Марія Іванівна стояла біля хвіртки з відром картопляних шкірок для курей, коли побачила чорну «Тойоту». Машина зупинилася прямо посеред сільської вулиці – на виду.
Двері відчинилися.
І звідти виштовхнули собаку.
Не вивели. Не відпустили. Саме виштовхнули – грубо, різко, ніби мішок зі сміттям.
Рудий, худий собака з переляканими очима.
Слідом полетів старий килимок. Потертий. Плюхнувся в придорожній пил.
Двері зачинилися. Машина рвонула з місця.
І все.
Марія Іванівна стояла і не могла поворухнутися. Відро вислизнуло з рук. Картопляні шкірки розсипалися по землі.
А собака сидів посеред дороги. Дивився вслід машині. Не гавкав. Не скиглив. Просто сидів.
Чекав. Напевно, сподівався, що зараз вони повернуться, відкриють дверцята машини і покличуть.
— Ти бачила?! — із сусіднього двору вискочила Зінка, розмахуючи руками. — Бачила, що вони роблять?! Чи це взагалі люди?!
— Бачила, — глухо відповіла Марія Іванівна.
— Ось же! Викинули, як ганчірку!
До них підтягнулися інші сусіди. Плітки в селі розлітаються швидше за вітер.
— Хто це був?
— Дачники, мабуть. З міста.
— А чого його викинули?
— Кому він потрібний? Напевно, вже старий.
— Шкода, звичайно.
Звичайно. Всі шкодували. Але ніхто не рухався з місця.
А собака все сидів. На тому ж місці. Поруч з килимком. Як прив’язаний.
— Маріє, ти чого встала? — окликнула Зінка. — Кур-то годуй!
Марія Іванівна не відповіла.
Вона рушила до дороги.
— Ти куди?! — злякалася Зінка. — Він же скажений може бути!
— Не скажений.
— Звідки знаєш?
— Знаю.
Марія йшла повільно. Не поспішаючи. Щоб не налякати.
Собака підняв голову. Подивився насторожено. Але не втік.
— Ну що, — тихо сказала Марія, присідаючи навпочіпки за метр від нього. — Теж нікому не потрібний став?
Собака мовчав.
— Я тебе розумію. Правда розумію.
Простягнула руку. Повільно. Обережно.
Собака понюхав. Лизнув пальці — шорстким, теплим язиком.
І Марія Іванівна раптом відчула, як всередині щось відтануло. Вперше за місяць.
— Ходімо зі мною, — прошепотіла вона. — Удвох нам не так страшно буде.
Взяла килимок. Брудний. Пошарпаний. Але для собаки він рідний — останнє, що залишилося від колишнього життя.
Собака підвівся. Повільно. Невпевнено.
І пішов слідом.
А сусіди стояли біля хвіртки і хитали головами:
— З глузду з’їхала, чи що? Навіщо їй ций собака потрібний?
Марія не оберталася.
Їй було байдуже, що вони думають.
Собака йшов за Марією Іванівною на відстані. Метрів три. Не ближче. Озирався — раптом господарі повернуться? Раптом це помилка?
Але машини не було. Тільки запилена дорога. Та рідкісні цікаві погляди з-за парканів.
— Заходь, — Марія відчинила хвіртку.
Собака завмер на порозі. Не наважувався.
— Ну заходь же. Не бійся.
Переступив. Обережно. Ніби чекав підступу.
Марія розстелила килимок у сінях. Той самий — брудний, але рідний.
— Ось. Тут будеш. Поки звикнеш.
Собака ліг. Згорнувся калачиком. Морду на лапи. І дивився — у двері.
Чекав.
Весь день собака майже не рухався. Їв мало. Пив воду. Лежав на килимку і дивися на двері.
— Вони не прийдуть, — казала йому Марія. — Не чекай. Кинули і забули.
Але собака не вірив. Або не хотів вірити.
Сусіди заходили — то солі попросити, то сірників. Насправді — подивитися.
— Маріє, ти серйозно його залишиш? — запитувала Зінка, поглядаючи на собаку.
— Залишу.
— Навіщо? Тобі ж одній важко. Годуй його тепер. Прибирай за ним.
— А мені не важко.
— Та годі! Я ж бачу — ледве на ногах стоїш після Петровича. Тобі б відпочити, а ти з собакою возишся!
Марія мовчала.
Як пояснити?
Що після того, як поховала чоловіка, вона не одна більше в цьому будинку.
До кінця дня собака почав відтавати.
Спочатку — обережно ластився. Підходив. Клав морду на коліна.
Виляв хвостом. Боязко. Невпевнено.
— Ось і добре, — гладила його Марія. — Ти мій хороший.
Собака заплющував очі від задоволення.
