У відкриті задні двері автобуса рвалися всім натовпом. Всередину першими протиснулися ті, у кого лікті міцніші. Задні напирали.
– Я з дитиною! З дитиною! Пустіть! – товста тітка відштовхувала бабу Анну.
Ганна відсахнулася, але, перехопивши зручніше сумку, знову кинулася в натовп. І робила вона це так несамовито, нахиливши голову вперед, що люди навколо зашуміли:
– Зовсім ошаліла бабця!
Але пропустили, розступилися. Автобус рушив, набитий людьми, як оселедцем.
– І куди ти пхаєшся з цією сумкою, бабуся? Не лежиться тобі на печі!
Груди в груди стояли вони з рудим чоловічком. Сумка її заважала, він розставив довгі ноги.
– Гаразд ми – на роботу. У справах люди їдуть, а ви-то старі куди?
– У дитбудинок до онука, – буркнула старенька.
Він присвиснув.
– А, так… Тоді зрозуміло. А батьки його де?
– Пом.рли.
– Ох, син чи дочка твоя?
Старенька підняла на нього очі. Не зрозуміла чи що?
– Кажу, онук від сина чи від дочки?
– Від подруги онук дістався. Забрали ось днями, – зітхнула вона важко, і тут чоловік раптом побачив, яка вона стара – вся в зморшки, як у клітинку…
– Е-е-е! Хлопче! А ну, поступися бабусі! Давай, давай…
Старенька сиділа і з вдячністю поглядала на чоловіка. Діставала хустку, витирала сльози. Стільки горя навалилося відразу – ось хоч раз пощастило з хорошою людиною.
А як вона просила сина – знайти машину, щоб відвезли її до Льоші. А він відмовляв тільки: «Сиди вдома, матір! Стара вже їздити!» І тут, у натовпі, відчула – стара. Так, стара. Але хлопчика одного не кине. Знайде там житло, їй багато треба – куточок. Аби тільки поруч з ним.
– Бабусю, а тобі в третій дитячий будинок чи що? – цей же чоловік знайшов її на автовокзалі.
– Туди…
– Давай, поїхали, – він підхопив сумку, – Друг мене зустрів, а нам якраз у той бік. Не бійся, на дорозі не кинемо, до місця довеземо. Тільки по дорозі розповіси нам про онука. Як це – від подруги?
А чому не розповісти. Можна і розповісти. Грішно це – рідню лаяти. Але тут люди чужі: як зустрілися, так і розлучаться.
І баба Анна почала розповідь. Розповідала коротко – хіба згадаєш всі тонкощі і нюанси. А може без них і зрозуміліше.
***
А насправді було все так.
Баба Анна взимку йшла з їхнього села до сусіднього. Ну, це вона так казала «піду». Насправді возив її туди Кузьмич – сусід. Бабуся Анна до того була стара, що ходила вже трохи зігнувшись вперед, ніби завжди дивилася в землю. І, загалом, вона в неї і дивилася завжди – земля-годувальниця. Все життя пропрацювала бабуся на цій землі – і в колгоспі, і вдома.
– Піду. З Галею поживу. А ви вже тут самі господарюйте.
Сергій і Люба, онук з дружиною, для пристойності вмовляли залишитися, але вмовляли не наполегливо – бо були раді. І баба Анна це жваво відчувала.
Ось уже третій рік поспіль, як жили вони тут, а Анна взимку йшла, залишаючи їх повноправно господарювати в її будинку.
Онук з дружиною переїхав сюди за обопільною згодою.
Син вмовив:
– Ти стара, а вони і будинок підремонтують, і по господарству допоможуть.
Вона була згодна жити з ними, та тільки не вважала себе немічною, навпаки – по господарству і вона їм допоможе. А вже коли не витримає, то вже вони їй будуть допомагати. За це і будинок дістанеться. Тим більше, що молоді вже завели донечку – маленьку Вірочку.
Так і вийшло. Повноцінно господарювати у молодих не виходило. Бабуся Анна була хоч і стара, але залишалася цілком діловою, спритною, активною (особливо зранку) і сидіти без діла не вміла. Вона звикла доглядати за своїм, за мірками села, добротним будинком, звикла тримати худобу, город. Вона навіть сіно для кіз ще косила і перевозила сама, хоч їй було вже за 80.
Вона любила свій старий будинок. У ньому пройшло все її життя. І дитячі голоси дзвеніли, і в останній шлях батьків з нього проводжала, і солому з даху власноруч знімала, щоб потім покрити дах шифером – щоб спокійно дивитися в майбутнє.
