Іра підняла погляд від монітора — код знову сипався. До здачі проекту залишалося три дні, а замовник з ранку дзвонив кожні півгодини. Цей контракт — їхній хліб на наступні два місяці.
— Ірко! — пролунало з кухні. — Ця сковорідка коли буде помита?
Пальці завмерли над клавіатурою. Сковорідка. Та сама, на якій свекруха смажила собі оладки на обід, поки Іра була на терміновому дзвінку з командою розробників.
— Галино Михайлівно, я працюю. Проект горить, — відгукнулася вона, не відриваючись від екрану.
— Працюєш! — пирхнула свекруха, з’являючись у дверях вітальні з мокрими руками. — В інтернеті колупаєшся — теж мені робота. А дім на мені весь висить.
Максим лежав на дивані, занурившись у телефон. Третій місяць «шукав себе» після звільнення. Точніше, шукав нові стратегії і проходження.
— Мамо, не починай, — пробурмотів він, не піднімаючи голови.
— Не починай! А хто прибирання робить? Хто за продуктами ходить?
— Галино Михайлівно, я ж плачу за продукти, за комунальні…
— Платиш! — голос свекрухи пішов вгору. — Гроші — не все в житті. У мій час жінки самі на ринок ходили, самі сім’ю доглядали. А не відмахувалися від обов’язків.
Іра зберегла файл і глибоко зітхнула. Обов’язки. П’ять років вона тягне сім’ю з трьох осіб, оплачує кредит за квартиру, лікування свекрухи, Максимові курси з «пошуку покликання». А у відповідь — претензії за немитий посуд.
Телефон задзвонив знову. Замовник.
— Ірино Володимирівно, нам критично важливо отримати модуль до завтрашнього ранку.
— Зроблю. Працюю над цим прямо зараз. Але ледь вона взялася за клавіатуру, як з кухні долинуло демонстративне брязкання посуду.
— Все! Набридло мені це! — кричала Галина Михайлівна. — Їмо з брудних сковорідок, а мадам у своєму комп’ютері копається!
Максим нарешті відірвався від гри, але не пішов на кухню — потягнувся до холодильника.
— Іро, коли будемо обідати? А то хочеться їсти.
Іра відчула, як всередині все стискається в тугий клубок. Проект коштує півмільйона, від нього залежить їхнє життя на два місяці вперед, а сім’я обговорює брудний посуд і обід.
— Швидко пішла на кухню! — гримнула Галина Михайлівна, влітаючи до вітальні. — Досить сидіти за цим комп’ютером! Я після інсульту, а мені ще за нечупарою прибирати доводиться!
Іра повільно обернулася. Свекруха стояла в дверях, розмахуючи мокрою ганчіркою, обличчя червоне від праведного гніву.
— Ти мене взагалі чуєш? — продовжувала Галина Михайлівна. — Чи зовсім знехтувала моєю добротою?
У ноутбуці блимав курсор — незакінчений рядок коду, від якого залежить подальша доля фірми. На телефоні — три пропущені дзвінки від замовника і два повідомлення: «Терміново потрібна відповідь!» А свекруха вимагає кинути все через сковорідку, на якій сама ж і смажила.
— Галино Михайлівно, дайте годину доопрацювати модуль…
— Година! У тебе завжди так! А коли сім’я? Чоловік голодний сидить, я втомилася, а ти тут в іграшки граєш!
— Мамо, не нервуй, — ліниво промовив Максим, не відриваючись від екрану. — Іра потім все зробить.
— Потім, потім! — розлютилася свекруха. — Набридло мені це «потім»! Вставай і швидко мити посуд! Негайно!
Іра дивилася на екран, де мерехтів курсор. Дві години роботи — і модуль готовий. Дві години — і сім’я отримає гроші на життя. Але Галина Михайлівна розмахувала руками, вимагаючи уваги прямо зараз.
— Кажу тобі йди на кухню! Зараз же! — але вона не очікувала, що станеться далі.
