«Знову мати з співмешканцем прийшла і ще з якимось чоловіком. Вже напідпитку, – Ірина сіла в куток за тумбочку.
– І сховатися нікуди, на вулиці вже сніг випав. Як мені все набридло. Влітку дев’ять класів закінчу і поїду в місто. Вступлю до педагогічного коледжу і стану вчителькою. Хоч до міста всього десять кілометрів, але жити буду в гуртожитку».
Мати і гості розташувалися на кухні. Пролунало булькання, коли наливали в склянку рідину, запахло ковбасою. Дівчина мимоволі ковтнула слину.
– Почекай, ти! – пролунав голос матері.
– Що ти ламаєшся?
– Вас двоє…
– Ніби вперше з двома, – пролунав голос Михайла, співмешканця матері.
Пролунав дзвін падаючого посуду. Шурхіт, сопіння. Ірина сильніше втиснулася в кут. Шум несподівано стих.
– Слухай, Микито, вона спить, – пролунав голос співмешканця.
– Сам казав, хороша дівка, а щось у мене на неї…
– Слухай, у неї ж дочка…
– Яка, дочка?
– Ірка, вона вже велика. Напевно, в кімнаті сховалася.
– Притягни її сюди, – пролунав радісний голос Микити.
– Ірка, де ти? – до кімнати зайшов співмешканець матері, побачивши Ірину, посміхнувся неприємною посмішкою. – Ходімо, посиди з нами!
– Мені і тут непогано.
– Що ти соромишся? – Михайло спробував обійняти дівчину.
Ірина схопила вазу, що стояла на тумбочці, і опустила її на голову співмешканця матері.
Пролунав дзвін розбитого скла. Ірина вирвалася і вибігла з кімнати.
– Тримай її! – пролунав голос Михайла.
Але дівчина була вже біля вхідних дверей. Взуватися часу не було, і вона, як була – в шкарпетках, старих шортах і футболці, вилетіла на вулицю.
За нею слідом вибігли і чоловіки. Вулиця селища була пустельна. Куди бігти ввечері по снігу? Позаду чулися крики. У величезному будинку, повз який вона бігла, пролунав гавкіт. Потім чийсь голос, що крикнув на собаку.
Ірина кинулася до воріт і стала стукати. Двері відчинив чоловік, років сорока.
– Допоможіть! – тихо промовила дівчина, благально дивлячись на чоловіка.
– Заходь! – він смикнув Ірину за руку і закрив двері.
– Олег, хто там? – на ґанок вийшла жінка.
– Ось, – господар кивнув на дівчину. – За нею якісь чоловіки ганяються.
– Швидко в будинок! – жінка схопила Ірину за руку. – Там все розповіси.
– Ірка, виходь по-хорошому! – пролунав голос Михайла.
– Олег, не зв’язуйся! – крикнула господиня. – Зайди додому!
З вулиці чулися крики, з двору гавкіт собаки.
– Треба в поліцію подзвонити, – жінка дістала телефон.
– Поліна, не треба. Зараз сам розберуся. Вони, судячи з усього, місцеві.
– Як ти з ними збираєшся розбиратися?
– По-хорошому. Заспокой дівчину!
Господар взяв пакет, підійшов до холодильника. Поклав туди пляшку і шматок ковбаси.
У дворі погладив пса, і вони разом вийшли на вулицю. До нього кинувся Михайло:
– Віддавай Ірку!
– Ось бери і валіть!
– Що там? – відкрив пакет, на обличчі з’явилася посмішка, кивнув головою товаришеві. – Пішли, Микито!
***
– Так! Мене звати Поліна Сергіївна, – жінка поставила на плиту чайник. – Сідай, сідай! Розповідай, хто ти така і що сталося.
– Мене Іриною звати, – почала дівчина, стукаючи зубами. – Я на цій вулиці живу, але з самого краю.
– Ти дочка Кіри?
– Так.
– Хоч ми тут і недавно живемо, але про твою матір вже чули.
Дівчина опустила голову і заплакала.
– Гаразд, не плач!
Жінка підійшла і злегка притиснула її до грудей. Цей жест був для Ірини чимось незвичайним. Вона обійняла жінку і заплакала ще сильніше.
– Гаразд, гаразд! Все! Зараз чай пити будемо.
Зайшов господар будинку:
– Все! Випровадив.
– А з цією красунею, що робити будемо? – кивнула Поліна на дівчину і раптом посміхнулася.
