Ніна прийшла з роботи, переодяглася і випила чаю. Вечерю готувати ще рано, встигне. Олексій прийде години за дві. Вона взяла книжку, прилягла на диван і блаженно витягнула ноги. Перебувала весь день на підборах.
Ніна працювала вчителем початкової школи. Виглядала підтягнутою, з акуратною стрижкою. Одягалася в строгі костюми і непомітні сукні. Це шкільний дрес-код учителів. Щодня доводилося зустрічатися з кимось із батьків учнів. А вони різні, з різним достатком. Вона намагалася не виділятися на тлі небагатих із них, і не губитися серед успішніших.
За час роботи в школі навчилася говорити чітко і правильно, не підвищуючи голосу. Діти й батьки її поважали.
Через кілька сторінок очі Ніни почали злипатися. Вона прикрила їх і непомітно задрімала. Прокинулася від звуку книги, що впала на підлогу. Ніна сіла і потерла очі.
Нахилилася підняти книжку, і в цей момент у двері подзвонили. В Олексія є ключ, та й рано йому ще. Дзвінок повторився, боязкий, короткий.
Ніна подивилася в передпокої в дзеркало, поправила збиту зачіску і відчинила двері.
На порозі стояв Микола, друг і колега Олексія.
– Вітаю, Ніно.
– Вітаю, Колю. А Олексій ще не прийшов із роботи, – сказала вона.
– Знаю. Я, взагалі-то, до тебе. – Микола переминався з ноги на ногу.
– Проходь. – Ніна відступила вбік, впускаючи Миколу.
Він зняв пальто, повісив його на гачок вішалки, шарф сунув у рукав. Потім скинув черевики. Ніна дивилася на нього, думаючи, що могло привести його до неї. Чи не трапилося вже щось з Олексієм?
Микола смикнув піджак і подивився на Ніну, чекаючи запрошення пройти до кімнати.
– Проходь на кухню, – сказала Ніна.
Як відомо, найкраще вести бесіди на кухні.
Микола пройшов першим і сів за стіл. Ніна підійшла до плити і ввімкнула конфорку під чайником. Він тут же зашумів.
– Чай чи кава? – запитала Ніна, озирнувшись до Миколи.
– Від чаю не відмовлюся, – сказав він.
Ніна дістала з шафи чашку. Вазочка з цукерками й печивом уже стояла на столі. Неостиглий чайник майже відразу закипів, попередивши про це дзвінким свистом.
Ніна налила в чашку чай і підсунула до Миколи вазочку з цукерками. Сіла навпроти.
– А ти не будеш за компанію? – запитав Микола, явно почуваючись не у своїй тарілці.
– Ти ж не просто так прийшов. Щось сталося? З Олексієм? – замість відповіді запитала Ніна.
– Живий і здоровий твій Олексій.- Микола опустив очі, вдаючи, що вибирає цукерку.
– Розповідай, – нетерпляче попросила Ніна.
– Давно хотів тобі сказати… – Микола взяв цукерку і почав розглядати фантик.
– Ти жінка видатна, розумна, господиня що треба… – почав Микола, розгортаючи цукерку.
– Не хотів втручатися у вашу сім’ю. Але змушений відкрити тобі очі на Олексія, – Микола поклав до рота цукерку і почав жувати.
– Ну? Мені кліщами з тебе тягнути? – Ніна втрачала терпіння.
– Загалом, мені неприємно тобі говорити… – Микола з шумом відсьорбнув із чашки чай.
– Говори, – з натиском сказала Ніна.
– В Олексія є коханка, – випалив Микола і закашлявся, подавившись цукеркою.
Ніна підвелася, перегнулася через стіл і постукала Миколу по спині. Потім сіла і засміялася.
– Ти не зрозуміла, що я сказав? Не віриш? Чи знала? – засмучено запитав Микола.
– Уф, а я-то подумала, що щось страшне сталося, – відсміявшись, сказала Ніна.