А вночі вив.
Тихо. Протяжно. Ніби кликав когось.
Марія лежала в ліжку і слухала. І розуміла — собака тужить. За колишнім життям. За тими, хто покинув.
«Дурний, — думала вона. — Вони ж тебе викинули. А ти їх чекаєш».
Але хіба сама не дурна?
Петрович останні роки вживав. Кричав. Руки розпускав. А вона терпіла. Прощала. Чекала, що він схаменеться.
Не схаменувся. Пішов засвіти. На дивані. Після чергового застілля з друзяками.
І що тепер? Сумує за ним. Дурна.
Вранці приїхала дочка.
Увійшла в будинок, оглянула критично:
– Мамо, ти що тут розвела? Собака?!
– Собака.
– Навіщо?!
– Хочу.
– Тобі що, більше робити нічого? Ти одна. Здоров’я не те. А ти ще тварину підібрала!
Марія мовчала. Чистила картоплю на вечерю.
– Мамо, я серйозно кажу. Віддай кому-небудь. Або в притулок здай.
– Не віддам.
– Чому?!
– Тому що він мені потрібен! – Марія різко повернулася.
Ольга замовкла. Розгубилася.
– Мамо.
– Ви живете своїм життям. А я тут одна. У порожньому будинку. Зі спогадами. Думаєш, легко? Думаєш, я не знаю, що скоро сама нікому не буду потрібна? Як ций собака?
Голос затремтів. Марія відвернулася — не хотіла, щоб дочка бачила сльози.
— Мамо, ну не треба. — Ольга обійняла її. Незручно. Незвично. Вони рідко обіймалися.
— Ти нам потрібна. Просто ми зайняті. Робота, діти.
— Знаю я вашу «зайнятість».
Ольга зітхнула. Погладила собаку, який обережно підійшов:
— Як звати?
— Не знаю. Ще не придумала.
— Він руда. Давай Рудий?
— Банально.
— Ну, то Лис?
Марія посміхнулася:
— Лис. Підійде.
Собака виляв хвостом. Ніби погодився.
А наступного дня в село знову в’їхала чорна «Тойота».
Та сама.
Марія відразу впізнала. Серце забилося.
Машина зупинилася прямо біля її хвіртки.
Вийшли двоє. Чоловік і жінка. Молоді. Нахабні. У дорогих куртках.
— Доброго дня, — сказав чоловік. — Ми за собакою. Марія завмерла.
— За яким собакою?
— За нашим. Рудим. Кажуть, ви його взяли?
— Взяла.
— Ну ось і чудово. Ми його забираємо.
— Як це — забираєте?!
Жінка закотила очі:
— Слухайте, ми ж не кинули його просто так. Ми вирішили провчити. Він мої чоботи погриз — нові, шкіряні, за шість тисяч! Ось ми його і висадили. Нехай зрозуміє, що не можна так поводитися. А тепер прийшли забрати.
У Марії перехопило подих.
— Провчити? Ви його кинули на вулиці – щоб провчити?!
— Ну так. А що такого? Він ж не зник. Ви його підібрали.
— Він чекав на вас!
– Ну і добре. Значить, урок засвоїв, — чоловік поліз через хвіртку. — Де він? Ходімо, покажете.
Марія зробила крок вперед. Закрила собою вхід:
— Не віддам.
— Що?
— Я сказала — не віддам! Ви кинули його, як сміття. Він більше не ваш!
Чоловік посміхнувся:
— Бабусю, про що ти? У нього є документи. Родовід. Він наша власність.
— Власність! — Марія затремтіла від люті. — Ви про живу істоту говорите, як про річ!
— Тому що це наша річ. Дорога. І ми її забираємо. Хочете — по-доброму. Не хочете — по-поганому.
До хвіртки вже стягувалися сусіди. Чутки рознеслися миттєво.
Зінка. Бабця Клава. Чоловіки з сусідніх дворів.
— Що тут відбувається?
— Та ось, собаку забирати прийшли. Ту, що два дні тому викинули!
Натовп загудів.
— Провчити вирішили! — голос Зінки прорізав гул натовпу. — Чули? Чоботи погриз! Так його на вулицю викинули!
– Та як вам не соромно?! — бабця Клава замахала руками. — Живу душу викинути!
Чоловік повернувся до натовпу. Нахабно. Впевнено:
— Це наш собака. За документами наш. Хочемо — забираємо. Не ваша справа!
— Як це не наша?! — вийшов вперед дід Василь, місцевий авторитет. — Ми тут живемо. Бачили, як ви його викинули.
— Не просто так викинули. За чоботи, — жінка скривилася.
Марія дивилася на неї. На цю випещену, нафарбовану пику. На манікюр. На золоті сережки. На презирство в очах.