– Думаю, про це завтра поговоримо! Зараз чаю вип’ємо і в ванну її.
– Хочеш їсти? – Поліна поставила перед гостею кухоль чаю. Знову посміхнулася. – Бачу, що хочеш.
На столі з’явилися бутерброди. Залишки торта.
– Їж, їж! – посміхнувся і господар будинку, дивлячись, як дівчина дивиться на їжу.
Більше Ірину розпитуваннями не дошкуляли. Та й уваги намагалися не звертати, бачачи, що та соромиться.
Коли з вечерею було покінчено, Поліна відвела гостю у ванну кімнату:
– Помийся, ось цей халат одягни!
***
Ірині хотілося тільки одного, щоб її сьогодні не вигнали на вулицю. Як приємно лежати в теплій ванні і, як холодно зараз на вулиці. Але пора виходити, господарі чекають.
Вийшла. Чоловік з дружиною сиділи в кімнаті на дивані. Дівчина винувато посміхнулася:
– Дякую!
– Ось що, Ірино, – почала розмову господиня. – Як я розумію, тебе шукати, особливо, ніхто не збирається. Додому повертатися, у тебе бажання немає.
Дівчина низько опустила голову.
– Завтра, нам рано вранці, потрібно виїхати…
– Я розумію, – Ірина опустила голову ще нижче.
– Ти залишишся одна. Нікому двері не відчиняй! У двір наш Джек нікого не впустить. Тобі зрозуміло?
– Так! – вигукнула дівчина, не стримавши емоцій.
– Можеш, до нашого приходу борщ зварити, – хитро посміхнувся Олег Романович. – Умієш?
– Умію, – поспішно заговорила Ірина, все ще боячись, що її виженуть. – Я добре готую. І прибрати в будинку можу.
– Прибери, якщо не важко внизу, – погодилася Поліна Сергіївна.
***
Вона прокинулася разом з господарями. Тихо лежала в ліжку, все боячись, що її виженуть. Ось у дворі зашуміла машина. Через деякий час все стихло.
Встала. Вмилася. На кухні гарячий чайник, на столі хліб, ковбаса, сир. На обробному столі свинячі реберця.
Поснідала. Прибрала зі столу. Все протерла. Помила підлогу.
У коридорі побачила пилосос. Увімкнула і почала пилососити.
Тільки вимкнула пилосос…
– І що все це означає? – пролунав голос за спиною.
Різко обернулася. Високий гарний хлопець років вісімнадцяти, в карих очах цікавість.
– Я прибираю, – пробурмотіла Ірина. – А ви хто?
– Однак…, – хлопець похитав головою і дістав з кишені телефон:
– Мамо, я вдома. А це хто?
– Синку, нехай ця дівчинка трохи у нас поживе.
– Мені-то що.
Він сховав телефон у кишеню. Оцінив Ірину з голови до ніг уважним поглядом і попрямував на кухню.
– Вам приготувати чай? – запитала дівчина.
– Сам розберуся.
***
Ірина прибрала пилосос. Почала протирати пил, прислухаючись до кожного шереху, що доносився з кухні.
Хлопець поснідав, зайшов у ванну кімнату.
Вийшов звідти поголеним, пахнучи лосьйоном.
– Гей, господарю, дай ще одну пляшку! – пролунав крик з вулиці.
– Що це ще? – хлопець підійшов до вікна.
– Не відкривайте їм! – злякано закричала Ірина.
Він з цікавістю подивився на дівчину, чомусь посміхнувся і попрямував до виходу.
Дівчина кинулася до вікна. Біля паркану стояли співмешканець матері разом зі своїм другом і щось кричали. Ірині стало страшно.
Ось вийшов син господарів. Ті кинулися до нього. І раптом… впали прямо в сніг, Ірині здалося, що впали обидва, одночасно.
Хлопець нахилився над ними, щось сказав. Ті встали і з опущеними головами попрямували в бік будинку матері.
***
Хлопець повернувся. Його погляд зупинився на застиглій дівчині. Підійшов:
– Ти що, злякалася?
Не контролюючи своїх дій, вона втупилася йому в груди і заплакала.
– Тебе як звати? – раптом запитав він.
– Ірина.
– Мене – Руслан. Все, не плач. Вони більше не прийдуть.
***
Руслан пішов нагору до своєї кімнати і більше не виходив до вечора. Ірина приготувала борщ. Сіла на кухні за стіл і замислилася.
