Час наближався вже до обіду, коли Ілля нарешті зміг зателефонувати коханій дружині:
— Яна, я живий-здоровий. Скоро буду. Сталася аварія на шахті, ми тільки повертаємося на базу.
— Слава Богу, Ілюшо! Я знаю, дзвонила диспетчеру, він мені все розповів. Чекаю на тебе.
Ілля був дуже засмучений. Адже сьогодні восьме березня, а для Яни це не просто жіноче свято, а ще й день народження.
Здавалося б, все складалося якнайкраще, до кінця зміни залишалося кілька годин і все було спокійно. А потім — тривога, терміновий виїзд — на одній із шахт загорілася лава. Гасили пожежу, рятували людей — на щастя, ніхто не постраждав.
Ілля працював у гірничорятувальній частині. Високий, міцний, сильний і при цьому найдобрішої душі чоловік, за це Яна його й полюбила.
Він вийшов на вулицю, а тут лив дощ. Погода не надто сприяє тому, щоб оббігати все місто в пошуках квітів. Звісно, дружина любить його не за букети та подарунки, але все ж… це подвійне свято.
У їхньому маленькому шахтарському містечку не так вже й багато квіткових кіосків, тому Ілля не став сподіватися на той, що неподалік від дому, і вирушив до центру. Але один кіоск уже був закритий, а в другому залишилися лише троянди зовсім неприємного забарвлення.
Доведеться йти до свого магазинчика, хоча там така непривітна Галина, продавчиня і господиня в одній особі.
***
Коли промоклий до нитки Ілля відчинив двері магазину, продавчиня підраховувала денну виручку.
— Вітаю! Зі святом вас!
— Дякую, — непривітно буркнула у відповідь жінка.
— Мені б квіточок.
— Ось вони всі перед вами, вибирайте.
Ілля уважно розглянув кімнатні рослини, все ті ж троянди, ще гербери…
— А красивих тюльпанів немає?
— Молодий чоловіче, хто хотів купити красиві тюльпани, приходив зранку, а не коли сутеніє.
— Ну, так у мене вийшло. Затримався на роботі.
— Ми знаємо, як і з ким чоловіки на роботі затримуються…
— Та киньте ви, це не про мене.
— Всі чоловіки однакові… Ось є один букет, який я робила на замовлення, але за ним не приїхали.
Жінка провела Іллю в сусідню кімнату, де на полицях були розставлені сувеніри. На невеликому столику красувався шикарний букет із фіолетових і білих тюльпанів з бахромистими краями.
— Красивий! А скільки він коштує?
— Півтори тисячі.
Ілля зніяковів, у нього з собою була всього тисяча. Попросити нікому не продавати і сходити додому за грошима? Це зовсім поруч, але Яна нікуди більше чоловіка не відпустить. Він це точно знав, тому попрямував до виходу.
— Що за чоловіки такі… Шукають для жінки квіти, а грошей у гаманці не мають.
— Та нормальні чоловіки зараз. Я ж не з гулянок повертаюся, а з роботи, аварія була на шахті, людей виводили. І є у мене гроші, просто трохи не вистачає, — занервував Ілля.
Він вийшов на вулицю, де дощ лив ще сильніше. Продавчиня дивилася йому вслід у віконце. Їй стало ніяково.
Вона знала від покупців, що сьогодні вранці сталося на найбільшій у місті шахті.
«Виходить, що хлопець рятував людям життя, тепер поспішає додому до дружини, шукає квіти, а я з ним так грубо… Він щасливий, його чекають.
А я зараз закрию магазин і піду до подруги, такої ж самотньої. Будемо, як завжди, коротати святковий вечір удвох».
У цей момент Галина побачила, що до хлопця на вулиці підійшла якась старенька і буквально потягнула його за рукав кудись у двір старого двоповерхового будинку навпроти.
***
— Бабусю, дорога, я ніяк не можу, дуже поспішаю.
— Синку, милий, крім тебе нікому допомогти. Там справ на десять хвилин. Будь ласка.
Поки йшли у двір, старенька розповіла, що хтось підкинув їм у під’їзд двох крихітних кошенят. Вона пішла додому за молоком, щоб погодувати малюків, а коли повернулася — їх немає. Вискочили й залізли на дерево, тепер злізти не можуть і кричать.
— Мені немає до кого звернутися. У мене сусіди, знаєш, недобрі. Постійно бурчать, що я годую собак і котів. Скоро ніч, не можна ж їх залишати на дереві.
Підійшли до місця події. Кошенята справді кричали на весь двір. Маленькі, мокрі, брудні… проте було зрозуміло, що обидва вони вогненно-руді. Звісно, Іллі не склало труднощів залізти на дерево й зняти тварин.
Він тримав їх у руках і відчував, як б’ються маленькі сердечка. Вони перестали кричати і дивилися на рятівника синіми з фіолетовим відливом оченятами.
— Ого, зовсім однакові.
— Зовні не розрізниш, але один хлопчик, а друга дівчинка. Я їх відразу роздивилася, коли виявила.
— Може, брат і сестра?
— Може. Хто ж наважився викинути таких крихіток, та ще й рудих. Не можна викидати рудих, вони щастя в дім приносять.
— Руді? Щастя?
— Так, це перевірена прикмета.
— І куди їх тепер?
— Не знаю, у мене своїх вихованців вдома четверо. Заберу поки що, а завтра на ринок віднесу, може, хтось візьме на щастя.
— Гаразд, бабусю, ніякого ринку. Не треба їх розлучати, якщо вони брат і сестра. Заберу щастя собі.
Ілля уявив, як бідна старенька ходитиме з кошенятами по базару, пропонуватиме їх людям.
