Віра сиділа на кухні і дивилася у вікно. На столі стояла чашка гарячого чаю і вазочка з варенням.
Біля вікна стояла кришталева ваза з польовими ромашками: вона зібрала їх вчора ввечері, коли прогулювалася селищем. Ваза була з маминого сервізу, який вже багато років припадав пилом на горищі. Тепер настав і його час.
По щоці скотилася самотня сльоза. Скоро сонце знову зайде, а вночі буде зовсім нестерпно. Якщо вдень можна зайнятися справами і прибиранням, то вночі залишалося тільки впиватися жалістю до себе.
«Можливо, скоро стане легше. Хоча ні… Скоро обов’язково стане легше! Адже не дарма ж кажуть, що час лікує. Два місяці, напевно, недостатньо, щоб залікувати такі глибокі рани. Тому потрібно ще трохи потерпіти…»
Чай вже охолов, але Віра так до нього і не доторкнулася: зовсім не було апетиту. Вона взагалі останнім часом занадто мало їла, тому обличчя помітно схудло. Безсонні ночі не минули безслідно.
На підвіконні стояло маленьке, вже добряче запилене дзеркальце. Віра кинула погляд на відображення і побачила жінку. Зараз вона була як ніколи схожа на маму. Та хворіла довгі роки і виглядала приблизно так само.
«Жахливе порівняння… Так недовго і самій захворіти».
По щоці знову скотилася сльоза. Віра так багато плакала останнім часом, що здавалося, сліз зовсім не повинно було залишитися, але вони все одно звідкись постійно бралися.
Так і не зробивши ні ковтка, Віра вилила чай у раковину і помила чашку. Прибравши трохи зі столу, вона попрямувала до кімнати. Тут на неї чекала книга, яку вона намагалася прочитати вже два місяці, але так і не пройшла далі п’ятнадцятої сторінки.
Літери постійно зливалися, і Віра не могла вловити суть написаного. Доводилося повертатися, але думки знову відходили кудись подалі від тексту.
«Кого я обманюю? Мені ніколи її не прочитати…»
І справа була навіть не в самій книзі. Вона напевно була дуже цікавою, адже не дарма ж мама її так любила і постійно перечитувала. Просто Вірі було не до читання.
У кутку припадав пилом старий телевізор, який вже не вмикали років двадцять. Можливо, він зміг би відволікти Віру хоч ненадовго, але полагодити його було нікому.
Віра озирнулася, але зайняти себе було нічим.
«Може, сьогодні лягти раніше? Раптом вийде заснути…»
Вона подивилася у вікно на захід сонця. Було ще занадто рано, а лежати і дивитися в стелю кілька годин ― болісно.
«Краще прогуляюся, поки ще не пізно».
Віра накинула в’язану кофту, одягла вуличні капці і вийшла з дому.
На вулиці вже не було так холодно, як кілька місяців тому, коли вона тільки сюди переїхала. Відчувалося наближення літа.
«Добре хоч не взимку приїхала. Інакше точно б у петлю залізла…»
Вийшовши зі своєї ділянки, вона попрямувала вздовж вулиці. Через одну стояли занедбані дачі, поросли бур’яном і сміттям. Людей тут практично не було. Сезон ще не почався. Якщо вдень можна було зустріти кількох пенсіонерів, які від нудьги приїжджали сюди з міста, то вночі не було ні душі.
Спочатку Віра побоювалася перебувати тут одна, але податися було нікуди. Крім маминої дачі, у неї більше нічого не було.
«Якби знала, що одного прекрасного дня опинюся на вулиці, подбала б про житло заздалегідь».
Вона неодноразово ловила себе на цій думці. Однак хто думає про таке, проживши півжиття в шлюбі?
Віра вийшла заміж, ледь виповнилося вісімнадцять. Ні навчання, ні роботи вона не знала. Відразу почалися сімейне життя і домашній побут.
Чоловік забезпечував сім’ю, а Віра була його надійним тилом. Одна дитина, друга, третя. Сім’я росла, турботи теж. І Віра чесно з усім справлялася і ніколи ні на що не скаржилася.