Звичайно, їй хотілося залишитися тут, з цими прекрасними людьми, але вона розуміла, що перейшла всі межі пристойності.
Повернулися господарі. Поліна Сергіївна здивовано похитала головою, оцінюючи наведений порядок. Олег Романович гідно оцінив борщ.
– Я, мабуть, додому піду, – приречено промовила Ірина. – Дякую вам за все!
– Ірина, поживи ще у нас кілька днів!
– Дякую, Поліна Сергіївна! Я додому піду, – повторила дівчина.
Зробила крок до дверей і завмерла. З учорашнього дня вона ходила по будинку в чужому халаті і чужих капцях.
– Ходімо! – господиня взяла її за плече і повела до вітальні.
Відкрила шафу. Довго розглядала речі. Дістала джинси, светр, теплу спортивну куртку.
– Одягай! Ми з тобою зростом майже однакові.
– Ви, що… не треба ..
– Не голою ж тобі додому йти. Одягай, одягай! Я не збіднію.
Одягла. Потайки глянула в дзеркало. Таких гарних речей у неї ніколи не було.
У коридорі господиня змусила одягти шапочку і зимові чоботи.
– Ірина, носи на здоров’я!
– Дякую вам, Поліна Сергіївна!
***
Життя увійшло в старе русло. Не зовсім в старе. Мати влаштувалася на роботу на ферму. Її співмешканець кудись зник разом із другом.
Настала весна. Того дня вона сиділа вдома за уроками. Коли хтось постукав у хвіртку. Ірина виглянула у вікно і не повірила своїм очам – біля паркану стояв Руслан. Побачивши дівчину, він кивнув головою. Мовляв, виходь!
Вона не вийшла – вона вилетіла.
– Привіт! – посміхнувся Руслан.
– Вітаю!
– Мама тебе щось кликала.
***
І ось вона увійшла в той будинок, в якому провела такий щасливий день.
– Привіт, Ірина! – зустріла їх на порозі господиня і обійняла дівчину.
– Вітаю, Поліна Сергіївна!
– Заходь! Підемо чаю вип’ємо!
Господиня посадила дівчину, налила чаю. Сама сіла за стіл.
– У мене до тебе ось яка справа. Ми з чоловіком на місяць летимо в Туреччину, – на її обличчі промайнула мрійлива посмішка. – Син вдома рідко буває. Ти не могла б за будинком доглянути. Джека треба годувати і кота – теж. Квіти поливати. У мене багато квітів.
– Звичайно, Поліна Сергіївна!
– Ось і добре, – дістала гроші. – Ось двадцять тисяч.
– Поліна Сергіївна, навіщо?
– Забирай! Ми точно не збідніємо. Пішли, все тобі розповім і покажу!
Ірина старанно запам’ятовувала, де в будинку стоять численні горщики і діжки з квітами. Де лежить корм для кота і м’ясо для собаки. Потім Поліна Сергіївна крикнула:
– Руслан! – син відразу вийшов зі своєї кімнати. – Познайом Ірину з Джеком!
– Ходімо! – хлопець легенько поклав руку на плече дівчини.
Вони вийшли у двір, відв’язали Джека і пішли гуляти.
Всю дорогу Руслан розповідав про навчання в інституті, про карате, про їхній з батьком бізнес.
А Ірина думала зовсім про інше. Вона чітко зрозуміла, що між нею і Русланом така ж прірва, як і між її мамою і батьками Руслана. Так, вони хороші, добрі люди, але це не казка про Попелюшку, а життя.
«Через два місяці складу іспити в коледж, обов’язково складу. Буду вчитися, працювати, крутитися, але стану людиною. Вийду заміж, але тільки не за цього красеня. Так, він чудовий хлопець у всіх відношеннях. Але не мій!
Я вдячна Поліні Сергіївні за одяг і ці двадцять тисяч. Принаймні, зможу протриматися перший час у місті».
Якимось внутрішнім чуттям ця дівчинка зрозуміла, що саме зараз, у цей момент, закінчилося її важке дитинство. І настає доросле життя – не менш важке, де все буде залежати тільки від неї.
Вони дійшли до котеджу. Ірина погладила Джека по шиї, посміхнулася Руслану і попрямувала додому. Завтра почнеться її робота в цьому котеджі. Тільки робота – і все!
Спеціально для сайту Stories