— Ідіть геть, — сказала вона тихо. Але в голосі дзвеніла сталь.
— Що? — чоловік не розчув.
— Я сказала — ідіть геть! — Марія зробила крок уперед. — І не смійте більше тут з’являтися!
– Та ти зовсім здуріла?! – вибухнув чоловік. – Це наш собака! За документами! Ми в поліцію звернемося!
– Звертайтеся! – Марія випрямилася. Маленька. Сухорлява. Але непохитна. – Розкажіть там, як ви його «провчили»! Як кинули!
— Ми його не кинули! Ми…
— Кинули! — перебила його Марія. — Ви викинули його, як сміття! Разом з килимком! Я сама бачила! І всі тут бачили!
Натовп загудів схвально.
— Бачили! На власні очі!
— Ми свідки!
Чоловік почервонів. Поліз у кишеню за телефоном:
— Все, я дзвоню в поліцію. Зараз розберемося!
— Дзвони! — вигукнув дід Василь. — Ми тобі таких статей нарахуємо! Жорстоке поводження з тваринами — знаєш таку?
— Та яке жорстоке?! Ми його просто провчили!
Жінка закотила очі і повернулася до Марії:
– Слухайте, ми ж не якісь звірі. Розуміємо. Ось що, — вона полізла в сумочку. — Ми вам заплатимо. За догляд. Скільки хочете? П’ять тисяч? Десять?
Настала тиша.
Марія дивилася на простягнуті гроші. І раптом тихо розсміялася. Дивно. Гірко:
— Ви думаєте, це про гроші?
— А про що ж іще? — щиро здивувалася жінка.
Тут з-за хвіртки просунулася голова Лиса.
Він побачив колишніх господарів. Завмер.
— Ну ось! — зрадів чоловік. — Бачите? Він нас впізнала! Ходімо, Річард! Ходімо до нас!
Простягнув руку.
Лис подивився на нього.
І раптом — тихо заскиглив, позадкував. Сховався за Марію.
— Річард! — суворіше покликав чоловік. — До мене! Негайно!
Собака ще сильніше притиснувся до Марії.
— Він не піде, — сказав дід Василь. — Самі бачите — боїться вас.
— Та що за нісенітниця?! Він просто відвик! Вдома все згадає!
— Вдома? — посміхнулася Марія. — У нього тепер інший дім. Тут. Зі мною.
Вона присіла. Обійняла Лиса.
Натовп вибухнув оплесками.
— Правильно, Маріє!
— Не віддавай!
— Ми з тобою!
Чоловік і жінка переглянулися. Розгублено. Вони явно не очікували такого опору.
— Ви пошкодуєте, — процідив чоловік. — Ми повернемося. З поліцією. З документами.
— Повертайтеся, — спокійно відповіла Марія. — Тільки знайте — всі тут свідки.
— Ми все розповімо! — підтримала Зінка. — І в газету напишемо! І в інтернет викладемо! Нехай всі знають, які ви!
Жінка смикнула чоловіка за рукав:
— Ходімо. Все одно марно.
— Але…
— Я сказала — ходімо! — вона розвернулася і пішла до машини. — Купимо іншого! З родоводом!
Чоловік постояв ще секунду. Кинув на Марію останній злий погляд. І пішов слідом.
Сіли в машину. Грюкнули дверима. Рвонули з місця — так, що пил стовпом.
І зникли за рогом
Марія стояла. Обіймала Лиса. І плакала.
— Маріє, ну що ти, — бабця Клава обійняла її. — Все добре. Ти перемогла. Відстояла.
— Молодець, — кивнув дід Василь. — Не злякалася.
Увечері Марія сиділа на ґанку. Лис лежав поруч — морда на колінах.
Небо рожевіло. Сонце сідало за сільські дахи. Було тихо. Добре.
— Ну що, друже, — Марія гладила руду шерсть. — Залишаємося ми з тобою вдвох.
Лис зітхнув задоволено. Закрив очі.
Через тиждень зателефонувала Ольга:
— Мамо, я бачила в інтернеті. Про вас написали. «Жінка відстояла собаку від жорстоких господарів». Тебе навіть сфотографували.
— Правда? — здивувалася Марія. — Не знала.
— Мамо, ти пробач мене. За Лиса .Я не розуміла тоді. Думала, тобі буде важко. А виявилося — навпаки.
— Нічого, донечко. Ти не винна.
— Я на свята приїду з дітьми? Нехай вони з Лисом познайомляться. І з тобою побудуть.
— Приїжджайте. Буду рада.
Марія поклала слухавку. Посміхнулася.
Діти приїдуть. Онуки. Будинок знову наповниться голосами. Сміхом. Добре.
Спеціально для сайту Stories
