– Іванченко, тобі дитину приносити на годування?
– Ні, я ж казала. Відмову буду писати.
Медсестра похитала головою і вийшла. Зоя повернулася до стіни і заплакала. Молоді матусі в палаті переглянулися і продовжили годувати своїх малюків.
Зоя поступила вночі і швидко привела у світ дитину. Хлопчик, 3 кг 500 грамів. Здоровий, красивий. Глянувши на нього, новоявлена мати заплакала, тільки не радісно якось.
– Ну, все ж добре, чого плачеш. Хороший хлопчик у тебе такий, міцний. Доньку хотіла, напевно? Нічого, прийдеш потім і за донькою.
– Я залишу його. Не буду забирати…
– Ну ось тобі ще… Що за причина? Ти, дівко, не дури, час є подумати, це ж твоя дитина, невже не шкода?
Дарина, Зоїна сусідка по палаті, сиділа на лаві з чоловіком у коридорі для відвідувачів. Розповідала, як смішно смикає носиком їхня донька, вони весело сміялися. Зайшла жінка з пакетом, попросила покликати Зою.
Дарина сходила в палату і привела Зою.
– Доню, як ти? Як синочок? До речі, ім’я придумала вже?
– Немає в нього імені… Нехай нові батьки називають потім, як хочуть. Залишу я його, мамо. Нікому ми не потрібні, одні на всьому білому світі…
Зоя затулила обличчя руками і затряслася від сліз. Дарині було ніяково бути присутньою при такій сцені, вона швидко розпрощалася з чоловіком і пішла.
– Ти не одна, донечко, я в тебе є. А Володька …, що тут скажеш. Це коханка наговорила йому, що дитина не від нього, нагуляла ти, ось він і сказився. Нічого, одумається і прийде. Ось тобі гостинець принесла, їж, молоко щоб ситне було. А сина Іванком назви.
Зоя зайшла в палату і сунула пакет у тумбу. У коридорі лунав дитячий крик, пронизливо. Зоя вийшла в коридор.
– Це не мій кричить так?
– Твій…
– Давайте погодую його…
Медсестра підхопилася і принесла малюка. Він кричав, личко було червоним від натуги.
– Ну, не кричи так. Зараз матуся тебе погодує.
Зоя невміло намагалася прилаштувати дитину, яка кричала, до грудей. Дарина підійшла й допомогла їй. Дитина замовкла, процес пішов. Обличчя Зої розпливлося в усмішці, який же він смішний, цей малюк, пихкає, старається.
Тепер на кожне годування Іванка приносили мамі. Зої подобалося роздивлятися його носик-пуговку, насуплені бровки.
– Зою, це мама до тебе приходила? Приємна жінка така.
– Та ні, це свекруха. Мама пішла засвіти, коли я ще маленька була, батько загуляв, мене тітка виховувала. Потім я заміж вийшла і переїхала до чоловіка в будинок. Добре жили, поки коханку не завів.
Пішов до неї, а мене знати не хоче. Я сама не своя була від такої новини, а тут все почалися,і мене в лікарню привезли…
– Куди ж ти підеш із дитиною тепер?
– Свекруха пропонує з нею жити, вона одна, чоловіка немає, син один – і той утік… Вона хороша, добра жінка, завжди до мене добре ставилася.
– От і йди до неї, з онуком няньчитиметься, допомога якась. А чоловік одумається і повернеться…
Зоя так і вчинила. Ганна Кузьмівна допомагала в усьому, онука обожнювала.
Коли Іванку виповнився місяць, з’явився батько. Зої не було вдома, у магазин пішла.
– Мамо, я з Катериною їду закордон, роботу там запропонували. Ось зайшов сказати і попрощатися. І це… Грошей попросити, скільки не шкода…
– Шкода. Ти дружину кинув при надії, мерзотник, вона ледь дитину в лікарні не залишила від горя. Ех, ти… Немає батька, а то всипав би по перше число за такі фокуси. Грошей не дам. У мене онук росте, йому потрібніше, а ти заробиш.