І все в її житті складалося добре. Гріх скаржитися.
Ось і придумала вона собі цю зимову подорож до подруги, щоб дати молодим свободи. А Галя взимку зустрічала Анну з радістю – разом-то і зима тепліша.
У самої Галини, подруги дитинства – справи лихі. Дітей довго Бог не давав, чоловіки йшли молодими, а потім, вже коли було Галі за сорок, раптом послав Бог доньку. Та не дуже вона була слухняною.
«Неслухняна» – називала її сама Галина. Народила ця «неслухняна» синочка від Віктора Петровича, вже теж у літах, і підкинула його бабці.
Пом.рла дочка три роки тому, залишивши маленького синочка на стару матір. Ось і сумувала баба Галя – жила заради Льошеньки, іншої рідні у нього не було.
– Якщо вже в дитбудинок, то хоч пізніше… , – зітхала вона і витирала сльозу.
Кажуть, Бог дає стільки, скільки людина може витримати. Так, мабуть, не завжди так.
Отож однієї зимової ночі вони почули стукіт у двері, такий, що думали, двері злетять з петель – горів сусідський будинок.
Вони вискочили. Встигли і одягнутися, і найнеобхідніше взяти, і худобу врятувати.
Чоловіки витягли багато – майже всі речі. Загорівся дах і будинку Галини.
Льошу миттю сусіди забрали, а вони бігали – рятували, що могли. Але полум’я було настільки високим, що попіл розлетівся по всіх найближчих будинках, загорілися ще три будинки.
Пожежники вогонь зупинили, але будинок Галини згорів практично весь.
Анна в запалі подругу втратила, озиралася – де подруга? Ось тільки начебто Галя тут була. Миготіла в темряві білою сорочкою з-під фуфайки, осяяна червоним світлом, а зараз ніде немає.
– Відвезла швидка її. Погано стало. Важко ж, на рідний будинок палаючий дивитися.
Ледве дихаючи, пішла Анна до сусідів які взяли Льошку. А потім всю ніч тягали чоловіки речі по дворах.
Вже вранці дізналися вони – пом..ла Галина. Серце. Не довезла її швидка.
– Оох! – прикривала рот п’ятірнею Зіна.– А з хлопчиком що? Адже у них нікого немає!
– Ховаємо Галю! – твердо сказала Анна. – А там вирішимо.
І приїхала додому Анна не одна – з шестирічним Льошею повернулася – єдиним онуком дорогої подруги. Він був худенький, білявий, стрижений майже наголо. Бабуся його машинкою стригла, тільки залишала невеликий чубчик.
Одяг на ньому був добротний – руде пальто, шапка, валянки. Цілий вузол його ганчірок привезла Анна.
– Знайомтеся. Це Льоша. Він поживе з нами, – сказала Любі, коли приїхала.
Люба з Вірочкою на руках так і сіла. А в очах – як це поживе? Та де тут і жити? У баби Анни – кімнатка-клітка, тільки ліжко одне та комод і влізли. Їхня кімнатка з ліжечком для Вірочки і шифоньєром теж тісна.
А зал… Так адже тільки там красу навели! Шкода їй. Буфет новий, диван і крісла купили, килим розстелили, самі ще перед ним капці скидали, і штори на золотих карнизах повісили. Та й телевізор там вечорами дивляться, Вірочка на дивані грає. Куди?
Про пожежу Люба вже чула, і про см.рть баби Галі теж. Але ось ніяк не очікувала, що онука її баба Анна додому притягне.
– Поживе? А довго?
– Довго, – баба Анна втомилася, задихалася, сіла на табурет. – Роздягайся, Льоша, сам, – кивнула.
Хлопчик несміливо почав знімати пальто, стягувати валянки.
– Згорів їхній будинок. Стоїть тепер одностінний. Одне вугілля. А речі у сусідів поки що у дворі. Треба перевезти.
– До нас? – Люба ще ніяк не могла усвідомити те, що сталося.
– Звичайно, до нас. Це ж речі тепер, Льошки.
Люба поглянула на маленького гостя, підняла брови.
– Я щось нічого не розумію. То він що – тут залишиться?
– Звичайно тут. Ближче за мене у Галі ж нікого й не було. Вважай, як сестри.
Скорботно стиснувши губи в тонку нитку, Люба промовчала. Таак… Треба всіх на ноги піднімати: батьків, Сергія. Зовсім бабця з розуму з’їхала. Сама вже однією ногою в мог.лі, а притягла чужу дитину в дім.
Якщо чесно, Люба давно вважала, що повноправною господинею цього будинку повинна стати вона. Саме тому і погодилася сюди їхати. Бабуся своє віджила, так ось нехай і сидить тихенько собі.