Ось тільки життя йшло, діти росли, а чоловік чомусь віддалявся. Коли живеш стільки років у шлюбі, складно підтримувати інтерес один до одного. Ви знаєте чоловіка вздовж і впоперек, а пристрасть і почуття покриваються пилом.
― Вибач, але я покохав іншу…
Як грім серед ясного неба, пролунали одного разу ці слова. Віра прекрасно пам’ятала цю мить, але зовсім забула, що було після. Чи то вона втратила свідомість, чи то в голові затуманилося, чи то мозок навмисно блокував ці спогади.
Прокинулася вона лише наступного дня, коли чоловік збирав свої речі.
― Ні. Я сама піду.
І навіщо вона це сказала? Чи то гордість заграла, чи то дурість.
― Це будинок твоєї родини. Я тут не залишуся.
― Не дури. Куди ти підеш? У тебе ні будинку, ні родичів.
― У мене є мамина дача. Вона якось дожила там решту життя, і я впораюся.
На той момент Віра і справді не усвідомлювала, що робить. Дачею багато років ніхто не займався, і вона не була придатна для життя.
― Зачекай. Я орендую тобі житло. Потім куплю квартиру.
Чоловік хоч і вчинив нечесно, але розумів, що винен їй за всі ті роки, що вона дбала про нього і сім’ю.
― Я сама розберуся. Дбай про свою нову жінку, раз вже так сильно її кохаєш.
Віра зібрала валізи і поїхала. Єдине, з чим було складно змиритися, це розставання з дітьми. Старші вже жили окремо, а молодший ще навчався в школі. Не було сенсу забирати його з собою в глушину, та й залишалося йому вчитися не так вже й довго.
Спочатку було важко. І справа була навіть не в занедбаній дачі, яку вона все ще приводила до ладу і облаштовувала.
Важко було бути самотньою вперше за двадцять п’ять років. Звична затишна обстановка змінилася пилом і павутиною, а будинок, повний сміху і веселощів, холодними, мовчазними стінами.
Серце нило від туги. Щоночі вона плакала в подушку, намагаючись заглушити біль від зради і втрати. І начебто з часом сліз ставало все менше, а думки в голові все тихіше, але чомусь на серці було все так само важко.
«Час… Потрібен ще час…»
Кілька разів чоловік приїжджав до неї з молодшим сином. Дитина сумувала за мамою, а їй було боляче дивитися на них обох. Здавалося, це всього лише страшний сон, і вона ось-ось повинна прокинутися.
У ній ще теплилася надія, що одного разу вони повернуться додому всі разом. Але чоловік нічого не говорив, не кликав назад.
― Може, я все-таки орендую тобі квартиру біля нас? Будеш хоч з дитиною частіше бачитися.
― Скоро почнуться канікули, і він зможе жити у мене, поки йому не набридне.
― Ти завжди була впертою…
Він залишав кілька пакетів з продуктами і гроші на столі. Віра б не приймала і цього, якби була її воля, але вибору особливо не було.
«Я обов’язково навчуся жити сама… Потрібно тільки прийти до тями і вирішити, що робити далі».
Саме з такими думками Віра блукала селищем, поки не почула музику.
«Що це? Хто тут?»
Стало не по собі. Не вистачало ще зіткнутися з нетверезим чоловіками в цій глушині. Хто знає, що може статися з самотньою беззахисною жінкою?
Вона, не поспішаючи, пішла на звук. Не хотілося надумувати зайвого, але й обережність не завадить.
Через кілька хвилин Віра побачила світло на одній з ділянок. Біля будинку стояла машина, в якій грала музика, а поруч з нею було кілька людей.
«На шашлики, чи що, приїхали…»
Віра уважніше вдивлялася в обличчя ― і з полегшенням видихнула.
«Сашко… Марченко…»
Це був її друг дитинства. Вони, звичайно, не бачилися вже років тридцять, але, принаймні, вона його знала. Вони все дитинство разом гралися, коли приїжджали на канікули до бабусь.
«Але чи варто до них йти?»
― А Ви так і будете тут стояти? Може, Вам чимось допомогти?
Віра здригнулася від несподіванки і обернулася. За спиною стояв чоловік і з цікавістю дивився на неї.
