Анастасія ще на сходовій клітці почула, як грюкають дверцята шафи. Вона важко зітхнула, притискаючи до грудей пакет з продуктами.
День видався метушливий — дві презентації, три зустрічі з клієнтами, і ось тепер…
— Ти де була? — Михайло виглянув у передпокій, тримаючи в руках пом’яту сорочку. — Що це таке?
Анастасія мовчки роззулася, пройшла на кухню. Руки гуділи від важких сумок, у скронях стукало.
Вона дуже сподівалася, що чоловік не помітить пом’яту сорочку до ранку, але не пощастило.
— Настя, я тебе питаю! — У голосі Михайла дзвеніло роздратування. — Чому сорочка не випрасувана? У мене завтра важлива зустріч!
— Михайле, я вчора прийшла об одинадцятій, — втомлено відгукнулася вона, розкладаючи продукти. — А сьогодні втекла о сьомій ранку. Коли, на твою думку, я повинна була її випрасувати?
Чоловік притулився до дверного косяка, демонстративно розглядаючи сорочку.
— Не знаю. Це твої проблеми. Жінка повинна стежити за чоловіком, створювати затишок. А ти тільки про свою роботу думаєш.
Анастасія завмерла, не донісши пакет молока до холодильника. У грудях щось болісно стиснулося.
— Моя робота, між іншим, забезпечує половину нашого бюджету, — тихо промовила вона. — А то й більше.
— Ось! — тріумфально вигукнув Михайло. — Знову двадцять п’ять! Тільки про гроші й думаєш. А як же сім’я? Як же чоловік, зрештою?
Він кинув сорочку на стілець і почав міряти кроками маленьку кухню. Анастасія мовчки прибирала продукти, намагаючись не реагувати на його металевий голос.
— Он, у Сергія дружина — три години працює, а потім вдома. І обід завжди гарячий, і сорочки випрасувані. А ти…
Дзвінок телефону перервав його тираду. Михайло глянув на екран, прояснівши обличчям.
— Мамо! Уявляєш, приходжу додому — ні вечері, ні чистої сорочки…
Анастасія скривилася. Знову починається! Якщо щось не по його — відразу матері скаржитися. Як маленький.
Але сьогодні щось пішло не так. Обличчя Михайла витягувалося в міру розмови, він все частіше кидав насторожені погляди на дружину.
— Та як же… Але мамо! При чому тут мій заробіток? Ні, ну правильно, я ж чоловік… Так, розумію… Але все-таки…
Він розгублено поклав слухавку, дивився на Анастасію так, ніби вперше її побачив.
— Уявляєш, — пробурмотів він, — мама каже, що я не правий. Що якщо хочу домогосподарку — повинен забезпечувати сім’ю повністю. А якщо дружина працює нарівні зі мною, то і домашні справи — порівну.
Анастасія тільки плечима знизала. Вона давно це повторювала, але хіба ж він слухав?
Через тиждень пролунав дзвінок від Олени Семенівни. Голос свекрухи звучав незвично глухо:
— Настю, приїжджай, якщо можеш. Потрібно поговорити.
Від цих слів у Анастасії похололо всередині. Вона відпросилася з роботи, помчала до свекрухи.
Олена Семенівна зустріла її в халаті, схудла, бліда. На столі лежали якісь папери.
— Сідай, донечко, — тихо промовила вона. — Новини у мене нехороші. Лікарі кажуть — місяці три-чотири залишилося мені.
У Анастасії земля пішла з-під ніг. Як три-чотири? Чому? Адже ще тиждень тому свекруха виглядала абсолютно здоровою!
— Так, — немов відповідаючи на її думки, промовила Олена Семенівна. — Саме так. Пізно виявили. Вже лікувати сенсу немає.
Вони розмовляли до вечора. Свекруха розповідала про те, як вона дізналася діагноз, але сподівалася, що це просто помилка і все обійдеться, не хотіла нікого лякати завчасно.