Тепер настала черга Миколи дивуватися.
– Ну і що? Олексій чоловік видний, у самому соку, – сказала Ніна. – А тобі яка турбота? Ви ж ніби як друзі, а друзі не зраджують. Сам-то, скільки разів на сторону ходив? – Ніна холодно дивилася на Миколу.
– Свою сім’ю втратив, так тепер прийшов мою зруйнувати? – обурено сказала Ніна і навіть встала з-за столу.
– Я прийшов відкрити тобі очі. Ти для нього все робиш. Готуєш, прибираєш, пироги печеш. Сама – краще не буває. А він не цінує тебе, – пролепетав Микола, розчервонівшись чи то від збентеження, чи то від гарячого чаю.
– Попив? А тепер іди геть. Олексій ось-ось прийде, – різко сказала Ніна.
– Я піду, тільки ти подумай над моїми словами. Добре подумай. Попереджений, значить…
– Іди, іди, благодійнику, – поквапила його Ніна.
Микола швидко ретирувався в передпокій. Закрутив головою в пошуках взуттєвої ложки. Не знайшовши, з кректанням нахилився і став взувати черевики. Ніна стояла, схрестивши на грудях руки і притулившись плечем до одвірка. Дивилася холодно й нетерпляче.
Микола сяк-так взувся, зірвав із вішалки пальто і підійшов до дверей. Довго вовтузився із замком, нарешті відімкнув двері й вийшов на майданчик. За ним по підлозі тягнувся шарф, що звисав із рукава. Він обернувся, хотів щось сказати, але Ніна зачинила перед ним двері.
Вона повернулася на кухню, поставила чашку з недопитим чаєм у мийку і важко опустилася на стілець.
З Олексієм вони познайомилися в драмтеатрі. В антракті в буфет вишикувалася черга. Ніна з подругою прилаштувалися в самому хвості.
– Жах, як пити хочеться. Думаєш, встигнемо? – захвилювалася подруга.
– Стій тут, – сказала Ніна і пішла на початок черги.
Перед самим прилавком побачила двох хлопців. Ніна підійшла до них і тихо просила купити їй пляшку води.
Один із хлопців згідно кивнув. Він попросив воду в буфетниці і віддав пластикову пляшку Ніні, відмовившись від запропонованих нею грошей. Ніна подякувала йому і відійшла до подруги. Дівчата встали біля стіни і по черзі пили прямо з пляшки.
Пробираючись на своє місце в залі, Олексій крутив головою, виглядаючи Ніну. Їхні погляди зустрілися, і Ніна зніяковіло опустила очі. Весь другий акт Олексій раз у раз озирався на неї.
Коли після вистави Ніна з подругою вийшли на вулицю, хлопці вже чекали на них біля виходу.
– Сподобалася вистава? – запитав той, що купив Ніні воду.
– Так, – сказала вона.
– Я Олексій, а це Сергій, мій друг.
Дівчата теж представилися. Вони йшли вулицями, що порожніли. Денна спека спала, на місто опустилися прохолодні сутінки. Спочатку йшли всі разом, обговорюючи виставу. Потім розділилися по парах.
Олексій уже два роки працював після закінчення інституту, а Ніна щойно закінчила педагогічний.
Вона не могла сказати, про що вони говорили в ту першу зустріч. Але добре запам’ятала почуття радості, хвилювання і щастя, які відчувала, йдучи вечірнім містом поруч з Олексієм.
У подружки з Сергієм нічого не вийшло, а Олексій і Ніна більше не розлучалися.
Навесні вони зіграли весілля. Їм дали кімнату в сімейному гуртожитку від підприємства, де працював Олексій. За рік у них з’явився на світ син, а ще за два роки – донька.
Керівництво виділило їм у цьому ж гуртожитку двокімнатну квартиру з маленькою кухнею. Це було щастя.
