоді, сильні, все вийде. То як там говориться про щастя? Щоб на роботу – з радістю і додому з роботи теж? Так у неї так і виходить!
Тільки шкода, що вона чоловіка не попередила, що сьогодні не працює. Телефон розрядився. Телефон у неї старенький – показує, що заряду ще повно, а потім – раз! І відрубується. Відразу. І все з кінцями. І знає вона про цю його проблему, та ось розтяпа, забула зарядити. І зарядник удома. А на новий витрачатися не хоче. Кожна копійка – на сплату йде.
Більше заплатиш – менше відсотки, це всім зрозуміло. Якби чоловіку зателефонувала, він би вже щось придумав – напевно купив би чіпсів-горішків, та фільм вибрав. Ну і добре. Чіпси шкідливі, і горішки на ніч також. Та й грошики, знову ж таки… Обійдуться. А так навіть краще. Зараз вона прийде тихенько, прокрадеться. Чоловік, звичайно, за компом сидить.
Вона йому очі рукою закриє. Ось він здивується! Глянула нагору. У вікнах світла немає, тільки на кухні, мабуть, вирішив попити чаю. Ну і гаразд, разом поп’ють. Зараз увійде нечутно, і з-за дверей: Бууу! Соня тихенько відчинила двері, зняла туфлі і прокралася на кухню. Порожньо. Ну зрозуміло, світло знову забув вимкнути. А що він сидить у кімнаті в темряві?
Пішла далі на м’яких лапках. І вже біля самої кімнати раптом почула якийсь звук. Соня метнулася, та різко зупинилася. Голос явно не чоловіка! Жіночий, загалом, голос. Вона, вже не таючись, пройшла до дверей до їхньої кімнати і ввімкнула світло. Двоє на ліжку разом підняли голови. Чоловік рідний та коханий і Валерія – улюблена подруга…
Чоловік намагався знайти свої речі на підлозі біля ліжка. Соня розвернулась і пішла на кухню. Лерка відразу втекла – Соня чула, як грюкнули двері. А чоловік, звичайно ж, почав виправдовуватися. Раніше, коли в книгах чи кіно Соня зустрічала всі ці «Це не те, що ти подумала», «Це випадково вийшло», «Не винна я, він сам прийшов» – думала вигадки.
Ну не може доросла розумна людина виправдовуватися такими словами. Виявилося, може, та ще й як… От тільки й хай би так. Але чоловік раптом перервав своє бурмотіння, махнув рукою. Він зізнався, що цей роман вже давній, а він все не знав, як сказати, а тепер він хоче розлучення, а сам йде жити до Лєри. Він пішов у кімнату.
Соня чула: відчиняє шафу, ящики комода, вжикає блискавкою сумки. Іде до передпокою, дзвенить ключами, грюкнув дверима. Поворот ключа. Кроки вниз сходами… Перед очима у неї тепер постійно стояла фотографія з їхнього весілля – Соня, її коханий та Лєра. Наречена, наречений та кохана подружка. Спочатку Соня плакала.
Ні, навіть і не плакала, а просто сльози раптом самі починали котитися. П’є каву, і раптом у чашку: кап-кап. Сидить на чергуванні, раптом щокам мокро… Читає новини в інтернеті – і раптом монітор починає розпливатися. І одного разу, ось так бездумно клацаючи мишкою по сайтах, побачила слова «зрада чоловіка». Вп’ялася в текст очима. Читала та перечитувала.
І раптом зрозуміла: а очі ж у неї зовсім сухі! Прокрутила в голові ще раз поради зі статті. Знайшла альбом із весільними фотографіями, вийняла ту саму. Діловито порізала ножицями на дрібненькі шматочки. Спалила шматочки. Відчинила вікно – провітрити. Взяла листочок і виписала за порадою всі втрати та ресурси.
Ресурсів було багато – і робота, і діти, і батьки, і друзі, і помешкання, а втрат і мінусів – «всього-то»: чоловік, подруга та іпотека. Головне – іпотека, звісно, тому слід вирішувати це питання. Оголосила шефу, що може нею розпоряджатися, як хоче. Що їй бажано більше нічних чергувань. Принаймні зараз, влітку, коли діти у бабусі.
А ще прошерстила інтернет. І знайшла те, що їй найбільше підходило: роботу «з вільним графіком, можливо, поєднання». Кур’єр доставки. Тепер вона працювала мало не цілодобово. Додому приходила – падала спати. Скоро зрозуміла, що якщо не буде нормально їсти, просто одного разу не встане. Тому накупила продуктів і тепер іноді готувала.
