…Дев’ятирічну Оленку на вихідні забрав погостювати батько. Таке траплялося не часто, і очікування побачення було для Оленки нестерпним відчуттям.
Вони покаталися на батьківській машині по місту, погуляли по набережній. Увечері Оленка знайшла в шафі свої старі забуті іграшки, м’яку білу овечку і дракончика. Було щастя. Потім вони з батьком наїлися морозива і дивилися мультики. Потім батько пішов мити посуд, а Оленка прямо в одязі заснула на татовому дивані…
Зранку з’ясувалося, що додому на машині Олені їхати не доведеться. Старенький «опель» не витримав прогулянки по місту і заводитися не захотів. Батько подзвонив мамі Олени, і вона приїхала за донькою під вечір на автобусі.
Треба було повертатися додому, вчити віршик з читання, готуватися до контрольної з математики… Оченята Оленки розпухли від сліз, що нахлинули, від образи на своє життя, таке безглузде, від бажання бачити щодня і маму, і тата, і від неможливості це виконати.
Мати і батько розмовляли спокійно і ввічливо. Мати говорила, що треба б віддати Оленку в художню школу, вона добре малює. Просила батька допомогти з грошима. Батько відповідав, що не проти, але поки допомогти не зможе, треба почекати, треба машину ремонтувати, та й боргів накопичилося.
Що забере він тепер Олену на зимових канікулах, раніше не вийде, треба багато працювати.
Оленка стояла між батьками, тулилася то до матері, то до батька. Мружилася від сльозинок і давилася ними, намагаючись, щоб дорослі не почули її схлипування. Потім підійшов автобус, і вони з мамою поїхали додому… .
…Мати з батьком розлучилися п’ять років тому. Для всіх знайомих і рідних це стало повною несподіванкою. Для матері Оленки теж. Кажуть же – сорок років для чоловіка останній перехідний вік.
Начебто і жив він з дружиною дружно і добре, і дітей народили трьох. Старші дівчатка-близнючки встигли вже відучитися і вийшли заміж. Оленка була ще зовсім маленька, чотири рочки.
Але сталося у чоловіка марення, закохався без пам’яті, втратив голову, втратив розум. І ні про що не думаючи, як у вир з головою, розповів дружині про цю свою непереборну останню пристрасть.
Матері Оленки у спадок дісталася квартира в передмісті. Досі вона її здавала, допомагала старшим дочкам, та на господарство потроху збирала гроші. А в цей час якраз ніхто не жив у цій квартирі. Хотіла зробити ремонт, а довелося зібрати речі, іграшки дочок, і їхати самій, починати самотнє життя розлученої жінки.
Розлучили їх на подив швидко, похмурий суддя подивився на обох і сказав: «Розлучаю вас, громадяни, про справжню причину розлучення питати не буду. Одне скажу – про дитину пам’ятайте і виховуйте її по-людськи. Домовляйтеся про все зараз, щоб потім не ділити тут права на майно і дочку».
Батько знову одружився, через два місяці після розлучення повів свою нову кохану в районний РАЦС. Старші дочки перестали з батьком розмовляти, а Оленка просто нічого не розуміла, просто нудьгувала і дуже хотіла до тата.
Тепер вона ходила в садок, а мама пропадала на роботі. Іноді Оленку брали до себе сестри, няньчилися з нею, водили по черзі то в кіно, то в ляльковий театр. А Оленка чекала тата і часто плакала ночами.
Ще більшою несподіванкою для родичів стала нова звістка – мама Оленки теж зібралася заміж. Чоловіка майбутнього вона знала зі шкільної лави, разом вчилися, потім дружили сім’ями.
У нього, як і у батьків Оленки, сім’я розпалася, розвалилася потворно на жалюгідні уламки. І не розбереш, хто правий, хто винний. Обидва, мабуть, були винні.
Обидва гарячі, горді, з амбіціями. Натрапила коса на камінь, сварилися, лаялися, кричали. Потім згаряча розійшлися, і затаїли один на одного люту образу.
Багато часу минуло з того моменту. Чоловік втомився бути самотнім, а матір Оленки він знав як тиху, поступливу, не конфліктну жінку. Та й до того ж знав дуже добре і давно.
Прийшов свататися без особливої надії на успіх. А вона взяла, та й погодилася.
