Своїй дівчині Поліні я одразу сказав, що не хочу заводити дітей.
Причин тому було хоч і мало, але вони були серйозні. Найголовніша, мабуть, це моє прагнення зайняти керівну посаду на роботі, що, звісно, значно сповільнилося б з появою дитини — це і втома, і нові обов’язки, клопоти, великі фінансові витрати, витрата часу і сил на його виховання. Та й здебільшого, я просто відчував, що поки що не готовий і не хочу цього.
Я думав, що зарано мені ще батьком ставати: «Ну який із мене батько? Та й не витратив я ще достатньо часу на себе».
Поліна ж була спокійною домосідкою, дуже ніжною та м’якою. Вона часто мені натякала і говорила прямо, як їй не вистачає материнства.
— Поліна, я тобі вже казав, я не хочу дітей у найближчі кілька років.
— Але, Вітю, ти уяви, як це буде чудово, якщо ми станемо повноцінною сім’єю, — у її очах з’являлася надія, — ти був би гарним татом.
— Ні, не хочу поки що думати про це.
— А що ти зробиш, якщо все ж таки вийде так, що у нас з’явиться дитина?
— Ну… Доведеться зробити певні дії.
Віктор уже знав, що йому не уникнути чергової суперечки на цю тему.
— Чому ми робимо так, як ти хочеш?! Ти ніколи не прислухаєшся до моєї думки!
— Що ти хочеш від мене, Поліно? Сама ж знаєш, який це серйозний крок, гроші, гроші та ще раз гроші!
— Вітю, але інші ж якось виховують дітей, і в них все добре! Моя подруга Настя нещодавно привела у світ дитинку, і вони з чоловіком справляються, а він заробляє менше за тебе.
– Та справа не тільки в цьому, як ти не зрозумієш, ну ще не нагулявся!
— А з ким це ти хочеш гуляти?! Зраджувати мені зібрався?!
— Ні, просто збиратися з друзями, мандрувати, витрачати час на себе.
— Усім цим ти можеш займатися і як батько. Що тобі заважатиме?
– Це зовсім різні речі! Тоді я не зможу собі багато дозволити, якщо нестиму відповідальність не тільки за себе.
– Ти просто егоїст! Думаєш лише про себе! Інші дорослішають, їм хочеться сім’ї, стабільності. А ти…
Поліна різко обернулася і пішла з кухні, я доїв свій суп на самоті, знав, що її зараз краще не чіпати. Потім пішов до неї, і ми помирилися.
Життя йшло своєю чергою, у нас з Поліною траплялися сварки, але все завжди закінчувалося добре. Я відчував, як вона ревнує мене до мого способу життя, тому що сама по собі я людина діяльна і мені зовсім не хочеться зараз сковувати свою свободу дитиною.
І ось одного разу, прийшовши додому, я застав щасливу Поліну, вона клопотала на кухні, була якась дивна,ніжна до мене,не така як зазвичай. Я не надав цьому значення, поки не помітив, як вона впритул витріщалася на мене протягом хвилин десяти, і я запитав її:
— У чому річ, Поліно?
— Ах, Вітю, я така щаслива…
Вона зітхала, і було видно, що їй хочеться щось додати до своїх слів, але вона не наважується.
— Ну, що таке? Щось гарне сталося?
– Так!
Вона опустила голову, з її губ пошепки зривалися якісь уривки , які я не міг розібрати.
— Говори голосніше, я тебе не чую.
— Ти скоро станешь батьком.
Вона звела на мене погляд, у її погляді була надія.
– Ох, – я провів по своєму обличчю долонями, розминаючи лоб і очі, – Поліна, мені здавалося, що ми вже обговорили це. Який батько, яка дитина!
Вона припала до моєї руки і продовжувала посміхатися.
— Вибач, кохана, але ми підемо до лікаря,щоб…
Вона, не давши мені договорити, різко встала з-за столу і почала скандалити.