І тут щось всередині Іри зламалося. Не вибухнуло, не лопнуло — саме зламалося, тихо і остаточно.
Вона встала. Повільно зберегла файл і закрила ноутбук.
— Добре, — сказала спокійно. — Йду на кухню. Галина Михайлівна переможно випросталася і відступила, звільняючи прохід. Максим схвально кивнув — нарешті в будинку буде порядок.
Іра дійсно пішла на кухню. Прямо до підвіконня, де блимав роутер. Витягла з нього шнур живлення.
Зелені вогники згасли один за одним.
— Що за… — Максим підскочив з дивана, дивлячись на завислий екран.
— Ірино! Поверни інтернет! У мене турнір! Вона мовчки взяла ноутбук, документи, ключі від машини.
— Ти куди зібралася? — Галина Михайлівна вилетіла з кухні.
— Працювати.
— Як це працювати? А посуд? А обід готувати хто буде?
— Не знаю. Запитайте у того, хто їсть цей обід, але грошей не заробляє. Максим спробував увімкнути роутер назад, але шнур Іра вже тримала в руці.
— Іро, не дури. Мені через годину грати. Вмикай давай.
— Роутер оплачую я. Інтернет оплачую я. Електрику — теж я. Хочу — вмикаю, хочу — ні.
— Ти що робиш? — Галина Михайлівна зблідла. — Це ж дім! Сім’я! Так не можна!
Іра одягла куртку і повернулася до них.
— Не можна? А кричати на мене під час роботи — можна? Вимагати кинути проект через сковорідку — можна?
— Але ми ж… ми не хотіли… — почав Максим.
— Ви хотіли, щоб я пішла на кухню. Я пішла. А тепер іду далі — туди, де мою роботу поважають.
Офіс зустрів тишею і запахом кави. За сусіднім столом хтось обговорював макети, в кутку дівчина вела переговори по відеозв’язку. Ніхто не вривався з криками про сковорідки.
Іра відкрила ноутбук. Код пішов легко — без грюкання дверима, без «коли будемо їсти?». За годину модуль був готовий і відправлений замовнику.
Телефон мовчав.
Додому Іра повернулася об одинадцятій. У квартирі горіло тільки світло на кухні. Максим сидів з планшетом, Галина Михайлівна гортала журнал.
— Ну нарешті, — буркнув чоловік. — Увімкни інтернет.
— І приготуй щось на вечерю, — додала свекруха. — Мені знову самій возитися?
Іра поставила сумку на стіл, дістала роутер.
— Заплатили за проект. Сто тисяч.
— Непогано, — кивнув Максим.
— Тепер можна і відпочити. Іра вставила шнур у розетку.
— Користуйтеся. Тільки тепер по-іншому.
— Як це по-іншому? — насторожилася Галина Михайлівна.
— Я повертаюся знову в офіс. Буду працювати там.
— Навіщо? Вдома ж зручніше, — не зрозумів Максим.
— Вдома зручніше вам. Мені зручніше там, де мою роботу не називають колупанням в інтернеті. Свекруха відклала журнал:
— Іро, якщо я щось не так сказала…
— Не те, що сказали. Те, як сказали. І не один раз.
Іра пішла в спальню підготувати речі на завтра.
— Це надовго?
— Не знаю.
— А якщо я знайду роботу? — Знайди — поговоримо. Галина Михайлівна з’явилася в дверях:
— Може, я була не права вчора… Але ти ж розумієш, мені після хвороби важко… Іра застебнула сумку:
— Розумію. Але мені після вашого крику теж важко працювати.
— То що тепер, мовчати завжди?
— Не мовчати. Розмовляти. Як з людиною, а не з прислугою.
Вранці Іра взяла ключі від машини. У кишені вібрував телефон — новий замовник.
— Побачимося ввечері. Вечерю готуйте самі.
Двері за нею тихо зачинилися. Без гупання, без демонстрації. Просто зачинилися.
А в квартирі вперше за три роки стало по-справжньому тихо.
Спеціально для сайту Stories
