Того вечора Маринка не спала, вона бачила через напівприкриті двері своєї кімнати, як бабуся Анна тихенько зі своєї кімнати пройшла на кухню. Шестирічній дівчинці було цікаво:
– Чому це бабуся так тихенько крадеться, зараз я все дізнаюся…
Мама Віра плакала беззвучно, сидячи за столом на кухні, витирала червоні очі від сліз, які бачила Маринка в щілину неприкритих кухонних дверей.
– Віро, ну що знову? Що знову в тебе сталося? Знову через Павла, ну заспокойся.
– Мамо, як заспокоїтися, якщо він мені сьогодні зізнався, що одружений. Чесно зізнався сам, щоправда я натиснула, запитала, скільки можна так жити, доньці вже майже шість років. А він чоловік і батько, що приходить. У нього син і дружина другого чекає, – ридала мати.
– Я так і знала, що тут щось нечисто, – сказала бабуся. – Чуло моє серце. Стільки років він тебе водить за ніс. То в нього відрядження, то мати хвора, то батько тяжко хворий. Ось же прилаштувався. Ну я йому влаштую, – погрожувала кулаком бабуся.
Марина толком нічого не зрозуміла, втекла до себе в кімнату і думала.
– Чому мама так плаче, тато ж приходить, грається зі мною, гуляємо… Ну нічого, прийде наступного разу, я йому скажу, що мама плакала.
Вона довго чекала батька, а його все не було. Марина вже до школи ходила, але батька чекала. Коли вона запитала в матері:
– Мамо, а чому тато не приходить, я сумую…
– Тато поїхав і тепер живе в іншому місті, робота там у нього, ще в нього дуже хворіє тато, от тому й… – відповіла Віра доньці, а та сподівалася, продовжувала чекати.
Марина вірила, що тато обов’язково повернеться, адже в нього є донька, його донька. Але тато не приходив.
Марині було вже майже чотирнадцять, якось ішла вона зі школи, була глибока осінь.
Сірі хмари нависли, було незатишно на вулиці, ось-ось піде дрібний дощ, на деревах майже не залишилося листя. Марина поспішала додому, вітер звідкись узявся, піддував у спину, а листя котилося й летіло вперед її.
– Марино… Марино… – почула вона й озирнулася.
На неї дивився чоловік, який когось нагадував смутно. Вона перебирала в пам’яті, хто ж це міг бути, і озирнулася на всі боки, на жаль, не було нікого на доріжці, вона вже звернула до свого будинку.
– Марино, не бійся, це я – твій тато Павло. – Не впізнала, татко я твій.
– Тато? – вона дивилася на нього всіма очима і впізнала.
Підійшла до нього й уткнулася в плече. Вони йшли доріжкою, вона вже не звертала уваги на сірі хмари й вітер. Батько все говорив і говорив, розповідав:
– А я шукав тебе, я скучив за тобою. Як мама і бабуся?
– Бабусі вде немає, а мама працює, заміж не вийшла, – відповіла на його запитання донька.
– Гаразд, Марино, мені треба йти, зустрінемося ще, а ти приходь донечко, приходь, – він обійняв її і пішов.
Марина дивилася як батько пішов, потім тихенько пішла до будинку. Вирішила матері не розповідати про цю зустріч, чомусь зустріч вийшла не радісна. Не хотілося нагадувати матері про нього, вона пам’ятала, як та плакала тоді. У Марини ще більше з’явилося запитань.
– Ми з мамою завжди жили і живемо в цій квартирі, батько знав, де ми живемо, і чому це він шукав мене? Чудово знає, де мене знайти. Навіщо він вигадує? А ще сказав, щоб я приходила… А куди, навіть не сказав адреси. Ось тепер я зрозуміла, нікуди він не виїжджав, а весь час жив тут у цьому місті. У нього інша сім’я, це я зараз розумію, а тоді нічого не зрозуміла.
З дитинства в неї залишилися спогади про батька. Він із ними не жив, він просто приходив, часом весело кружляв маму по кімнаті, потім доньку тягав на плечах, приносив подарунки, купував їй морозиво.
Потім усі разом вечеряли, сміялися. Бабуся вкладала Марину спати і йшла до себе в кімнату. Мама з татом про щось розмовляли і теж йшли в кімнату, де зазвичай спала мама.
Іноді батько залишався у них ночувати, але це було рідко, це були найкращі вечори для Марини. Мама з блискучими очима, бабуся теж посміхалася, батько розповідав різні історії, навіть заколисував доньку на руках. А потім усе припинилося, після того, як вона побачила маму, яка плакала, на кухні.
Після цієї зустрічі з батьком Марина сподівалася, що тепер вони будуть із ним зустрічатися частіше. Сподівалася, що це була не випадкова зустріч. Але батько більше не з’являвся.
Рівно через рік вони зустрілися вдруге, але Марина зробила все, щоб мама його не бачила. Віра зустріла колишню однокласницю біля магазину, вони стояли і розмовляли, давно не бачилися.
Марина не поспішаючи йшла вздовж вітрини величезного магазину і раптом побачила батька. Він стояв поруч із повною жінкою, обвішаною золотом, Марина випадково зовсім близько підійшла, і навіть почула деякі уривки фраз. Ця жінка щось вимовляла йому, щось доводила, а він стояв і кивав головою, не дивлячись на неї.