А під кінець раптом взяла Анастасію за руку:
— Ти, Настю, пробач мене. За Михайла пробач. Я його розпестила, все потурала. Ось і виріс… такий.
З того дня життя Анастасії перетворилося на нескінченну метушню. Вранці — на роботу, ввечері — до свекрухи. Готувати, прибирати, стежити за ліками. Іноді залишалася ночувати — коли Олені Семенівні ставало зовсім зле.
Михайло до матері майже не заглядав. Відмовлявся зайнятістю, важливими зустрічами. Зате вдома все частіше влаштовував скандали.
— Знову немає вечері? — зустрів він її якось увечері. — І що мені тепер, бутербродами харчуватися?
— Михайле, я була у мами, — втомлено відгукнулася Анастасія. — Їй сьогодні погано було, укол робили.
— А про мене хто подумає? — обурився він. — Мати там не одна, сусідка заходить, тітка Люба ще. А я що — не людина? Без вечері…
Анастасія мовчки пройшла у ванну. Сил сперечатися не було. Та й який сенс? Все одно не зрозуміє.
А через тиждень Михайло не прийшов ночувати. Потім ще раз. І ще. А потім з’явився серед дня, коли вона забігла додому переодягнутися.
— Нам треба поговорити, — з порога почав він. — Я подаю на розлучення.
Анастасія навіть не здивувалася. Тільки запитала втомлено:
— Чому?
— Тому що ти мені не дружина! — випалив він. — Вічно на роботі або у матері. А я? Мені що, все життя в порожній квартирі сидіти?
У мене, між іншим, тепер є жінка, яка готова піклуватися про мене по-справжньому!
Він говорив ще щось — про нереалізовані очікування, про різні погляди на життя.
Анастасія не слухала. Дивилася у вікно на падаюче листя і думала про те, як дивно влаштоване життя.
Ще місяць тому вона боялася навіть подумати про розлучення, а зараз… Зараз їй було майже все одно.
— Добре, — просто сказала вона, коли Михайло замовк. — Подавай. Я не буду заперечувати.
Він зупинився на півслові, дивився на неї з подивом. Мабуть, чекав сліз, істерик, вмовлянь.
А вона раптом відчула дивне полегшення. Немов спала з плечей невидима тяжкість.
— Тільки… — Анастасія завагалася. — До мами я все одно буду ходити. Вона ні в чому не винна.
Михайло смикнув щокою, відвернувся.
— Так, будь ласка! Мені що? Коли вона… Загалом, там у квартирі тільки обережніше, нічого не ламай. Я в ній житиму.
І, більше не дивлячись на дружину, вийшов, голосно грюкнувши дверима. А Анастасія ще довго стояла біля вікна.
І думала про те, що не відчуває ні болю, ні образи. Тільки втому. І ще — дивну, лякаючу порожнечу всередині.
Три місяці пролетіли як один день. Анастасія майже не помічала часу — він дробився на короткі перебіжки між роботою і будинком Олени Семенівни.
На стіні в передпокої досі висіло дзеркало, подароване ще на весілля. Іноді, проходячи повз, Анастасія ловила в ньому своє відображення і не впізнавала — змарніле обличчя, темні кола під очима, зморшка між бровами.
Олена Семенівна танула на очах. Анастасія намагалася не думати про те, скільки залишилося — днів? Тижнів? Просто приходила щовечора, готувала, прибирала, читала вголос улюблені книги свекрухи.
— Настусю, — покликала якось Олена Семенівна. — Ти присядь, треба поговорити.
Анастасія опустилася на краєчок ліжка. Свекруха дивилася на неї довгим, дивним поглядом.
— Дякую тобі, донечко. За все дякую. Ось як буває — рідного сина немає поруч, а ти…Вона закашлялася, довго не могла віддихатися. Анастасія підтримувала її за плечі, допомагала попити.