Черги на отримання безплатних квартир відійшли в минуле, але зате дозволили приватизувати кімнати в гуртожитку. Що вони й зробили. Потім продали житло в гуртожитку, і не без допомоги батьків купили велику квартиру. Вони були молоді, легко долали труднощі, сварилися і мирилися, і були щасливі. Здавалося, так буде завжди.
Син після інституту поїхав працювати в столицю. Будував кар’єру, не поспішав обзаводитися сім’єю. А ось дочка вийшла заміж рано, будучи студенткою. Не захотіла жити з батьками, знімали з чоловіком квартиру, обзаводитися дітьми не поспішали.
Застиглим поглядом Ніна дивилася в одну точку. Вони з Олексієм давно притерлися одне до одного, стали одним цілим. Діти виросли, живуть самостійно. Тепер жити й жити. Молоді ще, п’ятдесяти немає.
Але прийшов Микола і все зруйнував. Позаздрив їхньому щастю. Їм багато хто заздрив. Друзі розлучалися, одружувалися знову, а Ніна з Олексієм були щасливі разом.
Микола розлучився з дружиною років десять тому. Раніше дружили сім’ями. Зоя, дружина Миколи, була жвавою і веселою. Вона подобалася Ніні. Але після розлучення не захотіла бачити в їхньому домі Миколу з різними жінками. Він і до Ніни підбивав клинці. Вона раз і назавжди відшила його.
“Може, пам’ятає образу і мститься? А може, не було нічого? Звідки Микола знає? Свічку тримав? Флірт, симпатія – це ще не зрада. А навіть, якщо й було що? Ну захопився чоловік кимось, не факт, що серйозно. Ні, не можна рубати з плеча. Адже мені теж подобається увага чоловіків. А батько однієї учениці нещодавно зізнався в коханні. Але це гра, флірт, а не зрада. Ні, я не дозволю зруйнувати нашу сім’ю.
А діти? Вони люблять батька. Адже я не зможу без нього жити. Не уявляю як. Стільки років разом…”
І Ніна вирішила не говорити нічого Олексію, не показувати виду, що щось знає або підозрює. Поки що. А далі буде видно.
Ніна приготувала вечерю нашвидкуруч, якраз до приходу Олексія. Усе, як завжди, нічого незвичайного, крім неприємної розмови з Миколою. Їсти не хотілося. Ніна поколупала виделкою картоплю і відставила тарілку вбік.
– З тобою все гаразд? – запитав Олексій.
– Так, просто втомилася.
Олексій подякував за вечерю, пішов у кімнату. Незабаром до Ніни долинув звук працюючого телевізора.Вона вимила посуд, сіла за стіл і окинула поглядом затишну кухню, стіни якої за багато років бачили сльози радості й печалі, чули крики сварок і слова примирення.
А скільки дитячих секретів чули ці стіни? І все? Хіба можна все це перекреслити, забути, викинути з життя і помітити чимось або кимось іншим?
Кілька днів Ніна боролася із собою, намагалася переконати себе, що все в їхньому житті, як і раніше. Олексій поводився, як зазвичай. Якщо й затримувався після роботи, то ненадовго, завжди телефонував і попереджав.
Одного разу вона не витримала і поїхала до чоловіка. Навіщо? І сама не знала. Діти поводяться по-різному вдома, у школі та на вулиці. Може, і чоловіки так само? Тоді вона все зрозуміє або, нарешті, заспокоїться.
Скасувала останній урок на радість учнів і поїхала до Олексія на роботу.
– Ніно? Чому ти приїхала? Щось сталося? – неспокійно сполошився Олексій, коли побачив в офісі дружину.
– Ні, просто скасували уроки. Ти вже обідав?
– Так. Щойно, – відповів Олексій, усе ще не оговтавшись від сюрпризу.
– А я думала, що пообідаємо разом. Я заходила в магазин, тут недалеко. Хотіла сукню собі нову вибрати на день народження.
На секунду в очах Олексія промайнуло почуття провини. Чи Ніні це тільки здалося? “Він забув про мій день народження”, – здогадалася вона.