Після цього Поліна поїхала додому до своїх батьків та не виходила на зв’язок. Мені потрібен був час, щоб самому переварити цю ситуацію і морально підготуватися до зустрічі з її сім’єю.
Візит пройшов, м’яко кажучи, дуже жахливо.
Мама Поліни Алла Миколаївна кричала, що я скористався і покинув її доньку. Я ж їй за той вечір раз сто пояснив, що Поліна сама пішла на цей крок, чудово знаючи мою думку, що я не планував дитину протягом найближчих кількох років і з самого початку попереджав її, у що це все виллється.
Її батько Геннадій Борисович пожирав мене поглядом. А Поліна сиділа та плакала.
Після цього інциденту ми з Поліною більше не бачилися, я їй писав, дзвонив, вона відповідала дуже рідко, і кожна розмова закінчувалась плачем чи криками.
— Поліна, будь ласка, не роби цього, ти ж мені теж погано робиш. Мені буде дуже боляче знати, що дитина росте без батька.
— То одружись зі мною, будь його батьком, будемо сім’єю!
– Ні, я так не можу, ти все вирішила за нас обох. Я тобі казав і кажу, що не хочу поки бути батьком.
Після цих слів я почув істеричний плач, а потім гудки.
На цьому моє кохання з Поліною закінчилося. Мабуть, вона була така зла на мене, що після появи дитини навіть не подала заяву на аліменти. А я в цьому питанні не виявляв ініціативи. «Адже це був її вибір, нехай сама й викручується», — саме так я міркував у той час.
Незабаром після розставання з Поліною у мене з’явилася інша дівчина, але я до неї не відчував жодних почуттів. І через три місяці ми розлучилися.
Минуло 7 років.
За цей час я змінив кілька жінок. Серед них були дуже симпатичні. Але я помітив, що ніхто з них не хвилював мене, як Поліна. Моя кар’єра складалася вдало, а свою другу половинку я так і не зустрів. І я все частіше став схилятися до думки, що єдиною жінкою, призначеною мені долею, була Поліна.
Кілька разів я намагався дзвонити їй, але, мабуть, вона змінила номер телефону. Тоді я, як несміливий юнак, з настанням темряви став чергувати біля її під’їзду. Зайти в батьківську квартиру я так і не наважився, а Поліна так і не з’явилася в моєму полі зору. Більш активних заходів щодо її пошуку я не вживав.
І коли я вже вирішив змиритися з долею, відбулася моя зустріч з Поліною.
Того дня я поїхав своєю машиною до одного з великих гіпермаркетів. Коли я залишив свій автомобіль, то раптом побачив Поліну, що стояла біля входу в гіпермаркет. В одній руці вона тримала великий пакет, а іншою рукою вона тримала за долоню хлопчика.
Моє серце тривожно забилося. Якось, відпустивши хлопчика, вона помахала рукою, повернувшись у мій бік. І мені чомусь здалося, що цим жестом вона вітає мене. Моєї радості не було меж. Ось тільки тривала ця моя ейфорія лише мить. А наступної секунди я побачив, як до Поліни підійшов якийсь чоловік і взяв з її рук пакет.
Коли вони проходили повз мене, то я почув слова хлопчика.
— Тату, а ми сьогодні поїдемо в дитячу кімнату?
— Звичайно, поїдемо, синку, — відповів чоловік.
Всі мої надії повернути Поліну впали в одну мить. А Поліна, на мить зустрівшись зі мною поглядом, вдала, що ми незнайомі.
Якийсь час я спостерігав за щасливою сім’єю, де мені тепер не було місця. Судячи з розкішного автомобіля, в якому вони розмістилися, глава цього сімейства був досить забезпеченою людиною.
Після цієї зустрічі я надовго втратив спокій. Я проклинав той день, коли вирішив розлучитися з Поліною. Тільки тепер я усвідомив, що іншої такої Поліни в цьому житті мені ніколи не зустріти.