Так, баба Анна чудово їй допомагала з Вірочкою, але … Якби вона була одна, вже б навела тут свій порядок, сучасний. А бабця у своєму старому фартуху з відрами, коритами та каструлями для худоби – в образ сучасного будинку ніяк не вписувалася.
Ну, тут нікуди не дінешся. Бабусю треба терпіти. Але терпіти в будинку чужу дитину – це вже занадто.
Увечері прийшли всі.
– Мамо, а батька у нього теж немає? – запитував син Анну, батько Сергія – Микола.
– Немає. Прочерк у свідоцтві, – баба Анна сьогодні не в’язала, як зазвичай вечорами, сиділа, опустивши руки між колін. – Невже ви думаєте, що я б не віддала його, якби хтось попросив? Та тільки ніхто не просив, малий нікому не потрібен.
Льошу з Вірочкою і Мариною – невісткою відправили погуляти у двір.
– Так а ми тут при чому? Ми йому взагалі чужі, – знизував плечима Сергій.
– Ви не при чому. А я – при чому. Це онук моєї подруги. У дитбудинок, поки сили є, не віддам. Він буде зі мною. Галя боялася саме цього слова – «дитячий будинок». Невже віддам?
– Але ж ви не маєте права просто так тримати дитину, – вставила Люба.
– А хто мені заборонить?
– Як хто? Органи…
– Ну, зиму перезимуємо, літо переживемо, а до школи вирішимо. Займуся паперами.
– Ба…, так вони ж погорільці, їм, напевно, компенсація належить. Або ще щось…
– Знаю. Там Власенки в курсі триматимуть. Коли потрібно буде, з’їздимо в район.
– Ні-і… Не залишать його тобі – вік. Заберуть.
– А Галі? Вона була старша за мене. Їй дозволили, то й мені дозволять? Там буде видно. Ну, чого тепер воду в ступі місити? – баба Анна стукнула себе по колінах і встала, показуючи всім тим самим, що розмова закінчена.
Олексія баба Анна взяла собі на ліжко. Потихеньку він осмілів, і ця його наївна дитяча сміливість почала дратувати Любу. Сергій все більше був на роботі – вранці виїжджав, повертався ввечері, а Люба весь день вдома з дитиною – між бабусею і хлопцем.
– А хто тобі дозволяв пряники брати без дозволу? Мені не шкода, але питати треба. Чи тебе не вчили?
– А ну вимкни! Хто тобі дозволив телевізор вмикати? Зламаєш, хто новий купить? Ти?
Люба стежила за кожним його рухом, і він це відчував, почав її уникати. Годувалися вони з бабою Анною самі. Ну, одне зрозуміло – в сільському будинку продукти не поділиш. Погріб – один на всіх. Та й запаси круп, борошна та цукру – теж. Тільки ось з’явився ще один нахлібник, і це дратувало Любу неймовірно.
Ось і сьогодні, коли хлопчина випив залишки молока, залишені на кашу Вірочці, Люба поскаржилася чоловікові:
– Скажи їй, чого мовчиш? – кинула погляд на Сергія дружина.
– Ось сама і скажи… розумна боляче …
Ходили – мовчали. Сергій злився на бабусю, на дружину і на себе теж злився, і від цієї злості лише міцніше розмахував сокирою по полінах у дворі.
Він розумів, що дружина дріб’язкова, але ж це важливо, щоб у будинку була домовленість і лад.
– Бабусю, Льошка твій молоко випив, а Віра без молока залишилася.
– Так адже сходити треба було за молоком. Чого ж вона не сходила?
– Так не знаю. Думала, що є, напевно. Адже залишила.
– Ну, так вчорашнє ще. Я принесла від Марії. Тільки вчора не пішла, думала, вона піде.
Сергій махнув рукою: розберися з цими бабами!
А хлопчика, і правда, ніхто не шукав. Минуло два тижні, місяць, пішов другий, а про нього ніхто й не згадував. А Люба чекала, що так цього не залишать – заберуть.
Повинні забрати, адже …
Але час минав, він звикав. Вже щосили гралася з ним Вірочка, ходила по п’ятах. Він її не ображав. По суті теж був самотній, з Вірочкою грав з радістю.
– Ось, яка нянька, – раділа баба Анна.
Але Люба лише знизувала плечима. Добре, звичайно, що Віра не на її подолі висить, але цій чужій дитині – не місце в їхньому домі.
І все-таки жив Льоша якось крадькома, якщо Люба на кухні, туди і не заходив, частіше бував з бабою Анною.