А якщо не роздасть, то принесе додому, і знову на неї будуть пирхати незадоволені сусіди.
— Синку, дай Бог тобі здоров’я. Все-таки світ не без добрих людей.
Кошенята виявилися надто жвавими, спокійно не сиділи, лізли Іллі на шию, потім на голову. Коготки гострі, ось-ось порвуть куртку. Він зрозумів, що так додому їх не донесе.
І тут згадав, що у квітковому магазині є відділ із сувенірами, той самий, де на столику стояв букет тюльпанів. Може, у господині знайдеться якась картонна коробка?
***
Двері магазину були відчинені, але всередині світло вже не горіло.
— Вибачте, але це знову я. За допомогою до вас.
— Ще хвилину — і запізнилися б. Я вже зібралася зачинятися. Ви за букетиком?
— Ні. Картонної коробочки у вас випадково не знайдеться?
Господиня магазину здивовано підняла брови і увімкнула світло. Хлопець притискав до грудей дві маленькі мокрі грудочки.
— Допоможіть, будь ласка. Я так їх не донесу. Може, у вас є зайва коробка від сувенірів?
— О Боже, де ти їх знайшов?
— З дерева зняв. Бабуся попросила. Ніяк додому не дійду.
— Ось у чому справа. А я дивлюся у вікно, куди це тебе старенька потягла?
— Це руді, їх не можна викидати, вони щастя в дім приносять.
— Щастя?
— Так, така прикмета.
Власниця магазину з подивом дивилася на Іллю. «Які ж все-таки різні люди живуть на землі. Звичайний хлопчина, ніяк до коханої дружини не дійде. Все когось рятує».
Тільки зараз вона розгледіла, яке в нього добре обличчя… І мужні руки, що раз у раз знімають з плечей переляканих, метушливих кошенят.
— Звичайно, знайдеться коробочка.
Галина не тільки принесла з підсобки картонну коробку, а й допомогла прорізати в ній канцелярським ножем отвори, а зверху заклеїла скотчем, щоб кошенята не вилізли.
— Дуже вам дякую. І ще раз з святом! Вибачте.
Ілля попрямував до виходу і вже взявся за дверну ручку, як господиня магазину його окликнула:
— Зачекайте, молодий чоловіче. Як вас звати?
— Ілля.
— Ви забули квіти, Ілюшо.
— Та ні ж…
— Ви мене не зрозуміли, гроші не потрібні. Забирайте букет.
Галина простягнула Іллі фіолетово-білі тюльпани з бахромою по краях.
— Я так не можу. У мене є тисяча гривень, а решту я вам завтра принесу. Добре?
— А я так можу. І ніяких «добре». Не потрібно нічого віддавати зараз і приносити завтра. Це вашій дружині. Їй дуже пощастило з чоловіком, так і передайте.
— Дякую!
Нарешті Ілля попрямував додому. А Галина ще довго дивилася вслід цьому хлопцеві з добрим серцем, букетом тюльпанів і коробкою зі щастям.
***
Ілля не став дзвонити, а тихенько відкрив двері ключем. Яна почула і тут же вискочила в передпокій.
— Моя кохана, з днем народження і з восьмим березня. Я нарешті прийшов.
— Дякую, Ілюшо, яка краса! Я таку кольорову гаму тюльпанів бачу вперше. Це ти по всьому місту квіти шукав?
— Шукав квіти, а знайшов ось ще коробочку зі щастям.
Він поставив на пуф картонну коробку, відірвав скотч і відкрив. З одного кутка на Яну з Іллею дивилися чотири сині з фіолетовим відливом очі кошенят, що притиснулися одне до одного.
— Які ви всі мокрі! Так, першим приймає ванну Ілля, а потім малюки.
***
Після доби чергування, прогулянок містом і гарячої ванни Ілля розслабився.
— Яна, я на годинку приляжу.
— Звичайно, тобі треба відпочити. Прокинешся, і потім будемо святкувати.
— Ти сама з ними впораєшся?
— А як же. Подивися, які вони слухняні.
Кошенята тихо сиділи у передпокої біля коробки, в якій їх принесли. Яна не стала квапити події, нехай поступово звикають самі. Але вони не поспішали, наче не вірили, що тепер це їхній дім.
Ілля заснув, а Яна намилила кошенят шампунем і витирала їх рушником, коли задзвонив телефон. Дзвонила її старша сестра Лера.
— Ну як ви там, сестричко? Святкуєте?
— Ще ні. У Ілюши була важка зміна. Зараз він прокинеться, і ми будемо святкувати.
— Так ти сумуєш?
— Ні, мені тут зовсім не нудно. Чоловік подарував мені коробку зі щастям.
— З яким щастям?
— Ось завтра прийдете ввечері й побачите.
— Ну, Ілля у тебе ще той витівник.
— Він у мене найкращий.
***
Було вже пізно, а Яна з Іллею все ще сиділи за столом і пили ігристе. Це стало їхньою сімейною традицією — восьме березня відзначати удвох, а наступного дня запрошувати в гості родичів і друзів.
Вони спостерігали, як освоюються в квартирі нові члени родини. Наївшись, пахнучи після купання і розпушившись, кошенята діловито ходили по кімнаті.
А на іншому кінці міста теж за святковим столом сиділи й пили ігристе дві зрілі, але самотні жінки.
У обох був успішний бізнес, вони піднімали тости «за нас, красивих, і за удачу в торгівлі».
Але одна з них думала про інше — зараз їй найбільше хотілося, щоб хтось ось так само під проливним дощем по всьому місту шукав для неї тюльпани і подарував коробку зі щастям!
