Того дня Діна посварилася з мамою, сіла в перший-ліпший тролейбус, щоб не йти під колючим осіннім дощем, і втупилася у вікно. Час від часу вона ловила в відображенні його погляд, веселий такий, мовляв: ну і що ти там у цьому вікні побачила? Одного разу вона набралася сміливості і підняла очі.
Хлопець сидів навпроти. У жовтому дощовику, волосся мокре і від цього в’ється ще більше, у неї самої так само. Симпатичний хлопець, єдине, що його псувало, це шрам на щоці біля губи, від чого посмішка виходила трохи асиметричною.
Коли Діна рушила до виходу, він теж встав. Вона не злякалася, це навіть здалося їй кумедним, хоча зазвичай в таких випадках Діна напружувалася. Вони вийшли на одній зупинці і деякий час стояли в нерішучості. Хлопець поплескав по кишенях і запитав:
-Запальнички не буде?
Діна скривилася – вона терпіти не могла кур ців.
-Ні, – відповіла вона, розвернулася і пішла геть.
-Дівчино, зачекайте! – крикнув він, але Діна не оберталася і всім своїм виглядом показувала, що їй байдуже, що він там говорить.
З мамою вона, звичайно, помирилася, хоча ця сварка стала певною відправною точкою, коли Діна чітко зрозуміла: потрібно з’їжджати, неможливо жити під її вічним наглядом, он і брати втекли відразу, як тільки змогли. З маминою тривожністю потрібно бути каменем, який лежить вдома під ліжком, а краще посеред кімнати, щоб вона завжди могла його бачити і протирати пил при необхідності.
Проблема з мамою ускладнювалася ще й тим, що Діна працювала з дому: писала статті на замовлення, іноді брала курсові роботи за своєю тематикою. Вона пробувала знайти «нормальну» роботу, але з її панічними атаками це було непросто: коли Діні було п’ятнадцять, на неї напали по дорозі зі школи, на тій стежці за гаражами, яку вона завжди намагалася пробігти якомога швидше.
Було темно, і Діна не помітила фігуру, що відокремилася від гаража, і врятувало її тоді тільки те, що злочинця злякала жінка, яка не побоялася і почала захищату Діну, махаючи важким пакетом і кличучи на допомогу.
Мама і до цього всього боялася, а тепер так і взагалі. Діна не боялася, але паніка наздоганяла її в найневідповідніший момент: коли хтось непомітно підходив ззаду, торкався її за руку, знаходився занадто близько або просто від різких звуків.
В університеті вона вчитися не змогла, на першому курсі перевелася на заочне і з третього курсу підробляла написанням статей і студентських робіт.
Зараз вже отримувала нормально, але зняти кімнату на ці гроші і повноцінно харчуватися було б складно: у Діни ноутбук був у кредит, і телефон у кредит, так що насправді її вкладення в сімейний бюджет були набагато скромнішими за мамині. Піти вона не могла, але і жити з мамою було складно: та поводилася з Діною, ніби тій все ще було п’ятнадцять.
Той хлопець згадувався їй часто, чомусь закарбувалося в пам’яті його обличчя. Діна навіть його намалювала, боялася забути ці риси. Дивлячись на малюнок, вона розуміла, що в цій людині ніби втілюється все, що їй потрібно.
Нерозумно так думати, Діна це розуміла, але все одно не могла відчувати інакше: цей хлопець був тією самою банальною «половинкою», про яку розповідають у піснях і віршах про кохання.
Мамі, звичайно, Діна про це не говорила. Та, з одного боку, всі вуха продзижчала Діні про те, що в двадцять шість давно пора заміж, а, з іншого боку, варто було Діні піти на вечірку або на концерт, та навіть просто погуляти з подружкою, і мама відразу обривала телефон, пропонуючи приїхати і зустріти, попросити братів з’їздити за Діною, а то, хто знає цих таксистів, ну і так далі.
-Мамо, як я вийду заміж, якщо ти весь час обламуєш будь-яке побачення? – злилася Діна. – Досить мені дзвонити!
Зрозуміло, що додому Діна взагалі нікого не могла привести, мама все одно не дасть нормально поспілкуватися. І Діна стала намагатися відкладати гроші на переїзд, брала якомога більше робіт, навіть афірмації почала перед сном говорити, хоча особливо в це не вірила.
“Я зароблю багато грошей і поїду від мами, – шепотіла вона. – Зустріну того хлопця і вийду за нього заміж”.
-Прибери в татовій кімнаті, – сказала одного разу мама.
Діна здивувалася. З тих пір, як тато пішов з життя, його кімната залишалася недоторканою, хіба що брати там ночували, та й то рідко. Тато був художником, і ця кімната була його майстернею, вхід до якої дітям був суворо заборонений.
-Навіщо? – запитала Діна, сподіваючись, що середній брат пішов від своєї мегери-дружини, Діні вона ніколи не подобалася.
-Тітка Марія попросила прихистити на місяць племінника. За гроші, звичайно. Я давно думала, що треба пускати квартирантів, грошей же вічно не вистачає.
У маминих словах Діна почула докір: могла б і нормальну роботу знайти, допомагати матері, а не сидіти у неї на шиї, тепер ось і квартиранта доведеться пускати.
Бачити чужу людину в будинку Діні не хотілося. Тим більше чоловіка. Тим більше в татовій кімнаті. Але сперечатися з мамою настрою не було, і Діна пішла прибирати.
Хлопця звали Андрій. Йому було років тридцять, високий і трохи огрядний, з наміром лисини на маківці і короткозорими очима.