– Ось і забігла до тебе. Що хочеш на вечерю? – квапливо запитала, намагаючись приховати за словами своє хвилювання.
–
Відповісти Олексій не встиг. До кабінету заглянула молода невисока жінка. На частку секунди їхні з Ніною погляди зустрілися. “Це вона”, – промайнуло в голові Ніни.
– Ви зайняті, Олексію Вікторовичу? Я зайду пізніше, – жінка зачинила за собою двері.
Ніна відразу знітилася.
– Я піду. Не буду тобі заважати, – сказала вона і попрямувала до дверей.
– Ніно! – гукнув її Олексій, але вона махнула йому рукою і вийшла з кабінету.
Ніна йшла коридором і лаяла себе, що приїхала.
– Зачекайте! – пролунав голос за її спиною.
Ніна зупинилася й озирнулася. Її наздоганяла та сама молода жінка, що заглядала в кабінет Олексія.
– Ви ж Ніна, дружина Олексія… Вікторовича, – не запитала, а сказала вона.
Ніна мовчала і чекала.
– Я хотіла поговорити з вами. У сусідньому будинку є кафе, ми часто там обідаємо. Наші співробітники, – поправилася жінка.
У кафе майже всі столики були вільні. Обідня перерва давно закінчилася, а до вечірніх побачень було ще далеко. Вони сіли за дальній столик у глибині залу.
Ніна спеціально не роздивлялася жінку, але помітила яскраву помаду на губах, ретельно підведені чорним олівцем очі. Вишнева кофта з глибоким вирізом красиво обтягувала пишні груди. Повнота була їй до лиця.
– Замовити каву? – запитала вона.
– Ні. Я вас слухаю, – сказала Ніна.
– Я уявляла вас іншою, – вимовила жінка.
– Якою?
– Ви ж учителька? Думала, ви нервова, жорстка. Сухар, одним словом. А ви симпатична. Вам неприємно буде почути, але я люблю Олексія. Я як побачила його…
– А він вас? – перебила її Ніна.
Вона розгублено моргнула, не очікувала такого запитання.
– Я знаю, у вас двоє дітей, ви двадцять п’ять років разом. Але діти вже дорослі, у дочки своя сім’я. Бачите, я багато знаю про вас. З часом почуття остигають, чоловіки шукають їх на стороні. Відпустіть його, – з відчаєм раптом сказала жінка.
Ніна не очікувала такого повороту.
– Я не тримаю. Але, як ви правильно зауважили, у нас сім’я, діти, які люблять свого батька. Ви думаєте, що можете прийти й забрати його, ніби він річ? А якщо він виявиться не тим, кого ви собі вигадали? Він хропе ночами, любить смачно поїсти, щоб до його приходу був готовий обід або вечеря. А коли хворіє, стає примхливим, як дитина.
Ніна дістала з сумочки кілька фотографій. Роки три тому вона потрапила в лікарню з важкою формою ковіду. Хвороба не вивчена, хто знає, як усе обернеться? Взяла із собою ці знімки, як нагадування, що на неї чекають, вона потрібна і має обов’язково одужати. Так і вийшло. Відтоді носила їх завжди з собою, як талісман.
– Ось, подивіться. Це ми на морі. Хіба Олексій виглядає нещасним? Дивіться, як діти обіймають його. І ви вирішили, що все це він забуде, викине зі свого життя заради вашого пишного тіла? Не всі одружені чоловіки йдуть із сім’ї, а якщо й йдуть, то часто повертаються назад. Нічого у вас не вийде. Щастя потрібно заслужити, терпляче виростити, як примхливу квітку. Не вийде стати щасливою, забравши його в іншої. – Ніна встала з-за столика.
– Ви помиляєтеся. Я не тримаю його. Якщо захоче, нехай іде до вас. Але він не піде, – сказала Ніна і попрямувала до виходу, відчуваючи спиною погляд суперниці.