― Вибачте. Я просто тут гуляла і почула музику, ― було так ніяково, ніби її застукали за підгляданням.
Чоловік трохи нахилився і прошепотів:
― Я нікому не скажу.
― Про що? ― чомусь теж пошепки запитала вона.
― Про те, що Ви тут підглядаєте за сторонніми людьми.
Він посміхнувся, але Віра лише відвернулася і пішла в бік свого будинку.
― Зачекайте! Я ж просто пожартував!
Чоловік швидким кроком наздогнав її і м’яко взяв за лікоть, щоб зупинити. Однак Віра лише ще сильніше злякалася і відступила на крок убік.
― Не переслідуйте мене, будь ласка.
― Вибачте. Я не хотів Вас лякати. Просто невдало пожартував.
― Я зрозуміла. Але можна я вже піду додому?
― Можна, звичайно. Просто думав, Ви до нас приєднаєтеся.
― А Ви теж з ними?
― Ну так. Приїхав з Сашком на його дачу.
― Тоді чому Ви з іншого боку йшли?
― Так у моєї мами тут теж дача. Просила зайти оглянути, чи все в порядку. Вниз по вулиці крайня ліворуч. Ми її років п’ять тому купили.
Віра знала лише тих, хто володів ділянками більше тридцяти років. З новими дачниками вона ще не встигла познайомитися.
― Федоре, тебе ще довго чекати? Шашлик сам себе не посмажить.
З-за дерев з’явився Сашко.
― А я дивлюся, ти вже не один! ― розсміявся він, побачивши Віру. ― Стривай. Ти ж ця… Онучка баби Зіни… Віра! Правильно?
― Так. Привіт, Сашко, ― Віра знову відчула себе ніяково.
Однак Сашко був навіть радий такій несподіваній зустрічі.
― Скільки років?! Ти тут звідки в такий час?
― Та ось… Живу зараз на дачі…
― Як на дачі? Прямо живеш? А чоловік, діти? З тобою?
― Ні. Я тут одна.
Вірі не хотілося обговорювати своє особисте життя з сторонніми.
― То давай до нас! У нас там шашлики, закусочка, і напої навіть пристойні є.
― Я не вживаю… ― Віра машинально зробила крок назад. ― Я краще піду.
― Ти не бачиш? У дівчини немає настрою дивитися на нетверезі пики весь вечір. Чого ти пристаєш? ― заступився за неї Федір.
― Даремно. Посиділи б, згадали б дитинство. Стільки всього веселого було…
Вірі було приємно, що Федір заступився за неї. Ось тільки чути «дівчина» в сорок три роки було дивно. Все-таки вона тверезо оцінювала свій вік, та й виглядала зараз не те щоб добре.
― Давайте я Вас проводжу. Все-таки вже пізно, хтозна хто по дорозі образити може, ― запропонував Федір.
― Тут нікого, крім вас, немає. Тому не переживайте.
Вона кивнула чоловікам на прощання і пішла додому.
* * *
― Господине! Є хто вдома?
Віра почула крики з вулиці і виглянула у вікно. Біля хвіртки стояв Федір з тарілкою в руках. Минула вже година з того моменту, як вона їх залишила. І Віра сподівалася, що на цьому все і закінчиться.
«І що йому від мене потрібно? Як він взагалі мій будинок знайшов?»
Віра накинула домашній махровий халат і вийшла на вулицю.
― Що Вам потрібно? ― пробурмотіла незадоволено.
― Сподіваюся, не розбудив?
― Ні. Я ще не встигла заснути.
― Вибачте, що ось так вриваюся. Просто Сашко там вже добряче захмелів і все поривався віднести Вам шашлик. Я подумав, що краще сам спокійно віддам. Інакше він буде ще кілька годин Вам тут набридати.
Федір простягнув їй тарілку з м’ясом, але Віра акуратно її відсунула.
― Це зайве. Дякую.
― Він не заспокоїться. Якщо я повернуся з шашликом назад, то сам прийде.
Прозвучало як справжня погроза. Найменше Вірі зараз хотілося приймати гостей, тим більше “веселих”. Федір, принаймні, прийшов тверезим і не нав’язувався.
Віра на мить замислилася, а потім взяла тарілку.