Тут закричав Іванко, Ганна Кузьмівна кинулася до ліжечка.
– Що, навіть на сина не глянеш? Копія ти.
– Та який він мені син… Нагуляла його Зойка, навіщо мені чуже.
– Ну й дурень ти, Володька. Іди, живи далі без мізків.
Ганна Кузьмівна вийшла на пенсію, а замість неї взяли Зою на роботу. Іванко пішов до дитячого садка, жили дружно і весело втрьох.
– Ганно, що ж невістка твоя їхати не думає? Де це бачено, що свекруха з невісткою живе, а сина вигнала.
– Мені Зоя дорожча за сина – дурня, і онук найулюбленіший. Для них і живу, Віро. А ти свій язик поганий притримала б…
Сусідка Віра похитала головою і пішла далі у своїх справах. Вона щиро не розуміла поведінку Ганни, вже в неї все – по іншому було, синочок був на першому місці завжди. Гультяй, звісно, але видно, доля така.
Помітила Ганна Кузьмівна, що стала Зоя чепуритися, та вечорами бігати кудись.
– Зою, ну і як його звуть?
– Кого, мамо?
– Ну, того, до кого бігаєш… Розкажи, донечко, мені ж цікаво.
– Ой, та ми просто гуляємо. Військовий він, приїхав у гості до родичів, випадково познайомилися.
– А що ж, знає він про Іванчика?
– Звичайно, все знає…
– Ну, приводь знайомитися, нема чого його ховати від мене. Якщо хороша людина, то так тому й бути…
Олексій, так звали знайомого Зої, приніс кошик із ягодами і пиріг, який спекла його тітка. Івану подарував машинку і футбольний м’яч.
Вечір пройшов весело, Олексій розповідав смішні історії з життя, Зоя заливалася сміхом, і Ганна Кузьмівна сміялася до сліз. Проводивши гостя, Зоя одразу ж поцікавилася:
– Ну як він вам? Хороша людина, як думаєте, мамо?
– Хороший, донечко… Шанобливий, цікавий, вихований добре. І головне, кохає він тебе. Гідний кавалер, не прогав своє щастя!
За місяць Олексій прийшов просити руки Зої в Ганни Кузьмівни.
– Ви вже будьте спокійні, Зою ніколи не ображу з Іааном. Жити ми будемо в Житомирі, там у мене будинок великий. Кохаємо ми одне одного, і Іванко мені як син. Благословіть нас.
Ганна Кузьмівна проводила Зою з Олексієм і Іваном. Усе, поїхали в місто, обіцяли писати, приїжджати в гості… Як вона тепер одна тут, без них…
Через рік заявився син, Володя. Брудний, недоглянутий.
– Господи, на кого ти схожий, сину? Що ж твоя Катерина не пере одяг, чи що?
– Ай… Та немає більше Каті. Втекла до чоловіка з грошима… Мої ми всі прогулювали, нічого немає за душею… Згадав ось, що в мене мати є і свій дім…
– Вчасно ти згадав, стільки років знати не знав, жива я тут чи ні…
– І про сина сказала, що набрехала мені тоді, щоб із сім’ї забрати, а я й повірив… Тож буду знайомитися із синочком… Де він, до речі?
– Втратив ти своє щастя. Зоя заміж вийшла за пристойну людину і щаслива. Івана записали на нього, тож немає в тебе сина. А я збираю речі і їду до них. Зоя дівчинку на світ привела, допомогти хочу, і онучку поняньчити. А ти живи тут, та стеж за будинком, зрозумів?
Ганна Кузьмівна їхала в поїзді й думала, як буває в житті цікаво виходить. І яке щастя, коли ти комусь потрібен, коли є кому допомогти й підтримати, як колись вона підтримала Зою. Адже не допоможи вона тоді, невідомо, як склалося б життя в них усіх…Спеціально для сайту Stories