Одного разу вийшов Сергій на задній ґанок, і раптом під сходами побачив Льошку. Він сидів там, а поруч з ним – дворовий кіт.
– Ой! Льоха! А ти чого тут? Ховаєшся від когось?
Олексій так і сидів, не ворушачись.
– Вилазь! Чого ти? Замерзнеш! Чого додому не йдеш?
– Я бабусю чекаю, – так він Анну називав.
– Так вона ще не скоро. Вона ж до тата Колі пішла, справи у них – картоплю перебирають. Ходімо додому.
Льошка хитав головою, йти не хотів, повів його Сергій, мало не силоміць.
– А чого він Віру будить! Я її ледве вклала, а він…
Виявилося – Льошка впустив ложку, та впала з гуркотом, розбудивши Віру.
– А ти що, йому супу налити не могла? – Сергій підвищував голос.
– А я і не повинна! Мені своєї дитини вистачає, і так кручуся весь день, як білка. А він – під ногами! Ніякого спокою! Бабця притягла, нехай і няньчиться!
– Ну вже погодувати дитину можна!
Вони почали кричати один на одного, сваритися. Льоша сидів у кімнатці баби Анни, втягнувши голову в плечі. Краще б під ґанком залишився! Нікому б тоді не заважав.
– Я не можу так більше, я до мами поїду! – схлипувала Люба. – Якби знала, що так буде …. Я думала наш буде дім, наш, розумієш? А якщо завтра вона діда приведе?
– Має право! А хлопчика я в образу не дам, так і знай! Він ще маленький, хоч би пожаліла…
– Льошка, ти що? Давай іди, поїж, – Сергій взявся за каструлю.
– Ні, – хитав головою Льошка. – Дядьку Сергію, відвезіть мене в дитбудинок, будь ласка, – підняв блакитні оченята. – Я швидко зараз зберуся.
Сергій глянув на Любу. Вона опустила голову, а потім встала і почала наливати суп.
– Льошка, – обернулася, втягнула носом, – Іди сюди. Ми так, посварилися трохи, та помиримося. Який такий дитбудинок? Ніякого дитбудинку! У нас житимеш. Давай миритися. Тільки більше не шуміти, коли Віра спить!
Льоша неохоче підійшов, дивився скоса, але ложку взяв, спробував суп.
– Я багато їсти не буду. Я швидко наїдаюся. І допомагати буду.
Люба витерла ніс.
– Їж! Помічник!
І ніби після того випадку справи пішли добре. Почали всі звикати, що тепер з ними і Льоша.
Але через пару тижнів під’їхала до будинку машина – вийшов звідти дільничний, солідна жінка і чоловік не місцевий. Представилися – виїзне засідання комісії у справах неповнолітніх.
– Чий будинок? А хто тут прописаний?
Поговорили з бабою Анною, з Любою, з Льошею.
– Нам надійшов сигнал. Заява, що ви незаконно тримаєте дитину.
– Сигнал? І хто це такий сигнальник? – ахнула баба Анна.
Дама підняла очі на Любу, але розмову перевела:
– А Ви повинні виписатися і прописатися тут. Інакше ваше проживання тут не законне, – чомусь вона була зла на Любу.
Вони оголосили, що Льошу доведеться забрати в притулок для визначення подальшої долі. Сказали, що приїдуть за ним днями.
Так і сталося. Притулок був недалеко, через три зупинки від їхнього села. І баба Анна їздила туди щодня – все сподівалася випросити віддати дитину їй.
Але, на жаль… незабаром визначили його в далекий дитбудинок. Ось і їхала тепер вона слідом за онуком. Збиралася шукати там житло, та жити поруч.
***
Баба Анна розповіла чоловікам свою історію без подробиць, без деталей, але чоловіки замовкли, замислилися.
– Так, життя! – простягнув рудий.– Так чим ти йому допоможеш, якщо поруч оселишся?
– Не знаю. Я думала вже. І зрозуміла, що вже не тільки я – йому. Він мені потрібен так, що жити далеко не зможу. Нікого у хлопчика немає, то нехай хоч бабуся поруч буде. Ніжний він такий, обережний. Важко йому в дитбудинку буде. Ось і їду…
Довезли чоловіки стареньку до дитбудинку і не поїхали, поки не зрозуміли, що передали в надійні руки.
***
Ось тільки вдома у Анни всі злякалися. Не очікували, що баба Анна слідом за Льошею все-таки поїде. А вона поїхала. Не повернулася через пару днів, і через тиждень, і через два.