― Я зараз перекладу м’ясо і поверну Вам посуд.
Вона зайшла в будинок на кілька хвилин. Коли повернулася, Федір все ще стояв на місці.
― Дякую за шашлик. Але це було не обов’язково.
― Та чому ж. Зате я знову Вас побачив, ― посміхнувся він.
Вірі було дивно чути таке від стороннього чоловіка. Можливо, вона якось не так себе повела, і він подумав, що може з нею загравати.
― До побачення. ― відповіла коротко і повернулася в бік будинку.
― Я Вам настільки неприємний? ― вирішив прямо запитати він.
Віра завмерла. Вона не була готова до такого повороту розмови, проте мовчки йти було б некрасиво. Вона повернулася до нього обличчям і відповіла:
― Вибачте, але я заміжня.
― Можливо, я щось не так зрозумів… Просто Ви тут одна, та й обручки на пальці немає.
Віра машинально подивилася на руку. Вона зовсім забула, що вже давно не носить обручку. Прикривши другою долонею вільний безіменний палець, вона знову підняла очі на Федора.
― Просто зняла на деякий час. У нас зараз складний період, але офіційно я все ще заміжня.
― Зрозуміло, ― Федір відвів погляд. ― Даремно зрадів, що зустрів у цій глушині таку красиву дівчину.
Віра знову почула на свою адресу «дівчина» і не змогла промовчати.
― Я вже не дівчина, не варто до мене так звертатися.
― А в цьому є щось образливе?
― Ні, але… Мені все-таки вже за сорок, трьох дітей встигла народити. Вже дівчиною мене точно складно назвати…
― Вибачте. Не думав, що у поняття «дівчина» є вікові обмеження. Тоді буду просто називати Вас «красивою жінкою».
― Можете взагалі припинити говорити мені такі слова? Мені ніяково… ― Віра остаточно зніяковіла. ― Тим більше Ви явно молодший за мене. І флірт між нами недоречний.
― Не набагато молодший. Мені вже тридцять п’ять. І, на мій погляд, Ви виглядаєте набагато молодше сорока років.
Віра трохи відвернула голову. Якби він побачив її при світлі дня, то навряд чи зробив би такий комплімент. Через переживання і безсоння їй зараз можна було дати всі п’ятдесят. Можливо, вуличне освітлення в нічний час згладжувало недоліки.
― У будь-якому випадку, це ні до чого не приведе. На добраніч.
Віра швидко зайшла в будинок, не давши йому шансу відповісти.
Ледь двері зачинилися, вона притулилася до стіни і віддихалася. Серце билося частіше, ніж зазвичай, а повітря чомусь не вистачало.
«Ніби зраджую чоловікові…» ― промайнуло в голові. Федір був гарним статним чоловіком, на вигляд не старше тридцяти. І чути від нього компліменти було ніяково. Невже вона дійсно йому сподобалася? Або він просто хотів з кимось скоротати вечір у цій глушині?
Цієї ночі Віра знову не змогла заснути. Ось тільки тепер в голові були думки зовсім не про чоловіка. Вперше за стільки років вона думала зовсім про іншого чоловіка, який чомусь змусив її серце битися частіше.
Вранці Віра чомусь вирішила одягти гарну сукню і не збирати волосся в неохайний пучок. Легкий макіяж дозволив замаскувати кола під очима, і їй навіть самій здалося, що з-за дзеркала тепер дивиться жінка набагато молодша за свої роки.
Самопочуття і навіть настрій помітно покращилися. Коли ж вона знову почула з вулиці голос Федора, то сама не помітила, як посміхнулася. Він прийшов побажати їй доброго ранку і навіть не полінувався зібрати по дорозі польових квітів.
З того дня Федір став регулярно приїжджати на дачу, щоб побачитися з Вірою. До кінця року він зовсім забрав її до себе, і незабаром вони одружилися.
Віра була щаслива і пробачила колишнього чоловіка. Вона не хотіла тримати в собі образу і злість, а вирішила рухатися далі і вчитися жити заново.
Свою частину майна вона попросила відписати їхнім дітям. Федір її підтримав. У них скоро народиться їхня дитина, і Віра знову стане мамою.
Спеціально для сайту Stories