Їй хотілося зірватися і скоріше втекти звідси, але вона повільно, не озираючись, ішла через увесь зал.
“Я не зможу без нього. Я не хочу жити без нього. Прокидатися і засинати самій, їсти, пити і ходити на роботу… Навіщо? Я не зможу…” – повторювала вона про себе всю дорогу до дому, ковтаючи сльози.
Вдома, не роздягаючись, вона підійшла до шафи і стала ритися в ній. Знайшла помаду і чорний олівець. Перед дзеркалом у передпокої нафарбувала губи і намалювала нерівні стрілки біля очей. Жахнулася свого вигляду. Їй усе це не личило, як тій, іншій. Вона навіть не запитала, як її звати. Яка різниця? Ніна повернулася в кімнату, лягла на диван і втупилася в стелю.
– Ніно, чому ти лежиш у пальто? Ти захворіла?
-Олексій підійшов і схилився над нею.
– Що ти зробила із собою? Тобі не личить.
Він пішов, але незабаром повернувся з мокрим рушником і став стирати косметику з її обличчя.
– Не треба, відчепись… Мені боляче, – Ніна сіла, замахала руками, відбиваючись від Олексія. Кілька разів вона вдарила його по обличчю.
Олексій відкинув рушник, міцно притиснув до себе Ніну, яка впиралася. Вона обм’якла. Немов прорвавши греблю, з очей її хлинули сльози. Вона здригалася від ридань, притискалася до Олексія, повторюючи знову і знову:
– Я не зможу без тебе. Не хочу… Не хочу жити…
Коли ридання вщухли, Олексій зняв із неї пальто і півчобітки, поклав на диван і накрив пледом.
Кілька днів вони обидва уникали говорити про це. А в неділю один за одним приїхали діти. Зранку Ніна й Олексій разом готували, накривали на стіл у великій кімнаті, в центрі якого красувався величезний букет червоних троянд, подарований рано вранці Олексієм.
Коли сіли за стіл, син встав із келихом .
– Мамо, ти завжди питала мене, коли я одружуся. Відповідаю зараз – коли зустріну таку, як ти. Ти найкраща мама і жінка на світі.
– Згоден, – піднявся з келихом зять. – Я кохаю Світлану, але вирішив одружитися з нею, коли дізнався про вас, Ніно Михайлівно. За вас! Бажаю вам здоров’я і щастя на довгі роки.
– Дякую, хлопчики, – Ніна простягнула до них свій келих.
Останньою Ніна цокнулася з Олексієм.
– Мамо, ми не стали купувати всілякі дурниці, скинулися і вирішили подарувати ось це. – Син поставив на стіл порожній келих, дістав із кишені піджака конверт і простягнув Ніні.
– Що це? – вона обережно відкрила його і дістала два авіаквитки.
– Ми даруємо вам із татом поїздку в Італію. Ми все розрахували. У тебе будуть зимові канікули, а батькові доведеться домовитися щодо відпустки на роботі. Відмови не приймаються. Хоч раз у житті ви повинні відпочити по-людськи.
Олексій знизав плечима і невинно посміхнувся, мовляв, для нього це теж сюрприз.
Потім, провівши гостей, Олексій із Ніною прибирали зі столу, мили посуд.
– Я знаю про вашу розмову з Надією, – несподівано сказав Олексій.
Ніна завмерла із салатником у руках.
Між нами нічого не було. Я давно помічав, що вона до мене небайдужа. Одного разу вона попросила полагодити їй двері. Я прийшов до неї, але з дверима виявилося все гаразд. Тоді вона сказала, що давно кохає мене, стала роздягатися… Я вже старий для таких ігор. Не звільнятися ж мені через неї. І нікуди я не збираюся від тебе йти.
– Правда? – Ніна уважно подивилася на чоловіка.
– Микола тільки й чекає, щоб я залишив тебе. Нічого в них не вийде. Син має рацію, ти найкраща.
Олексій забрав у неї салатник, поставив його на стіл і обійняв Ніну…