Розписалися тихо і буденно в тому ж РАЦСі. Почали жити також тихо, без криків і лайки, без сварок і скандалів, оберігаючи почуття один одного. Адже вони, як і раніше, були друзями, і між ними не було пристрасті, що спалює плоть і позбавляє розуму. А ось розум якраз був.
Оленка швидко звикла до вітчима. Звала його просто по імені. Їй подобалося, що він лагодив її іграшки і ходив розбиратися з хлопчиками, які ображали Оленку.
Подобалося, що вітчим любить готувати, і вони разом ліплять пельмені і смажать рибу. Вони подружилися. Мама Оленки раділа, з появою нового чоловіка життя стало спокійнішим і простішим.
Така абсолютна ідилія тривала недовго. Спочатку активізувалася колишня дружина вітчима, почала дзвонити, просила відновити стосунки. Потім повернувся до реальності батько Оленки. І трьох років не минуло, як той самий суддя розлучав його вже з другою дружиною.
І Оленка нарешті побачилася з татом. І виявилося, що він сильно постарів і став нещасною людиною. Мати Оленки, дивлячись на нього, навіть заплакала.
Вона зателефонувала старшим дочкам, веліла якось помиритися з батьком. Шкода старого дурня, який зламав собі життя. Дівчата пробачили його, як змогли… .
…В автобусі Оленка трималася. Дивилася у вікно, на якому перший морозець намалював срібні гілочки. Грілася в обіймах мами. Вдома її зустрічав вітчим, вона ухилилася від нього і пішла, ні на кого не дивлячись, у свою кімнату.
Вітчим сів поруч, став допомагати розстібати чобітки. Оленка розплакалася вголос, прибігла мама.
Оленка привезла від тата свою овечку. Пухнаста, біла, м’яка, для Оленки вона була зараз як зв’язок з минулим. Стискаючи овечку, дитина ридала.
—Ви все заплутали… Як клубочок — все заплутали… Я не можу так! Я хочу жити з татом і з мамою. І вже з тобою хочу, дядько Михайле. Я люблю твої пельмені і люблю з тобою грати. А тата я просто люблю.
Я за ним сумую, я хочу його бачити. Я знаю, він погано вчинив, але я його пробачила. А ти навіщо пішов від дружини? Ось де твоя голова була, га?
Вітчим розгублено крутив чобіт, він не знав, що відповісти, йому самому було погано останнім часом. Виручила дружина.
—Михайле, йди на кухню, постав чайник, будь ласка. Вона дуже втомилася, зараз заспокоїться.
Мама почала знімати з пригніченої, схлипуючої Оленки одяг, попутно розправила ліжко і поклала дочку під ковдру. Лягла поруч і, гладячи волосся, почала колисати і тихо промовляти:
—Пробач нас, Оленко. Ми і справді все заплутали, а про вас, про дітей, не подумали. І сестрички теж переживали. Образа була на всіх одна. Ти на дядька Михайла не злись. У нього теж душа розірвана. У нього теж свої діти залишилися, та знати його не хочуть.
Ми для нього як рятувальне коло, а наш дім як тихий острів. Знаєш, він у мене в школі завдання списував… А ти ось віршик не вивчила, і отримаєш завтра двійку з читання.
Тата шкода твого, він дуже постарів. Будеш їздити до нього і далі. Пожалій його, донечко. Зробив дурницю, все життя тепер буде шкодувати. І мене ти пожалій теж, мені не просто дуже… А знаєш, скоро радість у нас буде, у Марії малюк в травні народиться. І буду я бабуся, а ти – тітка…
Від цієї звістки Оленка перестала схлипувати, навіть посміхнулася. Вирішила – овечку племіннику неодмінно подарує. І дракончика, і своїх різних старих ляльок, і книжки.
Вітчим приніс чай. Оленка більше не дулася на нього.
—Дядьку Михайле, я скоро буду тіткою! Ти знаєш? І я більше не злюся, вибач мене. Ось ти постарієш, і мама, і батько, я вам всім допомагатиму, доглядатиму вас у старості.
Так з овечкою в обіймах і заснула.
Мати з вітчимом сиділи на кухні поруч, пили чай мовчки і сумно. Кожен про своє згадував і переживав. Обидва вже не молоді, тепло думали про слова Оленки.
Можна не боятися залишитися самотніми, хороша росте дівчинка, догляне їх у старості і пожаліє…
А клубочок вже не розплутати, якось жити треба далі. Жити і триматися поруч, розумно, дружно і спокійно. Заради щастя Оленки.
Спеціально для сайту Stories