Можна, звісно, напівфабрикати, але це дорожче. Так що Соня раз на 4-5 днів витрачала пару годин на приготування: варила каструлю супу і каструлю каші, пекла овочі та курку. Ось і їжа. Потім було розлучення. Все сталося тихо-мирно і цілком буденно, ніби так і треба. Потім зателефонувала свекруха.
Вона злим голосом вимагала, щоб Соня відмовилася від аліментів – квартира залишається їй. Адже половина квартири належить чоловікові. Соня спокійно нагадала, що взагалі-то вона тепер матір-одиначка і поклала слухавку. Потім зателефонував чоловік. Сказав, що платитиме аліменти, як належить і не претендує на житло.
Навіть напише дарчу на свою частку, або що там потрібне. Якщо вона Соня не претендуватиме на машину. Загалом літо пролетіло – і не помітила. На вересень батьки запропонували дітей ще залишити, а Соня і рада – ще підзаробить. Хоч і скучила за ними. Наприкінці вересня тато потрапив до лікарні з тяжким запаленням легень. Мабуть, продуло на тій стоянці.
Соня кинулася до шефа: треба скасувати чергування, їхати до мами, допомагати, забирати дітей. І шеф – ось людина! Він не тільки знайшов їй заміну, а ще й дав завдання відвезти її за його рахунок. Віз її водій, Саня, молодий хлопчина. Ну, а як же не хлопчина, якщо він молодший Соні майже на п’ять років! Соня дістала з сумочки маленьке люстерко.
Навіть у такому було видно: очі тьмяні, щоки впали, губи обвітрілися. Добре хоч, волосся відросло так, що можна вже в хвостик прибирати, не потрібно ні з феном, ні з пінками-гелями морочитися. Вона з досадою захлопнула люстерко і кинула його назад у сумку. А вона думає, чому це останнім часом усі джинси в поясі великі сталі? Довелося навіть ремінь носити.
Добре, від чоловіка залишився, завалився за інший одяг. Дірочку прокрутила – і нормально. А крім джинсів вона і не носить нічого. По роботах бігати – саме те. Саня мовчав, тільки щось тихенько насвистував. Коли доїхали, звісно, піднялася метушня – сльози, поцілунки, знову сльози… Саня так само мовчки відвіз маму до лікарні, допомагав збирати речі, начистив і насмажив картоплі, привіз маму назад…
Від його невтішної та мовчазної допомоги ставало спокійніше та легше. Коли довіз Соню з дітьми та доніс сумки з речами, сказав, щоб вона не геройствувала і просила про допомогу тоді, коли це потрібно. Доводилося і не раз. Інакше їм було б не впоратися. Мама, якщо Соня мала нічне чергування, приїжджала після лікарні, сиділа з хлопцями.
Вранці возив її назад Саня. Соня навіть не просила його. Просто він спитав, з ким діти будуть вночі, ну, вона й сказала, що мати приїде, а вранці Саня з’явився і, не слухаючи нічого про автобус, сам відвіз маму. І продукти. Якось Саня запропонував звозити її до великого магазину за межею міста. Ціни там були на 10% нижчі, ніж скрізь.
Та й набрала Соня тоді багато – дешевше ж та на машині не в руках тягти. З того часу так і повелося – Саня раз на тиждень, поки хлопці в садочку, возив її «закуповуватися». І гроші взяти також довелося. Ні, не в Сані. У свекра. Той прийшов одного вечора і просто сунув їй конверт. У відповідь на подяки Соні так само похмуро знизав плечима.
Соня прискіпливо, з усіх боків, розглядала себе у великому дзеркалі. Ні, майже ще не помітно. Добре. Бо у них сьогодні «великий прийом» з нагоди ювілею. Десять років її «королівській парочці» – не жарт! Саню геть уже замотала за дорученнями. Та він і сам радий. Загалом, як сказала, що чекає на дитину, ніби дах поїхав. Ходить та посміхається весь час.
Весь час питає, чого б їй ще хотілося. Вона вже сердиться – холодильник, мовляв, скоро лусне! І нехай деякі кривляться і пліткують, що вийшла вона за Саню не за коханням, а за розрахунком: що допомагав їй тоді, що батька мало не виходити допоміг, що візником і нянькою служив. Нехай заздрять. А кохання, воно ж різне буває. І буває, що починається – так, з вдячності…