Сергій перестав розмовляти з дружиною, а потім посварився з матір’ю.
– Ніхто її не гнав. І ми не винні, що забрали хлопчика. Не треба було його взагалі в будинок тягнути. Є на це спеціальні органи, – виправдовувала себе мати.
Але Сергій не міг заспокоїтися. Бабуся його, вважай, виростила – все літо у неї тут у селі проводив а зараз… Було відчуття, що вигнав з дому рідну бабусю.
– Не можу я, батьку. Треба знайти її. Завтра до притулку цього поїду, дізнаюся адресу дитбудинку, – скаржився він батькові.
Так і зробив, а там зустрівся з тією самою жінкою, яка приїжджала до них у складі комісії, коли забирали Льошу.
– Що ж ви це? То дружина ваша заяви пише – просить дитину у вас забрати, то шукаєте, де він!
– Які заяви?
– Як, які? Це ж за її сигналом ми приїхали тоді.
– Люба?
Співчутливі зітхання подруг, як тільки з’явився у них Льоша, Люба сприймала з мукою. Так, хлопець звалився на голову. І першою ж порадою скористалася – пішла в адміністрацію району сама, у відділ опіки, і повідомила про свої сумніви. Заяву написала, вказавши всі дані. І звичайно, нікому про це не сказала. Якось соромно, хоч перед собою виправдовувалася – краще так для сироти.
А потім … Коли виплакалася від конфліктів з чоловіком, коли почала потихеньку звикати, придивлятися до Льоші, коли вже змирилася з ним, раптом і приїхала ця комісія.
А коли баба Анна почала їздити в притулок, приїжджала виснажена і засмучена, коли взагалі зникла, Люба пошкодувала сповна.
Заспокоювала себе. А може і не при чому тут та заява, просто, нарешті, згадали, що дитина не оформлена. Хто знає?
Але Сергій повернувся з притулку розлючений. Говорили довго – всю ніч. Пояснення, сльози, нерозуміння і примирення.
Сергій вже спав, а Люба все стояла на ґанку, думала про бабу Анну. Так… Зовсім не стара вона, ні. Це вона більше схожа на стару. Від образи своєї старіє. А баба Анна живе майбутнім. Стільки сил у ній!
***
Анна орендувала квартиру неподалік. Почала просто ходити в дитбудинок щодня. А потім директор, обійшовши якісь перешкоди, дозволила їй допомагати няням і пообіцяла мінімальну оплату. Тепер баба Анна чергувала ночами і часто була поруч з Льошкою.
– Не хвилюйся, Галю, – подумки розмовляла з подругою, – Ось і в дитбудинку він, а чого страшного? Годують смачно, займаються. Завтра вони в цирк поїдуть… А ти кажеш – дитбудинок, – вона зітхала. – Правда, кого з них не запитаєш, всі про дім мріють, та про маму.
Вона спала вдома після зміни, коли до неї прибігла дівчинка з дитбудинку, забарабанила у вікно.
– Ганно Михайлівно! Ганно Михайлівно! Там до Льошки приїхали. Усиновляти!
Не пам’ятаючи себе, зібралася баба Анна. Задихалася. Питань в голові – море. Як же відразу усиновлювати – адже з ним і не знайомилися ніякі усиновителі! А може, це й добре? А раптом якісь нелюди? Ох…
У коридорі відбувалося щось незвичайне. Пахло рисовою кашею, але до їдальні ніхто не поспішав. Дітлахи штовхалися в коридорі біля високих дверей з табличкою «Директор».
В їдальні чергові дзвеніли кружками, розкладали хліб з кубиками масла на кожному, але теж були готові зірватися – не часто усиновлювали таких великих.
Баба Анна, намагаючись бути спокійною, розсувала дітей. Але двері відкрила ривком: жінка і чоловік сиділи до неї спиною – без шапок, але в верхньому одязі. Але вона дивилася не на них, а на Льошу – він стояв біля столу директорки і посміхався.
“Треба ж, радий!” – промайнуло в голові.
Сергій… онук …
“Що він тут робить?” – перша думка. Обернулася і Люба.
Бабу Анну повело. Вона хапалася за щось невидиме, ніяк не могла вхопитися… І тут в обійми зловив і посадив на стілець її Сергій.
– Бабуся… Ну-ну! Тримайся. Ми хочемо забрати Льошку і сподіваємося, що ти – з нами, – він присів перед нею навпочіпки і посміхався.
Поруч стояла Люба, тримаючи долоні складеними – ніби благала.
А чого її було благати? Від того і голова – кругом…
Більшого щастя ж і не уявити …
Спеціально для сайту Stories