— Та що ви, мамо, — тихо відгукнулася вона. — А як інакше?
У двері подзвонили. На порозі стояла тітка Люба — висока, пряма, з незмінною сумкою.
— Ну як вона? — з порога запитала старша сестра Олени Семенівни.
Анастасія тільки руками розвела:
— Все так само. Може, навіть гірше.
— А цей… — тітка Люба стиснула губи, — з курорту ще не повернувся?
Анастасія похитала головою. Про те, що Михайло поїхав зі своєю новою пасією до Туреччини, вона дізналася випадково — від спільних знайомих.
Всередині щось здригнулося, але не від ревнощів — від гіркоти. Мати хвора, а він…
Дні тягнулися одноманітною низкою. Анастасія майже переїхала до свекрухи, додому забігала тільки переодягнутися після роботи. В один із таких забігів у двері постукали.
На порозі стояла тітка Люба. Обличчя змарніле, очі червоні.
— Оленка пішла з життя, — глухо промовила вона. — Годину тому.
Анастасія притулилася до дверного косяка. Вона знала, що цей день настане, але все одно виявилася не готова.
— А Михайло… — почала вона.
— А що Михайло? — У голосі тітки Люби задзвеніла сталь. — Телефон відключений. Мабуть, все ще прохолоджується на своїх курортах. Та й Бог з ним!
Вона простягнула Анастасії згорток розміром з книгу.
— Ось, Оленка просила тобі передати. Сказала — як все станеться, відразу віддати.
Анастасія машинально взяла згорток. У голові шуміло, перед очима пливло.
— Зачекайте… А квартира? Михайло говорив…
Тітка Люба хмикнула:
— Яка квартира? Ніякої квартири немає. Оленка її ще два місяці тому продала. Як тільки поставили діагноз. Домовилася тільки, щоб пожити дали, скільки залишилося.
— А тут що? — вирвалося в Анастасії.
— Ти пакунок розгорни після похорону, — відрізала тітка Люба. — Так Олена просила. Вдома, як одна будеш. І… пробач нас усіх, Настусю.
Вона розвернулася і пішла по сходах, випрямивши спину, високо піднявши голову. А Анастасія ще довго стояла в дверях, притискаючи до грудей загадковий згорток.
Через два дні в двері знову подзвонили. На порозі стояв Михайло — засмаглий, але якийсь загублений.
— Настя, — почав він. — Там мама…
— Знаю, — коротко відповіла вона. — Похорон був учора.
Він здригнувся, як від удару:
— Як учора? Чому мені не повідомили?
— А телефон для чого? — втомлено запитала Анастасія. — Який два тижні поза зоною дії.
Михайло переступив з ноги на ногу:
— Слухай, а ти не в курсі… Там з квартирою що?
Анастасія мовчки похитала головою. Вона знала правду, але говорити не стала. Нехай дізнається сам.
— Гаразд, — буркнув він. — Піду до тітки Люби. Може, вона знає.
Анастасія зачинила двері і пройшла в кімнату. Дістала з шухляди столу згорток, який все ніяк не наважувалася розгорнути.
Розмотала папір — на коліна випала записка.
Почерк Олени Семенівни, колись твердий і чіткий, тепер тремтячий:
«Вибач, що виховала такого сина».
З пакунка посипалися гроші — новенькі, хрусткі купюри. Багато. Дуже багато.
А десь на іншому кінці міста лунав пронизливий жіночий крик:
— Що значить — немає квартири? А де ти жити збираєшся? У мене?
Ні вже, любий, вали-но ти звідси! Я не для того від чоловіка пішла, щоб альфонса утримувати!
Анастасія про це не знала. Вона сиділа біля вікна, перебирала гроші і думала про те, як дивно влаштоване життя.
І яким же сином треба бути, щоб мати нічого тобі не залишила…
Спеціально для сайту Stories