Марина стояла, як укопана, і в цей час батько побачив доньку. Павло злякано стиснувся, весь якось згорбився, очі розгублено бігали. Донька прийшла до тями і, розвернувшись, швидко пішла до матері, вона якраз прощалася зі своєю знайомою.
– Мамо, йдемо, я тобі покажу щось, – швидко говорила вона матері й потягнула її в протилежний бік. Дуже не хотіла Марина, щоб мама зустрілася з батьком і його дружиною.
Йшов час, Марина закінчила медичний інститут і працювала в лікарні. Марину Павлівну поважали і колеги, і пацієнти. Добра, ввічлива, завжди вислухає уважно, особливо бабусі раділи, коли вона входила в палату і спілкувалася з ними. А коли виходила, говорили між собою:
– От же немов сонечко в палату входить. Наша Марина Павлівна завжди з посмішкою і ввічлива, з добром ставиться, з нею поспілкуєшся, відразу легше стає. Вміє вона заспокоїти і надію вселити.
Марині було двадцять шість років, коли вона вийшла заміж за колегу. Гліб теж працював у лікарні в кардіології. Він прийшов пізніше сюди працювати, перевівся з іншого міста, але в першу ж зустріч він запримітив симпатичну Марину Павлівну.
Щоправда, їм знадобився майже рік, щоб нарешті визначитися зі своєю долею. Все якісь непорозуміння відволікали їх і завантаженість на роботі, зустрічалися не часто. Але одного разу Гліб не витримав і зайшов до неї в ординаторську, коли Марина прийшла на чергування, а в нього воно закінчилося.
Він узяв її за руки і, дивлячись прямо в очі, вимовив:
– Більше я тебе не відпущу від себе, я вже майже рік чекаю цього моменту, тож виходь за мене заміж. Інакше ми зі своєю роботою так і не одружимося. Згодна?
– Згодна, – відповіла вона, а в цей час уже влетіла в ординаторську медсестра, і побачивши таку картину, зупинилася.
– Ой, вибачте, Марино Павлівно, там важкий пацієнт у палаті, нещодавно привезли, і вискочила назад у коридор.
Гліб із Мариною переглянулися і розсміялися:
– Добре хоч ти дала згоду, – сказав він, – ну йди, терміново вимагають Марину Павлівну.
Десять років тому вони одружилися, у них уже донька ходить до школи. Батьки вічно на роботі, на чергуваннях, а за донькою наглядає бабуся Віра.
Одного разу на обході Марина звернула увагу на пацієнта, якого привезли вночі. Щось знайоме промайнуло в ньому. Йому було погано, він лежав під крапельницею із заплющеними очима. Вона побачила на медкарті знайоме прізвище, це був її батько Павло.
Після обіду вона знову увійшла в палату:
– Добрий день, ну як трохи легше?
Чоловік кивнув головою і пильно дивився на неї. Постарілий, сивий, неголений, але вона впізнала його. А він або не впізнав свою доньку, або зробив вигляд, що не впізнав. Він дивився червоними повними сліз очима і мовчав.
Марина вийшла з палати і тут же на неї майже налетіла повна жінка, мало не збила її і задушила в своїх обіймах:
– Ой, милочка, дякую вам, мій чоловік прийшов до тями.
– Не варто подяки, це моя робота, – стримано відповіла Марина, вона згадала цю жінку, тільки та теж постаріла.
Поруч стояв молодий чоловік, Марина глянувши на нього, трохи навіть здригнулася, це був старший син батька, і чимось навіть схожий на неї. Поруч стояв ще молодий чоловік, теж чимось схожий на батька.
“- Значить, це мої брати, – чомусь промайнула в неї думка.”
– Марино Павлівно, ви наш янгол, дякую, – все дякувала жінка, а та кивнула їм і попрямувала в ординаторську.
Коли Павло зміцнів і виписувався, сказав лікарю:
– Дякую лікарю, ви подарували мені життя, а то я вже було зовсім зневірився. Чим же мені вам віддячити?
– Нічим, збирайтеся і чекайте виписку, – а потім додала, – ви вже віддячили мені, коли дали мені життя, – і вийшла з палати.
Не хотілося їй дивитися йому в очі, було гидко, бачила, що він упізнав свою доньку, але не міг у цьому зізнатися.
За деякий час Марина ще раз зіткнулася з цим сімейством. До них у лікарню прийшов Ігор, той самий старший син Павла і так би мовити, її брат. Ігор прийшов працювати, він лікар-хірург.
– Марино Павлівно, мій батько просить вас про зустріч із ним, йому хотілося б із вами проконсультуватися, все-таки тоді ви йому допомогли встати на ноги. Він хворий, стає немічним, важка хвороба мучить його. Зможете поїхати на зустріч із ним?
Вона зрозуміла, Ігор не в курсі, що перед ним дочка його батька.
– Ні, Ігоре Павловичу, ви теж лікар і можете доглядати за своїм батьком. І до речі ,я ваша сестра, а ви не в курсі? Я дочка вашого батька і не знаю, чи зізнається він вам у цьому.
Марина Павлівна так і не розповіла своїй матері про всі ці зустрічі, не хотілося її хвилювати. Тим паче Віра вже давно вийшла заміж за пристойного чоловіка і живе в любові та радості.Спеціально для сайту Stories