Окуляри він носити, мабуть, соромився, і тому постійно мружився і натикався на все підряд.
-Рибу не смажити, я її не терплю, – повідомила йому мама. – У туалеті кришку піднімати, у ванній залишати повний порядок. Після десятої не шуміти, гостей не водити. І гроші наперед.
Андрій заметушився, довго шукав у портфелі гаманець, обіцяв, що буде виконувати всі вимоги. Він був психологом і приїхав на курси підвищення кваліфікації, дуже дякував, що пустили пожити: дорогі готелі були йому не по кишені, а дешевими він гребував.
Мамі Андрій не сподобався.
-Злидні, – зневажливо відгукувалася про нього вона. – Я думала, вийде вас посватати, але такого добра нам не треба.
Діну це одночасно і розлютило, і розсмішило. Їй Андрій не особливо подобався, але не тому, що грошей у нього не було, а тому, що він був некрасивий і нудний.
Мама швидко поклала на нього обов’язки з миття посуду, закупівлі продуктів та інші дрібні побутові доручення, які той слухняно виконував, і якщо при цьому Діна опинялася поруч, заводив з нею нудні розмови.
-Це що, пішло стільки засобу для миття посуду? – голосно здивувалася мама, так що навіть Діна у своїй кімнаті почула.
Андрій почав бурмотіти щось, Діна не могла розібрати, що, але почула слово “куплю”. Наступного дня він і справді купив засіб для миття посуду, і Діні стало страшенно соромно: мама і так з нього чимало грошей взяла, а тепер дорікає кожною дрібницею!
Через це Діна змусила себе нормально відповідати на його запитання, а потім і сама захопилася: не таким вже й нудним виявився Андрій.
Мама, немов відчувши симпатію Діни, почала ще більше знущатися з гостя: то він шумів з ранку, то кави багато п’є, то у ванній залишив мокрою підлогу, що його, витирати за собою не вчили?
Діна у відповідь почала ще краще поводитися з Андрієм, щоб хоч трохи згладити відсутність маминої гостинності, і вже сама стала з ним розмовляти.
Коли він поїхав, Діна відчула порожнечу, яка зависла в квартирі, майже таку ж, як після відходу батька. Вона тинялася з кімнати на кухню, немов могла зустріти в коридорі Андрія. Мама теж сумувала: скаржилася, що доводиться самій мити посуд і купувати продукти.
Він зателефонував Діні через тиждень. І відразу зізнався, що не зустрічав другого такого цікавого співрозмовника. Покликав приїхати в його місто, а Діна, раптово для себе, вперше зізналася чужій людині, що у неї бувають панічні атаки, тому їхати їй страшно.
-Я приїду за тобою, – пообіцяв він.
І приїхав. Мама заявила, що Діна робить велику помилку: Андрій не той, хто їй потрібен. Діна і не думала, що він саме той, але зате з ним було добре і спокійно, а виїхати з дому їй давно хотілося, так що маму вона слухати не стала.
В останній раз подивилася на зроблений нею малюнок і викинула його, вирішивши, що досить мріяти про нездійсненне.
Одружилися вони через рік, ще через рік Діна завагіт ніла. У місті Андрія їй подобалося більше: спокійне місце, де з нею майже не траплялися панічні атаки, а працювати можна звідки завгодно.
Великої любові вона так не відчувала, Діна взагалі не була впевнена, що кохає Андрія, але чи в цьому щастя? Прислухаючись до нових відчуттів всередині себе, вона посміхалася і наповнювалася незвичним блаженством. Правда, довелося трохи похвилюватися: перше УЗД лікарю не сподобалося, і він направив Діну до обласного центру. Андрій поїхав з нею, домовився з одним знайомим генетиком, який обіцяв їх прийняти.
Діна відразу впізнала його, не встигнувши увійти в кабінет. Він сидів за столом, у білому халаті, все такий же симпатичний, і навіть шрам анітрохи не псував його.
Діна злякалася, що він її впізнає, запанікувала і насилу зупинила напад, концентруючись на малюку, якому потрібна спокійна мама, особливо зараз.
Але він її не впізнав. Говорив привітно, як з дружиною хорошого знайомого, жартував і обіцяв, що все буде добре. Виписав додаткові обстеження, велів прийти через тиждень.
Цей тиждень вони жили у мами. Та вже давно забула, що Андрій спочатку їй не подобався, весь час переживала, що вони голодні, і відгодовувала як на забій. У татову кімнату вона пустила студентку, за її словами, не через гроші, а щоб не було нудно.
Аналізи прийшли хороші. Діна пропонувала не ходити до лікаря, Андрій сказав, що так не можна. Вони знову пішли до нього, Діна страшенно хвилювалася, тричі фарбувала губи і тричі їх стирала. В’ячеслав (а саме так його звали) вивчив усі виписки, заповнив анкету, задаючи Діні безліч питань. Серед них було і таке питання:
-Палите?
-Ні, – обурено відповіла вона. – Я ж при надії. І взагалі – я не палю.
Він підвів на неї очі і відповів:
-Я теж. Хіба що коли намагаюся закадрити красиву дівчину.
Щоки Діни спалахнули, але вона не відвела погляду: нізащо не можна дати йому зрозуміти, що вона його впізнала. В’ячеслав запнувся на кілька секунд і продовжив задавати свої питання. Діна відповідала спокійно, а всередині народжувалося нове почуття.
Це не було схоже на паніку чи страх. Це було схоже на жаль, який вона того ж дня сховає подалі, щоб назавжди забути про той день і тролейбус, який віз її в зовсім інше життя.
Спеціально для сайту Stories
